Поліська твердиня України

Поліська твердиня України

До Каменя-Каширського цього разу нас покликав комерційний директор «Волинської газети» Володимир Мирка. Багато років був там головою районної держадміністрації, знає усіх людей, їхні життєві радощі і клопоти. Володимир Васильович і розповів про авторитетного керівника-патріота Віктора Суса, з яким пропрацював пліч-о-пліч багато літ. Нещодавно громада знову переобрала його головою вже великого новоствореного Камінь-Каширського р-ну, куди увійшли колишні Маневицький і Любешівський. 

Віктор Іванович зустрів нас у своєму кабінеті. Був розважливим і виваженим у слові, вразила його обізнаність з життям людей, любов до рідного краю.

З хліборобського роду

– Вікторе Івановичу, Ви знаєте, що тепер не складає труднощів добути будь-яку інформацію про людину. Інтернет заочно познайомив нас з Вашою дружиною та синами. Камінь, який є і в назві вашого міста та району, завжди був надійним будівельним матеріалом більшості розвинутих країн. А на якому камені стоїть Віктор Іванович? Ким були його батьки, діди, прадіди?
– Дякую. Подібне запитання прозвучало для мене вперше. Чесне слово. Стільки разів брали інтерв’ю журналісти різних видань, а це вперше задали таке цікаве питання. Пам’ятаю тільки своїх бабусь – Олександру і Христину. Колись у селах чомусь більше називали за прізвиськами, а не справжніми прізвищами. То за батьковою лінією ми були з родини Мазурів, а за лінією матері – Волинці. Прізвище Сус зустрічається тільки в одному населеному пункті нашого р-ну – в Раковому Лісі. 

– Ким були Ваші батьки і де працювали?
– Тато Іван Миколайович був шофером, мама Параска Миколаївна працювала в колгоспі на різних роботах. Дідів своїх не пам’ятаю. Вони померли рано: у 1943 та 1955 роках.

– А тато з мамою що розповідали про своїх батьків?
– Якщо взяти материнську лінію, то її батько на сезонні роботи виїжджав в Америку. Він був дуже хорошим майстром з обробки деревини, заробив там нормальні гроші, за які купив 20 гектарів лісу. Але ось що цікаво. Хата була без підлоги, бо він навіть жалів зрізати сосну, щоб долівку застелити дошками. Подібне сприймати нам тепер важко. Почуття господаря про бережливе ставлення до особистої власності брало гору над усім іншим. За батьковою лінією обробляли землю. Навіть сьогодні моя хата розміщена на землі мого діда. Саме там він колись господарював.

– То Ви так і живете у с. Раків Ліс?
– Так, я живу у Раковому Лісі. Батьки мої звичайні, прості та роботящі люди.
Батько працював водієм в РТП, навіть непогані гроші заробляв. 

– Вікторе Івановичу, Вашій родині вдалося уникнути репресій та висилки на Сибір?
– Мабуть, не потрапляли під категорію виселенців, бо вважалися хазяями «середньої руки». Дуже заможними не були, але мали свою господарку. Мали землю, коней. Так батько мені розказував. Він, як на свій час, був досить освічений. П’ять років прослужив у Владивостоці в морфлоті. Їх з’єднання дислокувалося в Находці. Там  здобув фах водія. Шанобливе ставлення до освіти передав нам-своїм дітям. Він спонукав усіх нас вчитися: моїх сестер Лідію та Валентину, брата Анатолія та мене. Так сталося, що усі четверо ми вчилися одночасно. Сестри на вчителів навчалися в Луцькому педінституті ім. Лесі Українки, я – в Житомирському сільськогосподарському, а брат – в технікумі. 

Наколядував на… берданку

– Ми часто говоримо про феномен Полісся. Кажуть, що тут народжуються чи виростають найкращі математики та музиканти. Останні, мабуть, тому, що в дитинстві добре натренували пальці під час збору ягід. А ще у цьому чудовому краї добре збереглися прадавні народні звичаї та родинні традиції. Що Вас сформувало як духовну людину та патріота-українця? Що запам’яталося з дитинства?
– Відверто скажу, співати добре не вмію. Танцювати також. Цим не захоплювався. А щодо духовності, то зачатки християнської віри мені прищепила моя покійна бабуся. Народилася вона ще в 1898 році. Радянська влада хотіла виховувати всіх атеїстами. У нас же в хаті був старий-престарий образок, перед яким бабуся завжди молилася вранці і ввечері. У багатьох населених пунктах церков не було. Один храм у Камені-Каширському при в’їзді. Коли вже підріс, то привозив сюди бабусю на всенішню святити паску. Потім під ранок приїжджав і забирав її додому. Бабуся у мене була набожна.

