Віщий сон і воскресіння

Віщий сон і воскресіння


23-річного волинянина вже записали до загиблих під Волновахою, але Господь розпорядився по-іншому.

Коли лікар із Донеччини оглянув пораненого Берчука, відразу сказав: «Ти або сам дуже в Бога віруєш, або тебе рідні вимолили!». Все тіло солдата було пронизане осколками, сам він від черепно-мозкової травми та контузії постійно непритомнів, однак жодна куля не зачепила й жоден вибух гранати не став смертельним.

Невже справді диво Господнє? Невже дійсно змилостивився Всевишній над Петром Берчуком? Мабуть… Та й як було не проявити милосердя, якщо рік тому 23-річний чоловік похоронив матір, відтоді опікав самотнього сліпого батька, а дружина Юлія була на п’ятому місяці вагітності.

Помилка ціною в життя

– Якщо чесно, я завжди мріяв стати військовим. Навіть планував піти у прикордонну службу. Якось комфортно почувався, коли вдягав форму… – такими спогадами розпочинаємо знайомство із бійцем, котрий нарешті повернувся на Волинь та в Луцькому гарнізонному військовому госпіталі заліковує рани. –  Іще до армії вважався непоганим музикантом. Грав на трубі. Співав хороше. Коли які виступи треба, звітні концерти – мене постійно возили. Навіть на район. А як відслужив та з Юлею познайомився, взявся за сімейні плани…

Як і більшість молоді в поліських районах, Петро їздив на заробітки. Будував особняки під Москвою, в Білорусі. Коли не на шабашках – удома з жінкою хазяйнували. А позаяк пішов у приймаки на Старовижівщину в с. Седлище, то дуже хотів власне житло звести, на господарство розжитися. Словом, із Юлею мріяли про тихе, спокійне життя. Раділи, дізнавшись, що через рік після одруження Бог їм послав надію на первістка.

Але один дзвінок одного весняного дня заставив молоде подружжя глянути на світ іншими очима.

– Дев’ятого квітня до мене подзвонили і сказали: прийшла повістка. завтра в військкомат, із собою мати речі на пару днів, – пригадує Петро. – Я зібрався, взяв запасний одяг, їсти і приїхав у Ратне. Там зустрів багатьох знайомих хлопців. Чимало добровольців побачив. Але тих, хто не проходив армію, відправили додому.

Ще поки волинян  тримали у Володимирі-Волинському та на полігоні Рівного, більшість сподівалася: оце потренуємося, стрільбу-метання пригадаємо і – додому. Однак невдовзі солдат Берчук, призначений командиром відділення, опинився на Дніпропетровщині, а потім у Донецькій області.

Щирий і добродушний, Петро розповідає, як вони мусили протистояти психологічному тиску тамтешніх жителів, як волинян попереджали: мовляв, їдьте звідси, бо інакше вас, як телят, розстріляють чи спалять. Але на те вона й армія, щоб чути все, а слухати лише накази.

– Коли командування нам сказало виставити блокпоста під Волновахою, ми не змогли цього зробити: місцеві заборонили. Чоловіки й жінки кричали, аби ми звідти їхали! Аби у себе вдома керували! А тут, у Донецьку, вони самі порядок наведуть! Ми пробували окопатися – вони у крик. Ми розгорнули намет – вони неподалік розмістилися. Тобто контролювали кожен наш крок і навіть рух.

Сказати, що всі місцеві були вороже налаштовані, Петро Берчук не може. Пригадує таких, які співчували. Принесуть їжу чи воду – при бійцях її пробують, аби довести: не отруйна.

Однак саме ці контакти із місцевими, оте небажання вступати в конфлікт і загострювати неприязнь якраз і стали смертельною помилкою…

– Зараз нам із хлопцями, які повернулися з-під Волновахи в госпіталь, забороняють говорити про пережите. Та мимохіть ми знову згадуємо всі деталі, аналізуємо помилки і розуміємо: якби зробили бодай елементарне – окопалися – жертв було би значно менше.

Коли хтось звинувачує бійців, мовляв, чому не виставили вартових, Петро Берчук каже: виставили. Одначе їх у першу чергу «познімали» снайпери. Ті самі снайпери стріляли в кожного, хто пробував чинити опір.

