Берегиня поліських традицій

Берегиня поліських традицій

«Рушник, який заговорив до мене, став душею світлиці» – мовить народна умілиця, заслужений працівник культури України, директор Шацького міського будинку культури Ніна Вирович.

Український рушник – це пісня, вишита на полотні. В ньому – душа майстрині, барви її настрою, звуки серця. Директорка Шацького міського будинку культури Ніна Вирович, яка має звання народної умілиці Волині, вишиває з дитинства. На вечорницях, куди старша сестра Єва брала її, маленьку, вона відкрила для себе барвистий світ творчості і з того часу його не полишала. Опанувала складні техніки, створила сотні унікальних виробів, серед яких – рушники, сорочки, штори, килими і навіть сценічні костюми в національному стилі для народного ансамблю «Молодички», керівницею якого є. 
Окрім того, пані Ніна понад 20 років формувала незвичайну колекцію, яку інакше, як скарб народної творчості, не назвеш. Люди викидали ці речі на смітник, а вона підбирала. Старі, немодні, непотрібні для одних – в її руках вони трансформувалися в унікальні, раритетні, безцінні. Кухонна ганчірка перетворювалася на старовинний рушник, хлам з горища – на столітні вишиті картини, потемніла від часу рамка – на ікону ручної роботи. Додати до цього предмети побуту, якими користувалися предки, одяг з початку минулого століття, саморобне взуття, посуд, меблі – і перед очима постане велична експозиція з нашої минувшини.
– Роками ці експонати зберігалися в мене у мішках, сумках, припадали пилом. Найбільш старовинні побували на виставках, решта – чекали свого зіркового часу, щоб постати перед шанувальникам у всій красі. Зараз, коли масові заходи в будинку культури під забороною, я вирішила облаштувати в приміщенні виставку родинного побуту та культури, – розповідає Ніна Вирович.
…У великій залі закладу квітнуть барвами вишиванки, на підлозі – домоткані доріжки, на імпровізованому подвір’ї – домашнє птаство: кури, півні, качки (чучела – авт.). По центру стоїть піч, біля якої древнє кухонне та інше приладдя, про призначення якого можна тільки здогадуватися. Ліжко в вишитих подушках і домотканих ряднах. Поруч на лавці – дід у смушевій шапці, постолах і столітньому вбранні. Біля нього – велика розмальована скриня для посагу, або кухро.
Враження таке, ніби потрапила на зйомки фільму «Наталка Полтавка»! Йдемо від одного експоната до іншого. Пані Ніна емоційно розповідає передісторію цієї диво-світлиці. Я ж слухаю, затамувавши подих і не відводячи погляду від старовинних речей.
– Вишивати навчилася ще малою від мами і старшої сестри Єви. Коли у 17 років виходила заміж, то рушники на весілля вишивала мені вся родина. Бо їх треба було багато – декілька десятків: у кожну кімнату на всі стіни, під коровай, на ікони, під ноги у церкву…Це була дуже відповідальна і довготривала робота. Потрібно було показати, яка я вправна, своїм свекрам і навіть їх сусідам, котрі після весілля приходили оглядати, чи гарний посаг привезла з собою молода невістка, – згадує Ніна Вирович. 
Хрестик, гладь, набивна вишивка – не було такої техніки, якою не вміла творити візерунки на полотні. Крім того, сама створювала складні орнаменти, підбирала кольори, хитромудрими способами добувала барвисті нитки, яких не було в продажу. Для цього розпускала хустки, дитячі шапочки, светри, рейтузи, потім змотані в клубки і намочені у воді нитки клала на грубу – як підсихали, вони з покручених ставали рівненькими. Найбільшою гордістю пані Ніни є килим: дизайн, візерунки, підбір кольорів і довготривале «штопання» (так називали набивну вишивку) – все це її, авторське.
Спершу багато вишивала сама, а потім прийшла ідея збирати те, що створили інші люди. Рушники, вишиті картини, серветки, наволочки, сорочки…Одні віддавали те, чим не користувалися, інші продавали за помірну ціну. Багато старих виробів Ніна Вирович просто рятувала від знищення чи підбирала як непотріб.
– В знайомої з Гупалів Любомльського району побачила на кухні старовинного рушника – слугував їй за ганчірку. Він відразу «заговорив» до мене: ніжним візерунком, нитками, настроєм вишивальниці. Тепер цей рушник прикрашає піч у моїй світлиці, він – її душа, – тішиться народна умілиця. 
Вона вдячна Зінаїді Пех, Жанні Демчук, Валентині Тереті, Леоніду Цюп’яху, Марії Корнелюк, Тетяні Крат та іншим за поповнення колекції сімейними вишивками і речами домашнього вжитку. У світлиці знайшли прихисток ковороток-прялка, потак, цівка, човник, кєдашка (з наголосом на першому складі), якою закидали до печі картоплю, щоб пеклася; дерев’яна лопатка (нею садили в піч хліб). До речі, тісто клали на капустяний лист, прожилки якого відбивалися на свіжоспеченому буханцеві, утворюючи дивовижні візерунки. 
Перед тим, як показати ці вироби людям, Ніна Вирович злегка їх відреставрувала, вибілила плями на полотнах, випрала, старі вишиті картини, на яких уже помітний процес тління, помістила в рамки. Словом, подарувала друге життя і нині демонструє їх дорослим і дітям, гостям селища і місцевим. Шедеврами народної творчості вже захоплювалися вихованці Шацького дитсадка, учні Шацької, Світязької і Прип’ятської шкіл, відпочивальники санаторію «Лісова пісня», шахтарі з восьми областей України і небайдужі жителі громади. Всі зазначають, що Ніна Федорівна – чудовий екскурсовод, а її експонати гідні захоплення.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.
На фото автора: Ніна Вирович.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (4) - 20%
Депутати, адже можуть його звільнити. (7) - 35%
Виборці, бо вони носії влади. (4) - 20%
Мені байдуже. (5) - 25%