Затурцівська ОТГ

Затурцівська ОТГ

Самоврядні землі держави

У ці часи не так і просто працювати журналістам, адже їх робота потребує постійних відряджень, особистих зустрічей з героями публікацій. Не завжди цьому сприяють обставини, вносять корективи і карантинні обмеження. Тим не менше, цього року редакція часопису започатковує новий проєкт – «Об’єднані територіальні громади – самоврядні землі держави».

Фактично так було за часів Київської Русі, коли держава складалася з князівств, долю яких визначали обдаровані правителі. З тих часів до нас дійшли відомості про князів з роду Рюриковичів, П’ястів, Гедеміновичів, котрі й управляли землями Волині. Обриси їх володінь весь час змінювалися, об’єднувалися твердою рукою, роздаровувалися нащадкам і відповідно дрібнилися на більші і менші. Історія залишила спогадки про величезне Галицько-Волинське князівство, а також і невеличкі – Луцьке, Чорторийське, Володимирське... Про значимість кожного промовисто говорить історія… Ось хоч би й такий факт: «столицю Чорторийського князівства – Старий Чорторийськ – було продано мінському воєводі Янові Пацу в 1601 році за 400 тис. польських злотих. Чортория за люстрацією 1629 року мала 90 димів». Але це вже фактично наприкінці існування цього невеличкого князівства. Або ж «Санґушко Федорович, син Федора Ольгердовича (за іншою версією – Федора Любартовича) – державний та військовий діяч Великого князівства Литовського згадується на наших теренах як князь ратненський і каширський (1433–1455).

Що ж зараз відбувається в Україні і, зокрема, на Волині та Волинському Поліссі, тобто на теренах сучасної Волинської області. Ми пережили розпад однієї з найбільших імперій усіх часів – Радянського Союзу, здобули незалежність. За цей час наш «північний сусід» встиг вкрасти Крим і фактично окупувати частину Донецької та Луганської областей і надалі відкрито погрожує «захистом» російсько-мовних українських громадян від держави Україна, а російську православну церкву – від українських церков.

Ми ж взялися за реформу територій, яким в історії, можливо, відповідають періоди часів Київської Руси-України, європейської практики надання Магдебурського права, а зараз ці аналоги успішно використовують у розбудові новітнього самоврядного порядку Польща та Франція. Чи готове місцеве самоврядування взяти на себе відповідальність за розвиток своїх земель, чи зміцнить, об’єднає це нашу державу, а відтак і сприятиме входженню у європейську спільноту, чи ж навпаки – ослабить центральну гілку влади і призведе до таких відомих з часів історії міжусобиць між сучасними міні-князівствами? Ці питання відтепер спробуємо тримати на контролі, принагідно шукати аналогії в історії.

То які ж нові українські «удільні князівства», хто ними керує, куди спрямована їх хода. Про це наші журналісти нещодавно вели розмову з очільниками самоврядних земель Затурцівської, Зимнівської, Поромівської та Нововолинської об’єднаних територіальних громад.

 Крила для Затурцівської громади

Першою на нашому шляху опинилася Затурцівська об’єднана територіальна громада. На останньому етапі до неї приєдналася Війницівська сільська рада, що значно розширило територію – додало родючих чорноземів, зміцнило потенціал громади знаними фермерами і підприємцями… Якщо ж говорити про жителів, то всі вони з діда-прадіда хліборобського роду, вмілі і відповідальні господарі, мають досить високий освітній рівень і широку спеціалізацію з різноманітних напрямків господарської діяльності… Територіально Затурцівська земля має досить вигідне і компактне розташування, межує з Торчинською, Володимир-Волинською, Локачинською територіальними громадами, знаходиться по обидва боки траси міжнародного значення «Луцьк-Устилуг».

Її головою обрано Юрія Ковальчука – уродженця с. Затурці. Хто він, як працює, що у планах? Про це журналісти вирішили розпитати у самого Юрія Вікторовича.

– Юрію Вікторовичу, нашим читачам цікаво буде, як стають головами об’єднаних територіальних громад? Розкажіть історію свого злету. За що Вас полюбили люди, чим Ви їх «підкупили»?

