Поліський детектив

Поліський детектив

Хочеш втекти з села? Їдь на шахту

– Коли подумки пригадую далекі шістдесяті роки, аж самому не віриться, що все це було зі мною, – розпочинає оповідь про свої перші кроки у трудове життя колишній випускник семирічки з села Осівці, що за п’ять кілометрів від райцентру. – Хтось з моїх ровесників залишався в селі, дехто  їхав за направленнями  колгоспу  в інститут чи технікум,  когось професійно-технічне училище влаштовувало.  Хлопцям нові горизонти відкривала також служба у Радянській Армії. Після неї можна було зачепитися в місті. Був ще один варіант – шахтарський хліб. Ось і загітували мене на шахти.
Поїхав хлопець з Полісся на навчання у ПТУ аж у містечко Верхнє Лисичанського району, що на Луганщині. Вивчився на електрослюсаря підземних робіт і отримав направлення на шахту «Привольнянка-Північна» у місто Привольє тієї ж області. Лише п’ять місяців встиг попрацювати до армії, але зарекомендував себе добре. Начальство у воєнкома  навіть відстрочку для нього попросило. На що отримало відповідь: будете відпрошувати, заберемо ще й вас!
  Три роки армійських буднів для Панаса минули швидко. Тим більше, служба була, як то кажуть, не дуже «пильною». Навчальний військовий підрозділ, оператор радіолокаційної станції, батальйон зв’язку, військовий аеродром у м. Ліпецьк. Вільний час віддавав спорту: самбо, кроси, підтягування… Подумати про майбутнє після армії змусив візит майора міліції, який приїхав у частину вербувати «дембелів» у патрульно-постову службу Москви. І хлопець погодився.
 – А що було робити, повертатися в Осівці?  Тоді не дуже хотілося. Хоча село люблю до цього часу. Пройшов спеціальну перевірку та співбесіду. Перед дембелем  30 жовтня до військової частини надійшов лист з 12 відділення міліції, в якому зазначалося, що можу проходити у них службу. І вже 5 листопада 1967 року, за два дні до півстолітнього ювілею жовтневої революції,  був зарахований на службу в органи внутрішніх справ. Так за  п’ять днів до 10 листопада, професійного свята радянської міліції, я став міліціонером, –  розповідає ветеран.

 Будні патрульно-постової служби

– Дуже хочу, щоб читач зрозумів, що таке патрульно-постова служба, – Панас Якович  трохи зосередився, на долю секунди призупинив свою розповідь.  Як би це популярно розтлумачити. На той час вона виконувала однакові завдання, що у Москві, що в Камені-Каширському. Головне – забезпечити охорону громадського порядку. Якщо потрібно втрутився, то дії міліціонерів мають бути виваженими, зрозумілими для правопорушників і чіткими з боку пепеесників. Ніхто, як сьогодні, на таких дорогих автомобілях не катався. Автомобіль викликали тільки для доправлення у відділення міліції. Вісім годин – це піший варіант служби. Райуправління розміщувалося поблизу Білоруського вокзалу, нараховувало 120 чоловік.
Взвод, в якому служив Панас Митчик, забезпечував охорону порядку в районі метро «Сокіл» і до стадіону «Динамо». Проживали нежонаті працівники міліції у п’ятиповерховому гуртожитку поруч із райвідділом міліції. Ніби і все добре складалося для молодого міліціонера. Брав участь у чемпіонатах та змаганнях серед міліцейських підрозділів Москви. Навіть перше місце здобув на першості столиці. Мав чимало заохочень не тільки за спортивні досягнення, а й за рішучі і сміливі дії під  час припинення бійки, яку спровокували кримінальні елементи за розпиттям спиртного у громадському закладі. Як пам’ять про цю подію, вийняв із кишені пласкатий річковий камінь, на якому лаком в кольорі виведений образ Спасителя. Кулаком із цим каменем злочинець намагався  влучити в голову опоненту бійки.
– Мені вдалося чітко виконати прийом самбо, покласти на землю обличчям до низу і заставити випустити з кулака цей камінь, – пригадує Панас Якович ті далекі хвилини боротьби із злочинцем. – Таких випадків під час служби назбирається не один десяток. А як ви хотіли? Така у міліціонерів служба, вона не відрізняється від нинішніх поліцейських. Не один раз доводилося бачити, як працюють у Камені.
Панас Якович із захопленням розповідає про своїх московських начальників. Пам’ятає їхні звання, прізвища, ім’я та по батькові, окремі фрази та вислови у різних ситуаціях. Це були досвідчені командири та офіцери. Іншої оцінки не дає. Зрозуміло, чому не хотіли цього наполегливого і достойного українця відпускати на батьківщину. Пропонували однокімнатну квартиру (був на той час не одруженим), навчання у виші, підвищення в посаді. Та його московська міліцейська кар’єра тривала недовго. Крапку на ній поставило… кохання.