– Ситуація була безвихідна: нас досить того, що оточили, так іще сам табір стояв трохи знизу, а терористи – кільцем зверху. Фактично ми перетворилися на ходячі мішені…

Кривавий світанок 22 травня солдат згадує уривками. Спершу крізь сон почув вибухи. Розплющив очі – намет у дірках. Далі – рана на лівій нозі. Нестерпно пекли спина й сідниці. На правій руці – вирване «м’ясо» і юшить кров. У стані афекту Петро бігає, пробує відстрілюватися. Непритомніє. Повертається до тями.

– Пам’ятаю, лежу на землі. Все, як у мороку. Підходить дві ноги у берцях. Російська мова. Потім одна нога піднімається і з усієї сили мені в голову. Скільки було ударів – не скажу. Бо через трохи – знову без свідомості…

Коли після контузії Петро від нашатирю опритомнів, але ще не відкрив очі, подумав: «Ото сон!.. Зараз піду, хлопцям розкажу…» Але реальність виявилася ще страшнішою. Убиті, поранені, покалічені…

– Особливо часто чомусь згадую Колю-десантника… Теж із Волині, теж армію пройшов. Але одружитися, сім’ю створити ще не встиг… Увечері, незадовго до обстрілу, ми з ним сиділи, про життя говорили. З хлопцями (а фактично всі ж – земляки) домовилися: тільки закінчиться вся ця завірюха – зберемося біля Світязю, посидимо, відпочинемо… Але частина з них уже спочила, в сирій землі. І Коля-десантник теж…

«Мене причащали в інший світ»

Іще дорогою до райлікарні у Волновасі Петро зрозумів: народився в сорочці. У машині «швидкої», де було семеро бійців, стогнали із розірваними животами, простреленими руками, в одного зразу дві ноги понівечені. Коли приїхали у Волноваху, найтяжчих зразу оперували. «Легших», зокрема й солдата Берчука, відправили до найближчих військових госпіталів. І саме тоді, коли наш земляк летів на Харків, його прізвище опинилося в списку загиблих. Страшна звістка полетіла спочатку в область, потім у район і зрештою в сільську раду, звідки голова повідомив близьких про загибель сина-чоловіка-батька ще не народженої дитини.

– Щоб не хвилювати рідних, я розповідав їм не всю правду. Батько, наприклад, старенький, серце хворе. Щоб зайве не хвилювався, досі кажемо, ніби я просто на заробітки поїхав, – зізнається Петро. – Коли у Харкові перебинтований лежав (а офіційно вважався загиблим), подзвонив: мовляв, стою на блокпосту, все спокійно. Юля не повірила. Сказала, серцем якусь біду чує. Тож я мусив спершу розповісти про поранення, а потім просити, щоб не їхала в таку далечінь.

Та не лише серце дружини відчувало біду. Про небезпеку попередив Петра і віщий сон:

– Не скажу, що я зразковий прихожанин. На відміну від дружини й тещі, які в церковному хорі регентами, я до храму не на всі свята ходив (мусив на вихідні батька сліпого провідати, помити, нагодувати, по господарству помогти). Та коли до війська забрали, за мене всім селом молилися. Юля в яких тільки монастирях не просила службу за здоров’я. І Господь старався відвести мене від лиха. Мабуть, саме тому за декілька днів до трагедії я побачив сон: усім селом до мене люди підходять, прощаються і плачуть; я запитую: «Чого ви? То ж вернуся скоро. Он якою машиною їду, скільки їжі везу»; а вони все сльози втирають; далі я вже в церкві, підходить священик і мене причащає… Коли рідним на наступний день розказав, ніхто не зміг розтлумачити сновидіння. І лише зараз, після пережитого, ми задумалися: це ж, очевидно, мої поминки мали бути, а батюшка в інший світ причащав…

…І справді, після Волновахи інший світ настав для солдата. Тепер він зрозумів, яке то щастя: жити, любити, надіятися.

– Рани потрохи затягуються. Але через струс мозку і закриту черепно-мозкову травму постійно в голові паморочиться. Щоночі разів із десять прокидаюся від головного болю. А коли починає війна снитися, то відчуття, ніби молотком по черепу гупає. Через пошкоджене сухожилля кулак тяжко складати. Три пальці на руці взагалі не відчуваю, бо нерв задіто, – показує. Але в очах Петра надія: десь на Покрову Юля має родити. Так що до того часу просто мусить одужати.

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%