– А колядувати ходили?
– Колядок також навчила нас бабуся. Тож колядувати ходив з дитинства. А якось, вже будучи семикласником, на Різдвяні свята наколядував чи то б пак заробив, бо ж ходити по морозі від хати до хати – не проста робота, стільки грошей, що купив собі справжнісіньку берданку. Звісно, підпільно, щоб ніхто не знав. П’ятнадцять керебе на той час коштувала… Це було в сімдесят дев’ятому році.
І плуг, і коса, і верша

– Вікторе Івановичу, Ви розповідаєте, що дід мав землю, тато нею опікувався, а чепіги в руках вмієте тримати?
– Що то за чепіги? – здивовано перепитує наш співрозмовник.

– Ручки плуга, за які тримається орач, коли оре ниву, – пояснюємо.
– У нас так не говорять. Ручки. Безперечно, що я орав не один раз і не одне поле.

– Плуг ніколи не вискакував з борозни?
– Ніколи в житті! – апломбно заявляє Віктор Іванович. – Я знаю, як регулювати плугом глибину, як вести рівну борозну, щоб леміх не пішов навпиячки. Та ви що!.. Це моя робота була. Розорювати картоплю, скородити під городину, волочити… У нас розорювали сишкою. Був один плужок для орання, а інший – для розорювання картоплі. 

– Кожна сільська дитина змалку привчена до праці: полоти город, пасти корову, рубати дрова і ще безліч інших доручень має.
– Через те і мені довелося пройти. Але найбільше задоволення було, зізнаюся, коли йшли розорювати картоплю. Тоді в людей коней не було, тільки в колгоспі. Доводилося записуватися на чергу. Мати це робила. Тоді їздовий  виділяв коника. Береш його, плужка мав майже кожен хазяїн, у кого не було, то позичали, і починали розорювати картоплю. Батько завжди хотів брати коні в Романа. Чому в Романа? Бо на його коней дітям можна було на верхи сідати і так проводити коня. Задоволення для дітей, якого не передати. А запах коня тієї пори нагадує мені французькі духи. Розорювати на коні – оце драйв! Він присутній і тоді, коли тобі дозволяють проїхатися верхом з села до поля. Справжнісінький кайф. При радянській владі небагато було земельного наділу. Колгосп виділяв для кожної сім’ї 10-15 арів. Правдами-неправдами вдавалося прихопити десь ще десять. Двадцять п’ять арів набиралося, не беручи до уваги тих, що були біля хати. Батьки завжди на десяти арах сіяли жито, а п’ятнадцять йшло під картоплю. Так робили майже всі односельці. Ні пів, ні гектара не мав ніхто. Земля вся була облікована і її використання знаходилося під постійним контролем колгоспної системи. Хто працював у господарстві, отримував двадцять п’ять арів, хто на виробництві – десять. Такою була тодішня політика. Чимала проблема для тих, хто тримав корову, була з сінокосом. Пасовища сякі-такі були, але ж необхідно і сіна накосити. Взимку худобу чимось треба годувати. У колгоспі сіножать була і він для своїх працівників виділяв 20 чи 25 арів сінокосу. Але перед тим хтось мусив йти до голови колгоспу і просити. Коли починали ділити сінокіс, то біля контори господарства збиралося стільки люду, як у свята на майдані біля церкви.

– Вам доводилося і косити?
– Безперечно! З сьомого класу... Береш косу і вдосвіта разом з батьком йдеш на свій наділ. Вставали о четвертій ранку, бо ж батькові на вісім треба на роботу їхати. З восьмого класу вже ставав за батьком і викладав свій покіс. Пізніше, коли трохи прихвачував морозець, то йшли з батьком на болото і там косили траву. Її у нас різухою називали. Нею стелили худобі.

– Ви вмієте і коней доглянути, і сіна корівчині вкосити, і плугом рівненьку борозну виорати, напевно, і ягоди та гриби доводилося збирати, а заодно і пташок слухати та зозулю про вік свій розпитувати?!.
– Спів птахів дуже любив, особливо – іволги. Вона завжди співала на дуже великих розлогих деревах, у більшості – на тополях. А ці дерева з давніх часів позалишалися в наших населених пунктах. Гарно, надзвичайно гарно співала іволга, а ще – солов’ї. Ті облюбували черемху та кущі ліщини. І зозулі у нас особливі, людям пророчать довгі літа.  