– Ні гречкою, ні консервами наших людей не купиш… Вони досить патріотичні і свідомі особистості… Хто б це не був – жінка, чоловік, молодий виборець чи досвідчений пенсіонер… То ж це потрібно у них самих і запитати, чому з усіх кандидатів обрали мене. Хоч думаю, така їх довіра – за мою багаторічну любов до Затурців та її людей.

– Ви уродженець цього села…

– Так, тут жили мої діди і прадіди, і досі мешкають тато з мамою, тут і я народився 13 січня 1974 року. У Затурцях пройшло моє дитинство. Тут пас корів, допомагав батькам по господарці. Ходив до школи, захопився спортом, ганяв з такими ж хлопчаками у футбол, ходив на рибалку, заглядався на місцевих красунь… Словом, все як у найкращих книжках. Мені було тут добре і якби не моя мрія, мабуть, так і залишився у селі.

– А яка ж у вас була мрія, якщо не секрет?

– Змалку хотів стати військовим…

– Певне, батько на це вплинув?

– Ні, мій батько Віктор Євгенович – наймирнішої у світі професії. Він хлібороб, все життя пропрацював трактористом у місцевому радгоспі. Хоча, звісно, як і всі сільські хлопці відслужив строкову, але особливо цим не бахвалився… Батько у мене був ще тим трудівником – зранку й до ночі у полі: оре, обсіває, жнивує… А як виникала потреба, то працював і по ночах… Тодішня техніка не була така потужна, то ж трактористам, аби виконати тодішні нормативи, доводилося й вночі орати, а під час жнив, якщо дозволяла погода, то й зерно збирати…

– А хто у Вас мама?

– Вона пекар… Бачите, як цікаво виходить. Батько дбав про врожай та збирав його, а мама Ольга Володимирівна пекла з нього хліб… Чорний, білий, круглий, кірпичики, батони, булки… Пахучі такі, смачні… Вона завжди пахнула хлібом. Її одяг, руки… Іноді мені здавалося, що вона й сама вся із хліба. Мама у мене найкраща у світі. Її хлібо-булочними випічками, як тоді казали, смакували всі мої дружки, він був у кожній хаті. Думаю, і хлібець цей пахнув маминими руками, мабуть, люди цінували це, бо й досі тепло про неї відгукуються. Мама великий термін пропрацювала на місцевому хлібозаводі, була майстром зміни, зараз, як і батько, на заслуженому відпочинку, але й досі, мов у дитинстві, постійно мене підтримують, чимсь допомагають. В цьому році святкуватимемо 70-річний мамин ювілей.

Тато й мама навчили мене любові до наших родичів та односельців. Хочу сказати, що я завжди цінував людей, намагався усіх підтримувати, де б це не було…

– Чи здійснилася ваша мрія?  

– Так, у цьому мені поталанило. Я поступив у суворовське училище (тепер це Львівський військовий ліцей), потім закінчив академію державної прикордонної служби, став прикордонником, служив на офіцерських посадах у прикордонних військах та підрозділах Державної прикордонної служби України, був начальником прикордонної застави, у званні майора прийняв рішення піти на цивільне життя. Мав амбітні плани, хотів їх реалізувати…

– Військовому непросто знайти себе у цивільному житті. Як складалося ваше життя?

– Повернувся з сім’єю у Луцьк і тут мені поталанило. Я потрапив у футбольний клуб «Волинь», слава про який вже гриміла по всій Україні. Очолював клуб Віталій Кварцяний… Ось так з його легкої руки я і став начальником служби безпеки футбольного клубу «Волинь».

– А хіба й така служба у нас є?

– Авжеж. Ви навіть не уявляєте, скільки різноманітних ситуацій виникає і в домашніх іграх, і на виїздах. Втім, якщо бодай раз були на футболі, то бачили, які пристрасті розгоряються на полі, а особливо ж – на трибунах… Нам доводилося забезпечувати не тільки безпеку на трибунах, а й самих футболістів, тренерського складу, їхніх сімей…

– Ми нещодавно зустрічалися з Віталієм Кварцяним. Він давній друг нашої редакції. Цього разу допомагав нам у традиційному розіграші призів передплатних квитанцій. І зараз, після нашого інтерв’ю, матимемо зустріч з однією з наших героїнь, читачок і помічниць…Але цікаво, чому саме футбольний клуб привабив відставного прикордонника-майора?

