От діждемо літа та нажнемо жита

От діждемо літа та нажнемо жита


Чому наші діди-прадіди на Поліссі сіяли жито? Тому що вміли прислухатися до землі.  Якщо на Горохівщині чи Луччині вона щедра до всякого збіжжя, то на Любешівщині чи Камінь-Каширщині – до жита. Ось чому тамтешні простори направду житнім хлібом пахнуть! Бо жито, кажуть, – така культура, яка поліщука ніколи не підведе.

Незабутній «майстер-клас» на житніх жнивах мені свого часу щоліта забезпечувала вже покійна бабуся. Після Петра вона знімала серпи, що всю зиму висіли в клуні, носом за дошку зачеплені, запиналася фартухом та хустиною, брала мене, малу онуку, і йшла в поле. Біля хати в селі на Маневиччині у неї завше росло з п’ятнадцять соток жита. На Зелені свята я виглядала у ньому русалок, а під кінець липня спостерігала, як замість високого і стрункого колосся виростають на полі повновиді снопи. Баба вчила брати жито в жменю, акуратно, аби не зім’яти. Потім стинати його серпом, а зрізану жменю колосся складати рівненько у сніп… І хоча з другого краю поля дід вправно орудував косою і жито швидко лягало у покоси, мені, малій, найбільше подобалося жати його серпом… Тоді такі жнива були для мене звичним атрибутом літніх канікул. І тільки нині я розумію, що з легкої бабусиної руки брала участь у прадавньому волинському таїнстві. Бо житні ниви і традиції Полісся – речі нероздільні…

Традиції змінюються. Серпи потроху перекочовують у музеї. Та й жита нині на Волині «шумлять-колишуться» все рідше й рідше. У погоні за експериментами та врожайними культурами, забули про дідівську істину: найбільше поліщуку годить врожаєм саме жито. Та й ціни з традиціями «танцюють»  в різні боки. Правда, в тому, що не всі традиції поліського землеробства втрачені й занедбані, вдалося недавно переконатися, побувавши на експериментальних ділянках поля сортодослідної станції, що в с. Деревок Любешівського р-ну.

Були часи, коли ця державна установа діяла як потужний острівок науки, мала кращу техніку, розвивалася й розбудовувалася… Подібних сортодослідних станцій на Волині кілька. Деякі – вже давно за горизонтом аграрної справи, а деякі, як і та, що в Деревку, ще діють. Хоча держава у своїй увазі  до їх випробувань та експериментів давно вже «стишила галоп».

І любешівська сортодослідна, і липинська, і маяківська, і ковельська, і горохівська… були свого часу потужними структурами, які забезпечували агрогосподарства Волині насінням культур кращих сортів, випробовували ці сорти та радили, чим засівати ниви у тих чи інших умовах. Лише окремі з них пробують виживати у статусі державних інституцій. Хоча статус цей для них не став рятувальним кругом, а радше – навпаки… Вийшло, як у тій старій, мов світ, (і теж, очевидно, поліській) приказці: за моє жито мене й бито…


Нинішній директор Любешівської сортодослідної станції Микола Мандзик засіває тамтешні поля добірним зерном уже років 30. Відколи прийшов працювати у Деревок 1986-го. Зараз установа, що підпорядкована Українському інституту експертизи сортів рослин, обробляє понад 70 га поля. Тут вирощують різні сорти картоплі, мають посіви зернових, випробовують на прихильність до умов Полісся сорти жита та третікале. Тому чому жито – культура винятково поліська, Микола Степанович може розповідати годинами… Зізнається, улюблене місце роботи – не в кабінеті за столом, а на експериментальних ділянках житніх посівів. На перший погляд людини, не посвяченої у таємниці аграрної справи, здається, що нічого особливого у тому полі нема. Жито як жито: підростає, зеленіє, до сонця тягнеться… А придивишся: кожна ділянка – невеличка за площею і різниться одна від одної:

Ми на Поліссі – той куточок, який ще бореться із тяжкими умовами існування того середнього і дрібного бізнесу. Хоча ми з одного боку – ніби бізнес, бо займаємося безпосередньою господарською діяльністю, а з іншого – ці дослідні ділянки  мають бути під опікою держави. Так воно і є, на відсотків двадцять, – пояснює Микола Мандзик, доки я розглядаюся на стежці поміж житами. – То все окремі сорти. Ми висіваємо їх в однакових умовах, а тоді спостерігаємо, який же з цих сортів  дасть найкращий врожай. Важливо все: яке зерно раніше зійшло, що раніше розпустилося, скільки дало кущиків, рослинок, як виглядає… У нас, як із літаками: щоби боїнг міг піднятися в небо, стати на крило, після заводу він проходить випробування. Так само з картоплею чи житом.


Свідченням того, що нинішні аграрії відступили від дідівської практики і сіють жита значно менше, є хоча б те, що житнього борошна останніми роками бракує навіть для того, щоб поповнити державні комори. Бракує аж так, що на Волині запровадили регіональну програму виплати дотацій на гектар посівів одноосібникам та дрібним аграріям. Що поробиш: традиції для господаря, який звик рахувати кожну копійку, слабенький аргумент. Значно вагоміший – ціна.

– Останніми роками економічні умови – жорсткі, через те багато хто з дрібного бізнесу не дуже жито  й сіє. Під час минулих жнив тонна житнього зерна вартувала 1200 гривень. То відносно поміркована ціна. Але з огляду на те, що буквально кілька місяців тому стався карколомний стрибок вартості паливно-мастильних матеріалів, можна стверджувати, що  ціна уже не буде відповідати собівартості. Доживемо – побачимо… – міркує Микола Степанович. – Якщо врахувати вартість усіх ресурсів, то вона мала б коливатися на рівні 3-4 тисяч.


Заявляти про те, що жито – господареві з Полісся зовсім не цікаве, ні Микола Мандзик, ні будь-який інший аграрій Волині не візьметься. Позаяк це передовсім – кормова база для худоби. разом із тим все більший попит серед дрібних аграріїв на третікале:

– Порівняно з третікале та озимою пшеницею озиме жито за врожайністю на центнерів 6-8 в середньому завжди дає вищий врожай в тих самих умовах. Зона наша – для жита. Але й третікале теж рекомендуємо. Це культура, більш вартісна як кормова. Останніх років 10 на третікале маємо багато замовлень від господарів. Тому і цим інтенсивно займаємося. Люди почали шукати культури і сорти серед тих культур, які родять краще. Хоча з третікале складніше на нашій землі працювати. А от жито завжди поліщука не підведе, – зі знанням справи заявляє Микола Мандзик. І додає: найбільш популярними та найбільш продуктивними, на думку фахівців із Деревка, є сорт жита «Сіверське» та третікале «Поліське 90».


Загалом на полях сортодослідної станції у Деревку вирощують 15 сортів жита. Обслуговує установа  традиційно поліські райони: Маневицький, Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський. Аби догодити господареві, тут випробовують різні сорти, відбираючи та пропонуючи йому найбільш продуктивні. В останні роки найбільш плідно співпрацюють з одноосібниками. Бо в цьому регіоні так склалося, що крупних господарств уже майже не існує. А дядько в полі хоч і на свого плуга надіється, але й до науки нині теж приглядається.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: Микола Мандзик та його жита; станція хоч і мала, і державна, але працює.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%