Куля після… цукерки

Авторка розповідає про долі 13 німецьких жінок, яких відправили працювати у 1941-1942 рр.  в Україну, Польщу та Білорусь. У назвах – м. Рівне, Дрогобич, Житомир, Львів… І навіть м. Володимир-Волинський, якому присвячений уривок зі спогадів про німецьку секретарку Йоганну Альтфатер:

«Як сказав один із тих, хто вижив, її «огидною звичкою» було вбивство дітей… Вона часто заманювала їх цукеркою. Діти підходили і відкривали рот, а вона стріляла їм у рот із маленького срібного пістолета, який тримала при собі».

Ця книга – не про наглядачок нацистських концтаборів, про яких чули і писали багато, а тихеньких медсестер, секретарок, вчительок, миловидних вагітних дружин гітлерівської  еліти. Людей, які вбивали шприцом, печаткою, словом, але не лише…

«Думка про те, що жорстокість не є жіночою рисою, і що жінки не здатні чинити масові вбивства, має очевидну привабливість. Це дає змогу сподіватись, що принаймні одна половина людства не знищить іншу. Однак применшення масштабу жорстокості жінок створює хибний прихисток від прямого зіткнення з геноцидом та його бентежною реальністю», – підсумовує журналістка.