– Я мріяв стати військовим, а моя любов – це футбол. З дитинства, скільки пам’ятаю себе, ганяв м’яча, грав у захисті, в нападі, міг стати на ворота, такий собі універсальний гравець… А ще й організатор, і тренер… Я надзвичайно любив і досі люблю футбол, але щоб стати професійним футболістом, в думках такого не було. Я мріяв про кар’єру військового, а коли вона здійснилася і я досяг певних вершин, звільнившись зі служби, зайнявся тим, що найбільше любив…

– Дружина до футболу не ревнує? Хто, до речі, вона у Вас, де її зустріли?

– Мабуть, я по життю дуже щаслива людина, адже моя мрія – стати військовим – здійснилася, найбільша любов – футбол – зустрілася, а дружина – це моє кохання… Моя Людмила Володимирівна, як мовиться, пройшла зі мною і прикордонну заставу, і труднощі всілякі, коли ще у нас не було нічого, окрім валізи з зубними щітками і пастами. Всяке було в житті, але, дякувати Богу, завжди мене підтримувала, надихала мене на той шлях, який і привів мене до головної посади у моїм ріднім селі і нашій громаді. Я люблю своє рідне село, мав можливість бути і в Києві, і у Львові, але рідне село не відпускало, завжди притягувало до себе і я радий, що на 47 році зможу присвятити чотири роки життя роботі на благо рідного села та його людей.

– Але як взаємопов’язані ваші Мрія, Любов, Кохання з виборною посадою в ОТГ?

– Навчання в суворовському училищі, а відтак – в академії прикордонних військ допомогли укріпити і розвинути організаторські, лідерські якості, служба у прикордонних військах додала державницького розуміння, привчила до дисципліни та конкретних справ, моя любов Футбол дозволила легко влитися в повсякденне життя цивільної людини, а кохана дружина, слідуючи скрізь за мною і підтримуючи мене в усіх починаннях, прихильно поставилася й до мого родинного гнізда… Вона знає про мою любов до футболу. Я грав багато років у гру мільйонів і так сталося, що мені десять років пощастило працювати у футбольному клубі. Тож добре знаю, як непросто грати у футбол. Будучи у футбольному клубі, я активно підтримував футбол у Затурцях, тратив на це багато сил і часу. Самостійно утримував команду, яка виступала на першість області. Як би тяжко не було, утримував і дорослу, і юнацьку, тренував дві дитячих команди. Як міг, так і тренував. Щоб дітки від 2006 до 2013 років народження казали, що є такий дядя Юра, який з нами цілими днями на стадіоні. З цих дітей я і створив дитячі команди. Мені вдалося створити дві непогані команди, одна грає на область, ось з Нововолинськом грали, вигравали у Горохова. Зараз є талановиті дітки, будемо продовжувати тренування. Підтримуємо спорт, виділяємо певні гроші, щоб можна було грати на виїзді. За чотири роки спільно з сільським головою та директором школи побудували роздягальню на стадіоні в Затурцях, туалети. Я вклав багато особистих коштів, напрацювалися мої земляки, які, з поваги до мене, приходили і допомагали будувати. Маємо стадіон, дітей, бачення, як розбудовувати спорт, зокрема футбол і працювати у майбутньому. Якщо говорити про спорт, зокрема, про футбол, то можна сказати, що я ночую у Луцьку, а живу у Затурцях. Питають: «Куди їдеш? Знову у Затурці». На це завжди відповідаю: «Додому». Кожен день буваю у Затурцях, незалежно від того, чи був я головою сільради чи ні, приїжджав, щоб з людьми поговорити, порадитися, щось зробити. Мені це подобалося. Займав завжди активну позицію, тому був депутатом сільської ради двох скликань. Тепер ви розумієте, наскільки вагому роль у цьому зіграли футбол і моя дружина!

– Це дивовижна історія. Думаємо, тут зіграла свою роль ще й любов до батьків та рідного села або ж назвімо це земним тяжінням? Але, принаймні, тепер вже зрозуміло, за що Вас, Юрію Вікторовичу полюбили ваші громадівці. Що являє собою Затурцівська ОТГ на сьогодні?