Суджену знайшов  за партою

– Якщо не секрет, де Ви познайомилися зі своєю дружиною?
– В інституті.  Звати її Світланою. Нас посадили за одну парту. Так і провчилися п’ять років… Разом робили лабораторні і практичні, допомагали один одному. Та найцікавіше те, що я одружився з нею одним з останніх на курсі. За місяць чи два до випускного тільки освідчився. Її батьки – з Маневицького району, села Цміни. Дружина – з багатодітної родини, там виховувалося семеро дітей. Пригадую один випадок з життя. Для нас, чоловіків, то цікаво… Якою може бути доля!.. Я на практиці був у Великій Яблунці Маневицького р-ну. Мені дали ГАЗ-52, потрібно було їхати кропити кукурудзу. Шофер був з місцевих. Питаю, чи знає, де с. Цміни. Їдемо через ліси, в’їжджаємо у село, а де ж її шукати? Телефонів же не було, як тепер. Але їдемо. Біля однієї хати бачу стоїть якийсь малий. Прошу зупинитися, аби запитати, де живе Світлана Петрівна Стасюк. Хлопчина повідомляє, що тут. Дивлюся, вже й моя кохана, мов на крилах, летить до мене. Яка доля?! Звісно, можна сказати, що це звичайнісінька випадковість чи якийсь збіг обставин. А все ж… Село велике і треба так їхати, щоб якраз біля хати судженої зупинитися...
Ось так. А дружина моя дуже хороша. Ми разом на одній лаві просиділи п’ять років, перш ніж поєднали долі. Живемо, як мовиться, душа в душу, ніколи ніяких питань не виникає. 

Державне кермо

– Вікторе Івановичу, сьогодні багато бажаючих взяти державне кермо у свої руки. Але ж держава має стояти на камені. Як сказав Ісус Христос: збудую церкву на камені і ніхто її не зможе зруйнувати, вона стоятиме віки. Ви також у когорті будівничих, які вболівають за долю держави, рідної батьківської землі. Якою Ви бачите нашу державу завтра?
– Це дуже ємке і широке питання, яке ввібрало в себе багато аспектів діяльності самоврядних та виконавчих органів. Його не можна узагальнити і відповісти на нього дуже складно. Його треба розкласти на окремі полички. Сьогодні, коли Україна незалежна і засоби виробництва в переважній більшості  є приватними, то держава постає ніби в іншій ролі та іпостасі. В часи компартійні посадовець був повністю контрольований. Він зовсім по-іншому себе поводив і його функції виписували  чітко. Тоді мораль і політика йшли в одному руслі. Ні вліво, ні вправо ти не мав права ступити якогось кроку. Усе знаходилося під контролем системи, на сторожі якої були  правоохоронні  та судові органи. Думаю, старшому поколінню добре все відомо. Це один момент, що стосується ролі державника. Ти не міг ні хати збудувати, ні заощаджень якихось мати. За все доводилося звітувати. Ти повністю був контрольований. Не громадськістю, як тепер, а системою.

– Але попутно запитаємо про таке. Вліво чи вправо відхилятися не бажано, але Ви, як голова виконавчого органу влади, задумали в якомусь селі спорудити клуб, є люди, які готові в цьому підсобити. Свою ідею озвучуєте першому секретарю обкому чи голові облвиконкому. Якою могла бути їх реакція?
– Була тоді чітка і хороша підтримка. Але щодо соціальної сфери, то нею в більшості, це стосувалося фінансового забезпечення, опікувалися колективні господарства. Тодішня влада строго дотримувалася соціальної справедливості. Варто було людині пожалітися в партійні органи на якогось чиновника, як з нього зразу знімали «стружку», могло дійти й до звільнення з роботи. Влада демонструвала, що вона – за простих людей. Навіть, якщо людина іноді й не була права, влада показувала, що вона є і – тільки за простих людей. Тепер все по-іншому. Маємо приватну власність на засоби виробництва і це зовсім поміняло стосунки влади, громадськості та бізнесу між собою. Сьогодні людина не захищена владою, як би їй хотілося того. Навіть, якби той самий представник влади й хотів би захистити, так законодавча база і можливості не дозволяють цього зробити. Приходить людина, хочеш їй допомогти, але по закону не можеш цього зробити. Хоч би й таке питання: комусь потрібно допомогти придбати машину дров. Ну нема за що купити. Розтратилася на хвороби, на все. Поможіть!.. Де мені їх знайти. Грошей нема, щоб заплатити. І в мене також нема. А от добре слово: «Петро, у тебе є там обрізки, завези людині…» Я виконав яку  функцію? Не державну… Я виконав просто людську функцію… Влада їй не допомогла… Це я допоміг їй як людина людині. Але ж вона пішла з думкою, що це нібито держава їй допомогла.  Сьогодні керівник часто немає серйозних повноважень для того, щоб в повному обсязі виконувати свої посадові обов’язки. Але будь-який пересічний громадянин може його очорнити, принизити чи й притягнути до відповідальності… Це зовсім інші люди, аніж були. Може, я голослівно сказав, але так є. В районі, безперечно, повинна бути авторитетна людина у владі, бо можна навіть взяти найрозумнішу людину, поставити її керівником, а ніхто не послухається. Будуть просто ним нехтувати, ігнорувати, і він нічого не зможе зробити. 