Із Петровки, 38 – додому

– Панасе Яковичу, а чому виникла така нагальна потреба  повернутися на Волинь? 
– У всьому винна перша відпустка на малу батьківщину, – повертаючись у ті далекі вже часи, усміхається і щиро зізнається. – У всьому винне, як не банально звучатиме, кохання. Закохався, як кажуть, по самі вуха. 
Зі своєю Ніною Ющик ми були з одного села. Разом зростали, а зійшлися, коли я вже став працювати  у Москві. Разом  із дружиною прийняли  рішення –  жити будемо вдома, на Поліссі. Своя земля є своєю, чужа не стане солодшою, навіть якщо її підсолодити обіцянками однокімнатної квартири, професійним зростанням. Повертався в столицю  вже в іншій іпостасі – голови сім’ї і з твердим рішенням вернутися в Україну. 

– Вдалося без проблем перевестися?
– Ой, не так швидко і не так просто було це зробити! Довелося добре походити до начальства. За плечима було вже два роки стажу. Московські кадровики не дуже хотіли відпускати перспективного і, так кажу, професійного працівника. Після закінчення чотиримісячного  курсу професійної підготовки мене планували перевести в карний розшук. Щоб не відпустити, пропонували різні варіанти звільнення, але тільки  не за переводом в Україну. Але я свого таки  домігся.
Волинь запропонувала  роботу в Камінь-Каширському райвідділі  на посаді міліціонера патрульно-постової служби. В колективі не могли натішитися новим працівником, а обласне управління відразу зарахувало Панаса Митчика в актив перспективних спортсменів фізичної та бойової підготовки. На обласних змаганнях він завжди гідно представляв свій райвідділ. З багатьох видів міліцейського багатоборства займав призові, інколи перші місця. Був у складі збірної області, брав участь у республіканських змаганнях серед підрозділів МВС. У республіканських змаганнях з самбо у Ворошиловграді (Луганську, до слова, в цьому місті свого часу автор даної публікації після Франкового університету працював в обласному тижневику «Молодогвардієць») вдалося подолати півфінал. Та у фіналі здолати майстра спорту не вдалося.

Вісімнадцять років у карному розшуку

– Це спортивні успіхи, а як складалися професійні? – цікавлюся в Панаса Яковича.
– Розпочинав сержантом патрульно-постовій. У 1972 році вступив заочно до престижного Львівського училища міліції (спеціалізація – карний розшук). Зразу призначили на посаду дільничного інспектора міліції. А з вересня 1976 року став оперуповноваженим карного розшуку. 