– Затурцівська сільська рада була завжди. Після того, як почався процес утворення ОТГ, вона збільшилася, до нас приєдналася ще й Війницька громада. Вже закінчили процес передачі і на сьогоднішній день вже маємо ОТГ у складі 26 населених пунктів. Це фактично половина колишнього Локачинського району. У нас проживає майже 9 тисяч осіб, точніше 8800.

– Скільки шкіл у громади?

– Зараз у нас 10 шкіл, з них – 5 закладів загальної середньої освіти: у Затурцях, Шельвові, Манькові, Холопичах, Павловичах.

Є в нас садочки, бібліотеки.

– Що думаєте про своє Затурцівське «князівство»?

–  В такому розрізі громада виглядає непогано, бо має вигідне географічне розташування. Компактні села, є центральна вісь і вправо і вліво. Крайні села Губин (межує із Зимнівською ОТГ) і Окорськ (межую з Торчинською ОТГ). Об’єднання громад дозволило суттєво покращити їхні можливості.

– 26 населених пунктів – це не так і багато. Ви такий керівник, що за каденцію знатиме поіменно всіх священиків, директорів шкіл, вчителів, керівників фапів, фермерів, успішних господарів…

– Більшість із них я вже тепер добре знаю, з багатьма встиг не тільки познайомитися, але й подружитися, об’їхав усі села, зустрівся з їх активом та жителями… Тож тепер всі знають, хто в них голова і які плани має щодо розвитку їхніх сіл.

– З якими труднощами зустрілися, як голова, у процесі об’єднання і утворення нової Затурцівської ОТГ?

– Нам потрібно було у будь-якому випадку все це прийняти і розширити у будь-якому випадку, тому що до нас приєднувалася Війницька громада. А це передача і майна, і земель, і техніки. Крім того, ми розпочали створювати гуманітарний відділ. Справа в тому, що гуманітарний відділ займає 80 відсотків всієї роботи громади. Через те, що є школи, дитячі садочки, будинки культури, вони всі складають велику частину витрат і найголовніше, що до роботи там залучена велика кількість людей. Крім того, в освіті проходить багато реформ, нова українська школа, зараз в життя впроваджується програма створення гімназій, тобто там поле безкінечної діяльності. І ми це розуміємо. Тому першим ділом створили гуманітарний відділ, як окрему юридичну організацію і надали їй можливість розпоряджатися своїми коштами. Тобто вона працює в громаді як окремий підрозділ зі своїми рахунками, централізованою бухгалтерією і зі своїми можливостями. Тобто ми усвідомлено йшли на певні ризики для того, щоб ерівник, який прийде, одразу мав з чим працювати. Звичайно, хоча вони отримують субвенції з держави, але їх не вистачає, дофінансовуємо з місцевого бюджету. Ми одразу розпочали передачу об’єктів, які були на балансі сільської ради, в оперативне управління гуманітарного відділу.

Фактично ми започаткували основу, а працівники, які прийшли у відділ, бачили, куди йти і це дало їм можливість зараз піднімати питання про створення опорного закладу на базі Затурцівської загальноосвітньої школи, бо тільки вона відповідає тим критеріям, які дозволяють функціонувати опорному закладу. Тому, перше, що ми зробили, повторюся, надали можливість для самостійної роботи гуманітарного відділу.

Звичайно, є такі структури, як територіальний центр, якого на сьогодні ми не маємо у своєму штаті і змушені у своїй роботі опиратися на той, що є у Локачах, дофінансовувати через центр роботу наших людей, які працюють тут за договором. Але ми чітко розуміємо, що його потрібно створити у найближчі терміни. Чому? Тому що це наші гроші, вони залишатимуться у нас, сюди йтимуть податки.