Про ментальність поліщуків

– За колгоспних часів бригадир заказав роботу і трудар мусить виконувати… Інакше ні городу, ні сінокосу йому не бачити…
– Часи змінилися і змінився наш люд. За п’ятнадцять-двадцять років дуже  серйозно помінялася ментальність. По-перше, росте певна недовіра до влади. Наприклад, сьогоднішній інформаційний простір не можна порівняти з тим, що був двадцять років тому. У нас зараз багато словоблуддя, фейків, неправдивої інформації, яка викривляє думку про державу. Про того ж самого керівника в органах влади… Знайдуться люди, які зацікавлені в тому, щоб знеславити його, принизити  гідність, показати у негарному світлі… І все для того, аби на цьому тлі самому піднятись та возвеличитись. По-різному можна оцінювати життя, але раніше люди були виховані на інших моральних засадах. Людина переживає в житті два сороми і живе з двома соромами. Звичайно, кажу це про адекватних, розважливих людей, які знають, що таке громадський і суспільний розвиток. Отож про перший сором! Совісна людина живе так, щоб не було соромно батькам за тебе. Я жив за таким принципом. Пішов в інститут, старався так вчитися, щоб батькові не було соромно за мене. І в армії не косячив, бо ж це ганьба батькам. І на роботі працював так, щоб батькові не було соромно за мене. Ось такий принци був у людей. Особливо у селі. Другий принцип життя – сором наступає, коли я вже зрілий, сформований чоловік і мені не хочеться щось погане зробити, аби моїм дітям не соромно було за мене. 

– Хороші принципи…
– Але є певна категорія людей, котра, нічого не зробивши, принижує того чи іншого старшого чоловіка… Можливо, мені й однаково, що хтось скаже… Але в мене є діти і їм не байдуже, що говорять про їх батьків чи рідних… Це найболючіше. Тому не люблю тих, у тому числі й в інформаційному просторі, хто за гроші ладен рідну матір продати, особливо ж – облити брудом добропорядну людину на замовлення котрогось заздрісника чи політично заангажованого можновладця, або й знищити ту чи іншу людину, яка перед Богом ні сном ні духом не винна, оце прикро.
Добрі господарі

– Ви досвідчений державник, керівник, господарник… Зустрічаєтесь з багатьма людьми, знаєте усіх працелюбів… Скажіть, у Камінь-Каширському районі є гарні господарі?
– Є. І їх дуже багато. Назву одного з них – Костянтина Марчука (на фото). І, можливо, для мене, як чиновника, навіть образливо, що є дуже багато здібних, хороших, розумних господарів, які б могли керувати, управляти, але не хочуть іти в державні органи влади та місцеве самоврядування… А чому? Бо вони не бідні, самодостатні, незалежні, створили свій бізнес, заробляють нормальні гроші, не мають конфліктів з людьми, тихенько акуратно роблять свою справу і в державне управління не йдуть… 

Наймиліше – Полісся

– Вікторе Івановичу, місто Камінь з давніх часів був наріжним каменем староруської держави, що звалася Київською Руссю, – попередниці теперішньої України. Чи сьогодні й Камінь-Каширський є такою твердинею української державності?
– Я проїхав усю Україну. Був і на Півночі, і на Сході, і в Центрі… Практично, скрізь. Так доля склалася, що я служив в Астрахані, об’їхав увесь Союз. Але розкажу про Україну. Мені доводилося бувати так само на сесіях обласної ради… Бував у Донецьку, зокрема, й на стадіоні «Донецьк-Арена» у ложі, де зазвичай сидять президенти, жив у готелі напроти цього ж стадіону. Там наші люди керували обласною радою і облдержадміністрацією. Я це все бачив. Але зробив один висновок. Звісно, мегаполіс є мегаполісом, але, якщо взяти нашу поліську зону, дарма, що її земельні ресурси слабенькі, нема покладів, за рахунок яких можна жити – ми ж ні вугілля, ні руди не добуваємо, що сьогодні цінується, все ж, якщо взяти загалом, ніхто сьогодні так гарно, добротно не живе, як поліщуки. Я ж, щоб ви знали, свого часу, вже будучи посадовцем, їздив ще й на сезонні роботи. Був і в Курську, на будівництві – у Києві і Москві… Бачив, як поліщуки, мов та губка, як тільки відкрили кордони і можна було кудись їхати на заробітки, роз’їхалися по всіх європейських країнах. Наші поліщуки, камінь-каширці… А потім поприсовували все зароблене додому на Полісся. Боюсь, що тепер їх не вельми й цікавлять робочі місця у нашім районі, бо тут вони можуть заробити 5-10 тис. грн, а там – такі ж чи й більші виплати у євро… Той, хто понюхав європейського заробітку, сюди не піде… Йому вигідніше поїхати за кордон, заробити вдесятеро більше, повернутися з грошима додому і тут побудуватися, облаштувати своє життя за європейськими мірками… Сьогодні Камінь-Каширський район – з найбільшою народжуваністю! Не тільки у Волинській області, а й в Україні. У нас народжують дітей! А ще у нас найбільший показник житлової забудови… І народжуваність, і будівництво! Єдина проблема, де взяти ділянку під забудову!.. У таких селах як Бронниця, Раків Ліс, Нуйно, Сошично, взяти місце під забудову архіскладно. 