 – Пане підполковнику, розшук – не такий вже легкий хліб у міліції. Невже вдалося пройти цей шлях без «ворогів»?
– Не я визначав людину злочинцем. Це право суду. Завдання детектива – зібрати докази. Далі матеріали передаються слідству. Вони вже визначають кваліфікацію злочину. Для карного розшуку головне – знайти незаперечні докази скоєння злочину. Яким чином досягнеш – особиста проблема. Це залежить від багатьох факторів: знань, професіоналізму, сумлінності, поваги до особистості, – переконаний ветеран розшуку. – Це підвалина його успіху, а ще більше – повага людини, що оступилася, до працівника міліції.
Вісімнадцять років віддав Панас Якович службі карного розшуку. А ось слово «мусор» у свою адресу ніколи не чув. Про своїх старших колег у відгуках це доводилося чути.

– Панасе Яковичу, якось на республіканській нараді почув від заступника міністра МВС докір до  керівників кадрових підрозділів: «Як таке може бути, щоб у міліції «вибивали» зізнання?» Чи грішили подібними методами у вас?
– Чесно зізнаюся, був за час служби такий один працівник. Кажу «працівник», бо не можу ототожнювати його із званням міліціонера. Добре, що перевели в інший район на підвищення. Там уже було не до розмахування кулаками. Начальство…
За час служби доводилося зустрічатися з різними керівниками, особливо під час інспектування служби чи райвідділу. Із місцевим начальством було простіше, не дуже комфортно почувалися з київськими, а також московськими зверхниками зі служби. Запам’яталася перевірка групою інспекторів від МВС СРСР, які супроводжували кандидата в депутати до Верховної Ради СРСР, міністра Федорчука Віталія Васильовича, який балотувався по нашому виборчому округу. 
Ніби і все було добре з документацією, однак полковник із міністерства виявився високим професіоналом. Вміють «коти» шукати «мишей». Таки виявив «порушення» у професійних нормативах пошуковця.. «Догана, тобі друже, світить на всі «сто» і низька оцінка усьому райвідділу.  Даю шанс до ранку знайти виправдання!» - промовив із сарказмом. Нічого не залишалося, як щиро зізнатися, з яких мотивів використав недозволений прийом. Відвертість районного детектива ситуацію розрядила. «Якщо для цього були підстави, то догану знімаю. Але нагороди не чекай, – промовив перевіряючий», – згадує ветеран розшуку.
 Після всього вдячний потиск руки від начальника райвідділу  Івана Івановича Єрка розцінив як найвищу похвалу за усі роки служби в міліції.

У родинному колі



Розмовляємо з Панасом Яковичем на його ошатному обійсті, де у всьому відчувається рука господаря. Впорядковане подвір’я, засіяне травою, сад з фруктовими деревами та виноградом. Особлива гордість - літня кухня з лазнею,  майстерня. Все  доглянуте, продумане до дрібниць. Та все одно чогось не вистачає. Не чогось, а когось, його коханої дружини Ніни. На жаль, вже третій рік, як відійшла Ніна Федорівна у засвіти. Але залишила по собі кілька великих міхів добрих, щирих спогадів, пам’ятних  миттєвостей, вдячних  відгуків за її доброту, вірність, розуміння специфіки роботи детектива. За те, що на сімейній стезі відчував себе господарем дому, добрим батьком, люблячим чоловіком і дідусем. В парі виховали дочок Лесю і Людмилу, дали належну освіту – юнки навчалися у Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка і Київському державному  економічному університеті. Леся з дочкою і чоловіком проживає в Англії, Людмила – у Камені-Каширському. Внучка Марта закінчила КДУ і працює економістом в одному із банків у столиці. Завжди відчував себе щасливим і гордим за свою родину.

Степан ШЕГДА.

На знімку автора: дві легенди карного розшуку Волині – П. Я. Митчик та обласний керівник служби Г. Г. Ліпич;  Англія, у колі своєї сім’ї. Зліва направо: дружина Ніна, дочки Людмила і Леся, зять Джонатан і Панас Митчик.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (7) - 15.6%
Депутати, адже можуть його звільнити. (13) - 28.9%
Виборці, бо вони носії влади. (15) - 33.3%
Мені байдуже. (8) - 17.8%