Ми також створили відділ у справах дітей. Така вимога держави. Це питання сильно контрольоване. Чому? Проблема по дітях велика – там б’ють, там п’ють, там просто отримують на дітей гроші, прогулюють їх. Діти часто не доїдають. Потрібен контроль. Таких дітей по селах немало. Мусимо на це звернути увагу, тримати всі ці сім’ї на обліку. Зараз, поки ми говоримо, у нас проходить засідання комісії, зокрема, вирішується питання по одній із сімей. Ті сім’ї, які потребують контролю, ставимо на облік. Є випадки, що ми і батьківських прав позбавляли. Тобто відділ створений, працює, зараз до кінця доукомплектується і ми будемо тримати на контролі усі ці сім’ї і адекватно реагувати. Дуже боляче дивитися, коли дитина йде у школу, її ровесники йдуть їсти, а вона немає за що купити пиріжок. Ми провели велику роботу і всіх дітей, які потребують харчування, взяли на облік і будемо харчувати за рахунок ОТГ. Всі категорії пільговиків у нас харчуються безкоштовно.

На вимогу держави був створений і фінансовий відділ. Він сьогодні є відділом, який фінансує всю громаду. Раніше вони були у штаті сільської ради, тепер це окрема юрособа зі своїм штатом і так далі. Я, як голова, зобов’язаний здійснювати загальне керівництво, поправляти, допомагати.

– Колись Борис Петрович, призначаючи мене головою у Камінь-Каширський район, казав: «Тільки не здумай сам щось робити». На все є відповідні служби. Голова здійснює контроль. Бо якщо щось на себе потягнете, упустите основне.

– Відколи став керівником, не вперше чую про школу Клімчука. Нікого не згадують, а про Клімчука говорять постійно. Як би до кого він не відносився, всі кажуть, що ця людина була на своєму місці. Такого іншого керівника в області може не бути. Вже ніколи.

– Так.

– Тому що Борис Петрович мав унікальні методи роботи. Він був волинський, прекрасно педалював ситуацію, повертаючись в регіоні.

– Відчував.

– Недарма він був послом у Литві і в Азербайджані. Тому ці методи роботи, якби хтось видав книжку з методами роботи Клімчука, були би дуже корисними для управлінців.

– Книжку видрукували, але не з методами роботи.

– Правильно, коли в тебе є відділ, ти ніколи не можеш до кінця бути компетентним в усьому, зайди в гуманітарний відділ, там може не розберешся до кінця ніколи.

– Хочу сказати, що за невеличкий термін, прослухавши вас, і знаючи, що практично, мені й самому так склалося, що довелося все руками перебирати, то я приємно вражений, не здивований, Ви людина, яка пройшла немаленьку школу і досвід відповідний мала, але все одно для вас це було новим, і ви його, за ці кілька хвилин я зрозумів, що ви його освоїли повністю. Юрію Вікторовичу,  а як з самим бюджетом? Проблем багато, їх усім вистачатиме. Чи є на території тих 26 населених пунктів якісь підприємства чи фермери, які можуть поповняти бюджет? Ви впевнені, що буде на кого обпертися? Знаю, що маєте садибу-музей В’ячеслава Липинського – великого державотворчого діяча України, де завжди можна отримати національно-духовну пораду, а як у фінансовому плані?

– Будучи місцевим, я добре розумію, хто у нас працює на цій території. Не склало мені труднощів вивчити, хто працював на території Війницької громади. І завдяки налагодженій роботі з попереднім головою, можна сказати, що ми не останні. Так, ми не можемо порівнювати себе з Піддубцями чи Боратином, але на сьогодні ми самодостатня у фінансовому плані громада. Звичайно, хотілося б перевиконувати бюджет. Ми працюємо над цим. Ми спроможні на сьогоднішній день забезпечити всі наші установи і зарплатами, і необхідними матеріальними засобами, і навіть можемо розраховувати на реалізацію якихось проєктів. Наприклад, ми зараз будуємо дорогу до лікарні в Затурцях. Там побудована нова амбулаторія за нашого спів фінансування… Є й інші проєкти… Але найголовнішим своїм завданням вважаю збільшення надходжень у бюджет. Цей рік, у зв’язку з приєднанням Війницької громади, для нас може бути, так би мовити, експериментальним. Ми розуміємо, якими були бюджети Затурцівської і Війницької громад, але побачимо, як він буде виконуватися вже у спільному котлі. Після цього ми зможемо вже робити якісь висновки. Звичайно, погано, що вже нема інфраструктурної субвенції. Якби вона була, можна було би планувати вже якусь роботу. Поки що цього не можемо зробити, бо повинні побачити, яке в нас буде виконання. Сподіваюся, що воно в нас буде. І по перших місяцях бачу, що все іде по плану. Тому за ці вісім місяців ми закінчимо процес стабілізації і становлення, і після цього вже будемо бачити реальні фінансові показники.