– На піщаних землях, здавалося б?
– Так… Але вони знають, що поїхали, заробили, побудували будинок, жінка хороша, ростить дітей, бо природно-кліматичні умови в нашому Поліссі ідеальні. Хто собі може дозволити прісну воду використовувати, як ми сьогодні її використовуємо на Поліссі? Хто собі може дозволити викопати біля хати ставка і купатися день і ніч? Донецьк, Суми? Хто собі позволить у лісі ходити отак вільно, як ми сьогодні ходимо? Як у своєму лісі ходимо! Яка держава дозволить людям приїхати в ліс, під кожну сосну поставити машину, розкласти вогнище і сидіти. Яка країна дозволить це людям? А в Україні це можна. Поїхав, ще й насмітив, а після нього прийшли, прибрали, йому бесідку поставили, ще й покрасили, щоб почувалися, як у Європі. Де ще таке є? Поліщук бачить, як живе Європа. От і везе зароблене додому.  Ідіть, подивіться, які в нас хати, комунікація!…

– Є майбутнє у Полісся?
– Звичайно, є. Хто б що не говорив, майбутнє у Полісся є. Ось, пригадую, поїхав на Херсон, досить подивитися на їхні кладовища, хоч і в нас вони ще не ідеальні, але ні в які порівняння не йдуть з тамтешніми… Не  кажу про мегаполіси, а лиш про села. Це небо і земля. Я був у Росії. Наприклад, у Курську. Я бачив, як там села живуть. Їм аби добре поїсти, а побут їх не цікавить. А в нас вже – за польським варіантом – біля хати ніхто цибулі не хоче садити. Туї та квіти вирощують…

– Це в Камінь-Каширському районі?
– Так. Якщо подивитися наші забудови, це ляльки…

– А люди ще ягоди-гриби збирають, орють, косять, солов’їв слухають, рибу ловлять?
– Так. Щоправда, клімат дещо міняється. Раніше, пригадую, на будь-яке болото підеш і пару рибин зловиш. Тепер болота висихають. Таких природніх водоймищ, як раніше, нема. Зараз копають ставки і мають свою рибу. Хто й коли в Полісся привозив на базар продавати мальків коропа, карася, товстолобика?!. А зараз базар від нього кишить, черга стоїть, щоб купити малька… Чого вони купують? Бо мають свої ставки. Ринок одразу покаже, чим живе людина. 

Найбільше учнів, найпрестижніші виші

– Вікторе Івановичу, у вас є багато талановитих людей, які проявили себе і в науці, і в літературі, і в журналістиці. Сьогоднішні діти мають більше можливостей вчитися, аніж наші попередники. Чи користуються вони цими можливостями і чи повертаються після навчання додому?
– Дітей вчиться дуже багато. На сьогодні у нас більше десяти тисяч учнів. У жоднім іншім районі такого нема. Є райони, де по три-п’ять тисяч навчається… Потрібно три райони до кучі збити, щоб було стільки дітей, як в Камінь-Каширському. Тому сьогодні наші люди навчаються, вони зрозуміли значення престижних професій. У нас є унікуми, поступають у найпрестижніші київські виші – Шевченківський університет, у Могилянку. 
Це єдине, на мій погляд, зроблено державою дуже правильно. Це такий прорив. ЗНО – гарна справа. Проста дитина, маючи хороші знання, без будь-яких знайомств і дарунків може потрапити у престижний виш. До того ж, водночас вступити у три-чотири навчальні заклади і вибрати з них найкращий, до якого серце тягнеться. Раніше такого не було.

– А ваші сини – Іван Вікторович і Юрій Вікторович – які виші закінчили і де працюють?
– Це також була унікальна ситуація у нашій сім’ї. Ми вчотирьох одночасно вчилися у вишах. Я, дружина і двоє дітей. А як сталося?  Юра навчався на юридичному факультеті у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана, Іван закінчив Волинський ліцей з посиленою фізичною підготовкою, відтак Одеський університет внутрішніх справ, а тоді у Києві – академію внутрішніх справ. Дружина, як я вже казав, зі мною закінчила сільськогосподарський інститут, а потім у Львівському університеті навчалася на землевпорядника,  а я вже другу спеціальність здобував у Київській національній академії державного управління. Ми втрьох навчилися у Києві, а жінка – у Львові.

– За що Ви любите Полісся?
– За природу. Їду для прикладу Горохівщиною і думаю, як вони тут живуть? Не хочу ні їхньої пшениці, ні їхніх врожаїв, ліпше зі своїми комарами буду на Поліссі. Тут вільніше себе почуваю. Тут я в себе вдома. Люблю наших щирих, працьовитих людей. Люблю тримати своє слово. Мені важко давати  слово, бо потім хотілося б, може, його і вернути, але, вже вибач, ти сказав, потрібно виконувати.

– Ви багаторічний керівник. Знаєте, які в нас грунти, ліси, річки, озера, де яке птаство щебече і в якім лісі найсмачніші ягоди..
– Все можу розповісти. 

– Мабуть, об’їхали всі села свого району і багатьох знаєте в обличчя?
– Об’їхав всі села і багатьох людей знаю на ймення…

– Чи подобається Вам Камінь-Каширський район?
– Якщо людина тут народилася, виростила своїх дітей, то не знаю ким потрібно бути, щоб його не любити… Це хіба що хто втратить усі людські цінності. Полісся мені подобається і ні з яким краєм його не порівняти…
Це генетично закладено у людині. Говорю з земляками, що виїхали до Америки, у них там все є, але за Поліссям однак тужать…

На Камені

– Камінь – історичне, давнє місто. Чи по-державному на цім «камені» розбудовувати більш великий регіон, адже віднині під його рукою будуть ще й колишні Маневицький і Любешівський райони?.. 
– Тільки час це може розсудити. Не можна аргументувати, що це на сто відсотків буде виграшно для державного управління. Ті, хто це робив, також не знають, чи це рішення правильне. Але в більшості у деякій мірі це рішення буде правильним. Коли доморощені філософи там дорікають, що ви не боролися за район, казав і казатиму, що завжди перемагає холодний розум. На своєму рівні ми подали інфраструктуру району і бачимо, які вимоги до цього повіту чи району. Ми все співставляємо – географічне розташування, доступ того чи іншого регіону до центру… Свого часу з цього приводу їздив навіть до Києва, зустрічався з Коліушком… Звісно, більш оптимальним для нас було би об’єднати разом Камінь-Каширський, Ратнівський і Любешівський райони. Погано, що в процес децентралізації вмішуються політики. Сюди потрібно долучати фінансистів і економістів, людей прагматичних, які знають закони розвитку тої чи іншої території, обізнані з демографічною ситуацією… Думаючі аналітики потрібні, а не політики. Тоді вони точно визначать, де повинен бути центр району. На щастя, саме так сталося з нашим районом. Здоровий глузд переміг.  

– Якою Вам бачиться роль районної ради? 
– Роль і завдання, функції районної ради та адміністрації не були в усіх питаннях  чітко розмежовані. Якщо взяти Закон про місцеве самоврядування, то в нас стільки повноважень, що ми причетні до будь-яких процесів, які відбуваються на території району. Але цю ж саму раду чи орган місцевого самоврядування не наділено механізмами їх реалізації. В структурі районної ради нема навіть тих працівників, підрозділів, які б виконували ті завдання. Вони були у виконавчої влади і ми повинні були працювати, як добрі партнери. Якби цього не було, були б конфлікти. Хоча ми робили одну й ту ж справу. Сьогодні ж ОТГ – це самоврядний орган, але наділений функціями виконавчої влади. Вони в одній особі – як виконавська, і самоврядна, і за це будуть нести відповідальність. Я  можу лиш рекомендувати шляхи вирішення, але реалізовувати їм. Районна рада не наділена функціями контролю, не може втручатися в господарську діяльність. Щоб я хотів бачити?  Конституція України, наші закони передбачають функціонування районних рад. Народних депутатів, які зараз представляють Волинь у Верховній Раді, ми  обирали, щоб вони вивчали наші потреби і готували закони, які б нам дозволяли краще управляти і вирішувати проблеми людей. Депутати Верховної Ради повинні в першу чергу це зробити. Щоб тільки відбулися вибори, я провів сесію і чітко знав свої завдання.

– Хто ваші депутати?
– Мені приємно, що більшість із них я добре знаю. Ось поїхав у Маневичі, щоб привітати депутатів Маневицької ОТГ, зайшов у залу, як голова районної ради, а там третя частина людей зі мною вітаються.