– Ви досить молодий по віку, і кубків повно, думаю, що ведете й активний спосіб життя, займаєтесь спортом і бачу, що вас не тягне до міста, прихильно ставитесь до землі, хочете тут ходити. Вочевидь, у вас є якісь плани зробити отут якусь свою маленьку державу, щось досягнути. Або якась мрія була в дитячі роки чи в недалекому майбутньому мали, була недоступна, а тепер, як керівник, ви маєте відповідні важелі впливу. Я розумію, що, можливо, бюджет не такий великий, але є і спонсори, і однодумці. Бачу, а перед поїздкою до Вас я переглядав фейсбук, Ви співпрацюєте з В’ячеславом Рубльовим і Григорієм Недопадом, це порядні люди. Якою Ви хочете бачити громаду за вашу каденцію, поділіться своєю мрією, щоб ми знали.

– Ви згадали про В’ячеслава Рубльова і Григорія Недопада. Хочу сказати, що ці люди для мене є незаперечним авторитетом. Я їх знаю особисто і у свій час мав честь працювати з Григорієм Недопадом у футбольному клубі «Волинь», знаю його давно, і знаю, скільки уваги приділяє нашій громаді В’ячеслав Рубльов. Він постійно тут. До речі, у нього найбільший виборчий округ в Україні – 377 населених пунктів. Це ж про щось говорить. Людина фактично працює на території. Він не обділяє увагою і нас. Тут є вже багато напрацьованих за його підтримки проєктів. Ми їздимо по селах, люди його зустрічають дуже гарно, люблять з ним говорити, бо він реалізував там чимало проєктів. Він тримає руку на пульсі і постійно приділяє нам увагу. Коли мене питають, якій ти партії служиш, я кажу моя партія називається Україна.

– І її майбутнє.

– І майбутнє. Що стосується Затурець, хотів би, щоб наші населені пункти не зменшувалися, розширялися, набирали силу. Я розумію, що не у всіх таке майбутнє, але такі ключові населені пункти як Затурці, Маньків, Губин, ті, що на трасі, мали розвиток. Ми зараз провели велику роботу, розширили межі Затурець, підготували новий генеральний план його розвитку, це дозволить нам дати ділянки під забудову для молодих сімей…

– Тобто й така тенденція є?

– У Затурцях є.

– Розумію, що в Затурцях та Манькові такі тенденції є і будуть. Але у вас 26 населених пунктів і, очевидно, є такі, де, можливо, ще при союзі були побудовані величезні школи, чи тепер вони наповнені?

– Фактично повністю наповнених шкіл вже нема ніде…

– Тобто йде тенденція до зменшення шкільної молоді?

– Зокрема, саме цей фактор є причиною освітньої реформи. У нас така ситуація, що в одинадцяті класи йде по чотири-п’ять учнів…

– Тоді їх дешевше привезти автобусом в опорну школу…

– Так.

– А що з приміщеннями?

– Вони будуть залишатися. Будуть школи початкові, принаймні, у пониженому статусі. Ми думаємо зберегти і приміщення, і школи. Ось, для прикладу, у нас є прекрасна, маленька, чистенька школа в Озютичах. Але на сьогоднішній день там – до двадцяти п’яти дітей. Не буду зупинятися на цій школі, це окрема історія, але й самому погано, що дітей немає.

– Ще одну тему хочемо обговорити. Ваша ОТГ – аграрна. Що у вас з сільгоспвиробниками – фермерами, підприємцями?