– А Любешівщина?
– Так само і Любешів. У теперішньому депутатському складі районної ради –Василь Трохимович Корець, який свого часу працював директором Камінь-Каширського лісгоспу, двічі очолював Любешівську райдержадміністрацію. Це Симонович Віктор Петрович - директор лісгоспу з більш як п’ятидесятилітнім трудовим стажем, начальники відділів та управлінь… 

Команда однодумців

– Тобто, буде з ким працювати? Команда у Вас є, наскільки вона професійна? 
– Я задоволений нею. Іноді мені задають питання, а що ж Ви зробили в районі. Якби таке питання задав хтось із досвідчених, мені б хотілося відповісти. Але він такого не запитає, бо й так знає. А таке питання задає  людина, яка не орієнтується у цих питаннях. Не можна керівникові задавати питання: «Що ти зробив конкретно у районі?» Бо це буде необ’єктивно і неправильно. Одна людина, особливо на керівних посадах, щось індивідуально самостійно зробити не може. Може тільки організувати, стимулювати, підтримувати… З командою – це можливо…

– Команда у вас є, але без бюджету…
– А це тому, що шкутильгає законодавча база…

– Щоб Ви хотіли через газету переказати голові Верховної Ради Разумкову? Які першочергові закони мають прийняти народні обранці, щоб новим районним радам було комфортніше працювати?
– Вони й самі про це прекрасно знають. У першу чергу, мають внести певні зміни у Конституцію, адже вони ж сьогодні фактично беруть на себе фінансування тих інституцій, потреба в яких відпала і вони не приносять ніякої користі… А якби депутати зробили це вчасно, цього б не було. Якщо ж залишаєте, то маєте сказати, що це на перехідний період…

– Тобто має бути закон перехідного періоду?
– Саме так. П’ять років тримати людей, які не мають ні повноважень, ні впливу, держава не повинна. Навіщо витрачати гроші?

– Що буде з районними радами колишніх Маневицького та Любешівського районів?
– Скажу відверто, мені їх шкода, бо там професійні люди, які багато літ пропрацювали в органах місцевого самоврядування. З громадськістю… Це комунікабельні, досвідчені люди…

– А Ви готові для них щось зробити?
– Так. Я вже по два рази до них їздив. Їх шкода. Але я мушу приймати рішення про їх ліквідацію, реорганізацію і практично – про скорочення. У нас ще ніхто не відміняв трудове законодавство. Мушу за два місця повідомити про скорочення. Виплатити їм заробітну плату і не використані відпустки оплатити, але на сьогодні навіть не знаю, де ті гроші взяти, аби дотриматися трудового законодавства. 

– Це фахівці, в підготовку яких держава свого часу вклала значні кошти. Чи правильно, що сама ж держава тепер їх і відпускає?
– Неправильно. Для прикладу, свого часу я навчався в академії державного управління, за мене держава в ту пору платила 25 тис. грн в рік, щоб мене там навчали. Натомість вимагала в мене, щоб я три роки відпрацював на державній службі… А тут ми відпускаємо готових висококваліфікованих державних працівників. Вони вірою і правдою служили державі, а вона їх тепер виставляє за двері. Як їм це сприймати?

– Ви голова великого цікавого регіону. Мабуть, вже маєте якісь пріоритетні напрямки його розвитку?.. Це найбільший лісовий, водний, болотний край…
– Ми повинні жити реальністю. У нас понад 50-55 відсотків території займають ліси.. Нам потрібна глибока переробка. У кожному процесі є економічна складова, структура затрат. Є таке поняття, як прибуток. Коли держава хотіла, щоб тут розвивалося сільське господарство, колгоспи, вона знала, що це збитково і не реально тут вирощувати врожаї у 40-45 центнерів, але йшла на осушення боліт, намагалася дати поліщукам землю, брала на свої плечі дотування… Зробила велику меліоративну систему… Ще й брала кошти в багатших районах і доплачувала поліщукам, щоб зняти соціальну напругу. Якщо ми говоримо про переробку, то картопля, ягоди, гриби – це дріб’язок… Глибока ж переробка деревини сьогодні нікому не вигідна…

– Знаємо Володимира Яренчука…
– І я його знаю. Цей господарник родом з с. Стобихівка…

– Він каже, що на ринку існує певний бар’єр для продукції місцевих фермерів… Не кожен може його здолати… Чи не відчуваєте чогось подібного у себе в районі?
– Ви ж учили політекономію свого часу? Він правду говорить… Найбільша загроза для економіки – це монополія на засоби виробництва. Тоді була державна монополія, а тепер – приватна… Багаті люди хочуть все прибрати до своїх рук, тобто монополізувати… На ринку сільгосппродукції, де працює «Перлина Турії» Володимира Яренчука та інші аграрії, цього прагнуть і великі агрохолдинги. Великі гравці на ринку продукції хочуть поставити виробника у такі рамки, щоб він, потом і кров’ю вирощену продукцію, продав їм за безцінь, аби потім вийти на міжнародний ринок і заробити на цьому добрі гроші. Це такі неписані закони… Для цього є держава. Вона придумала антимонопольний закон, на жаль, сьогодні він працює неефективно, бо там сидять люди, які кормляться за рахунок цих же монополістів. Держава втратила за цим контроль, пустила все на самоплив…

– Ви вже познайомилися з новим головою обласної ради?
– Я давно його знаю. Це молодий амбіційний хлопець. Один час ми разом працювали: я  був головою районної ради у Камені-Каширську, а він – у Ківерцях. 

– А з депутатами обласної ради, які представлятимуть район, знайомі?
– Усіх давно знаю. І знаю, що усім нам разом потрібно і доведеться відстоювати тут на місцях і вгорі.

– Хто подарував Вам оцей цікавий герб Камінь-Каширська? – звернули увагу на геральдичний виріб.
– Цей герб подарували учні Сошичненської школи.

– То Ви буваєте і в школах?
– В усіх.

Родинні традиції

– Чи маєте якесь хобі? 
– Найбільше моє хобі – це садити дерева. Мабуть, вдався у дідуся, що мав свій ліс. Я посадив тисячі сосен, ялин, беріз, дубочків, інших деревець.
 
– Чи є якісь традиції у вашій сім’ї?
– Є. Колись не було такого, щоб разом обідати, але був колядний борщ. 

– Розкажіть про це.
– Це був борщ з білими грибами. Мати спеціально їх тримала, щоб на коляду, у пісну вечерю, з 6 на 7 січня, приготувати колядний борщ. Пісна капуста, білі гриби, перлова каша, смажена на олії цибуля. Його потрібно було їсти з бобовими варениками (картопля з квасолею обліплена тістом – Авт.). Коли на небі сходила перша зірка, на столі запалювалася посвячена свічка, проказувалась молитва і ми вечеряли. Це була наша найкоронніша страва. 
Я ніколи не любив колядного борщу, а на Коляду їв з великим апетитом. Баба в грубці ще наварить бульби, як тоді казали, з мундєрами, піде в покліт, там стояла величезна бочка з квашениною, набере для нас огірків, собі зачерпне розсолу, бо в неї не було зубів, жувала картоплю деснами і запивала розсолом…

– Яку колядку колядуєте у родині?
– Від своєї бабці Олександри перейняв «Що то за предиво?» 

– Як казав Бог, не хлібом єдиним живе наше Полісся, але й колядками і всілякими піснями… Беремо це інтерв’ю у передноворіччя. Що хочете сказати з Полісся нашій славній Україні? Камінь-Каширський – надійний регіон? Можна на цім поліськім камені будувати вільну і заможну Україну?
– Звичайно! Саме з таких регіонів, як Полісся, і будується Україна. У нас збережені людські цінності краще, аніж будь-де. У нас є традиції. Навіть елемент релігії відіграє більше у розбудові державі, аніж в східних областях. Тут люди більш віруючі, більш совісні, не такі конфліктні, навіть не так ставляться один до одного. Чим більше було б таких регіонів, тим міцніша була би держава. Зазначу, якщо людина без цінностей, якщо їй несоромно перед батьками і людьми, це втрачена людина. Чому ми завжди говоримо: «А як люди скажуть?» Там, на Півдні чи в Росії хтось буде про це питати? Ніколи. А тут цей неписаний закон «Як скажуть люди» ще ніхто не відміняв.

– Ви зберегли любов у своїй сім’ї, ще слухаєте пташок навесні?
– Все у мене є. Я люблю природу, люблю садити ліс, дивитися, як цвіте і родить сад. Ось бо, перед площею ростуть посаджені мною мої ялинки... Природа і красива жінка – це два стимули для чоловіка.
 
– Сини вам невісток уже привели?
– Привели. У мене дві невістки – Галя і Юля. Одна з нашого села, інша – з Ратнівського району. Я їм ніколи не казав: «Хлопці, вибирайте собі жінок зі знатного чи багатого роду». Як і мені батько не казав, кого вибирати. Головне, щоб серцю була мила. Маю онука Марка і внуку Настю

– Вітаємо! У Вас щаслива родина. Ми говорили з Вами як з державником і водночас людиною, що безмежно любить свій край і його людей. Дякуємо вам за розмову і бажаємо успішної праці в ім’я України та її народу.

Володимир ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (0) - 0%
Депутати, адже можуть його звільнити. (0) - 0%
Виборці, бо вони носії влади. (0) - 0%
Мені байдуже. (1) - 100%