– Мене неводнораз питають, як я бачу свою громаду у майбутньому. Звичайно, хотів би бачити якомога яскравішою. Щоб були якісь інфраструктурні проєкти, могли реалізуватися, щоб щось робилося, побудувалися якісь стадіони, аби діти мали чим займатися. Хочу, щоб люди отримували якісні послуги, хоча в нас прекрасно працює ЦНАП (начальник Людмила Сергіївна Бощук провела просто колосальну роботу і реалізувала роботу ЦНАПУ, люди приїжджають і надаються адмінпослуги. Що стосується вашого останнього питання, повторюся, у нас нормальна робота з великими агрохолдингами, які працюють тут на території. Це і «П’ятидні», «Веселе-Агро», «Вілія», «Камелія», «Алек-Агро», «Західний Буг», «Оберіг», «Правда», КУрчак» та ін.

– То вони входять до бюджетоутворюючих?

– Вони є нашими основними платниками податків. Завжди питають, хто вони, чи стабільні чи ні. Розумію, що завтра можуть виникнути якісь ситуації, власники підприємств заведуть свої активи в інше місце і ми не будемо нічого отримувати. Наше завдання – мати стабільні бюджетоутворюючі підприємства. Вони у нас є, працюють давно, співпраця налагоджена і ми хочемо її тільки розвивати, бо розуміємо, що це основне джерело наших надходжень. Так, трапляються якісь спірні питання, вони у будь-якій роботі є, але вони повинні вирішуватися. У нас з цього року на території громади починає працювати дуже потужна організація «Волинь Вест Вінд». Це фірма, яка будуватиме вітрові електростанції.

– Мабуть, перша в області?

– Не тільки. Перша в усій Західній Україні…

– Ось навіть так.

– Це дуже потужний інвестор, його робота фактично вже на фінішній прямій. Ми зустрічалися з їхніми представниками, з середини літа вони хочуть приступити вже до робіт зі встановлення конструкцій.  

– Свого часу я проїжджав повз вітряки і поки не підійшов буквально на кілька метрів, не міг і подумати, що їх конструкції такі масивні. В тій трубі, яка піднімається, – двері, ліфт…

– Одна лопасть має 72 метри. Не хочу зараз говорити про це, бо то справа бізнесменів, але для нас це нова ситуація, проведена велика робота до мене щодо залучення цих бізнесменів. Тут буде будуватися їх офіс, будуть створюватися робочі місця.

– Можливо у вас буде і своя дешева електроенергія?

– «Волинь Вест Вінд» буде продавати її державі, але фірма готова брати участь в соціальних проєктах на території громади. Ми пов’язуємо з цією організацією великі надії, сприяємо, щоб їм було комфортніше працювати. Ми розуміємо, що це інвестиція на роки, на майбутнє, там багато цікавих проєктів і ми хочемо у них брати участь.

– Завдяки цьому Затурцівська земля може окрилитися в прямому і переносному значенні цього слова…

– Чотири такі вітрові електростанції збудовані на території Бердянська, а тут їх буде 36, стоятимуть у Затурцях, Манькові, Зубильно. З ними пов’язано будівництво сучасних автомобільних доріг та інфраструктурних об’єктів. «Вествіндівці» не тільки платять нам за оренду землі, а вже тепер готові допомагати громаді в різних сферах розвитку. Вдячні працівникам нашого земельного відділу, які знайшли з ними порозуміння. Дуже цікаво і добре, що все не закінчується електростанціями, там є питання про будівництво зелених заправок для електрокарів, за років десять воно все так і станеться.

– Коротко про себе?

– Одружений, маю двох дітей, сину Максиму 20 років, навчається на 4 курсі факультету міжнародних відносин Волинського національного університету імені Лесі Українки, доньці Яні – 19, вона другокурсниця факультету дизайну Львівського політехнічного університету. Має талант художниці. . Обоє навчаються у вишах. Дружина Людмила Юріївна, як вже казав раніше, пройшла зі мною і прикордонну заставу, і всілякі труднощі, зараз працює в торгівлі. Не п’ю, не курю, люблю спорт, граю з дітьми у футбол, бігаю, плаваю і пропагую активний спосіб життя. І це в мене виходить. Зокрема, оці діти, яких я зібрав, вони у мене молодці, люблять перекладину, баскетбол, зі мною бігають, тобто я зумів їм показати, що є інше життя, до якого вони мають рухатися.

Насамкінець розмови Юрій Вікторович емоційно освідчується в любові до батьківського краю: «Рідне село ніколи не відпускало, завжди притягувало до себе і я радий, що на 47 році зможу присвятити чотири роки життя роботі на благо рідного села та його людей. Буду продовжувати й надалі цю посвяту… Дуже дякую усім людям та моїй дружній команді, що підтримували мене і на виборах, і впродовж усіх цих років. Опирався на них у всіх своїх починаннях. Вони допомагали мені у вирішенні найважчих завдань. Тож, упевнений у своїй команді, вона досить успішна й ініціативна, має потенціал, разом ми з можемо добитися поставлених цілей, принести успіх громаді».

Дякую за цікаву і змістовну роботу. Ми будемо вболівати за Вас і вашу громаду разом із нашими читачами. Успіхів і процвітання.

Розмову вів

Володимир МИРКА.

На фото Віктора РАЙОВА: Юрій Ковальчук із головою-попередником Володимиром Патійчуком. 

 

Довідково:

За́турці – центр Затурцівської ОТГ Володимир-Волинського р-ну. Населення становить 1917 осіб. Тут знаходяться пам’ятки природи: Затурцівські джерела і витік річки Турії.

Перші згадки про поселення припадають на XIII ст.. У документах XVI ст. значаться як власність шляхтича Б. Затурецького.

У давньоруські часи на території села було побудоване городище. Пізніше на його місці спорудили феодальний замок з кам’яними стінами та ровом, що заповнювався водою. Залишки цього замку в народі ще й досі називають «городець».

Затурці згадуються на початку XVI століття у зв'язку з тим, що власник села магнат Б. Затурецький стягував мита з проїжджих купців від кожного воза по півгроша, не маючи на це грамоти короля. У 1557 році селяни, протестуючи проти покріпачення, намагалися спалити двір земського судді.

За Литовським статутом 1529 р., селяни Затурців, як і всіх сіл, що входили до володінь литовських князів, були закріпачені.

Шляхтич, володимирський войський Василь Гулевич, який у 1570 р. став власником Затурців, ще більше посилив феодальну експлуатацію, збільшивши панщину до 4-5 днів на тиждень. Він організував тут фільваркове господарство, продукцію якого збував на ринку, одержуючи від цього великі прибутки. Окремі жителі займалися ремеслами. В Затурцях жило кілька ремісників (шевці, кравці, столярі, бондарі та інші), що виготовляли різні вироби на продаж.

Дідичем села був волинський каштелян Лагодовський Іван, його старший син Станіслав. Молодші сини Олександр і Марко вбили у Львові Станіслава, після чого збройним нападом забрали собі Затурці.

У 1642 р. дідич села Андрій Лагодовський, син Івана Лагодовського, продав Затурці шляхтичу Підгороденському.

Українське населення Затурців, яке переважало тут, крім соціально-економічного гніту, зазнавало національного та релігійного гноблення, що особливо посилилось після Берестейської унії. Католицький монастир у селі та костел, побудований у 1642 р., активно діяли для окатоличення та ополячення місцевого населення. Однак населення Затурців, прагнучи зберегти свою національну мову, традиції і побут, не приймало римського обряду та унії.

Не було в Затурцях ніяких медичних і культосвітніх закладів, населення лишалося неписьменним. Лише в 1893 р. в селі на кошти держави і селян відкрили церковнопарафіяльну школу. Але навчалися у ній в основному діти заможних. У 1911 р. школу відвідувало лише 58 учнів.

У селі знаходиться Затурцівський меморіальний музей-садиба В'ячеслава Липинського.

15 березня 2002 р. в селі було відкрито пам’ятник видатному українському вченому-історику, політику Вячеславові Липинському.

В середні віки у селі був монастир ордену Августиніянців. У 1642 році коштом волинського мечника Валерія Підгороденського[4] збудували з дерева парафіяльний костел Святої Трійці та Марії Магдалени.

У селі Затурці Локачинського деканату постав новий храм Преподобної Параскеви Сербської – стараннями настоятеля ієрея Василя Кравця, будували десять років. 26 жовтня 2013 року митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив його та очолив Божественну Літургію.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (7) - 15.6%
Депутати, адже можуть його звільнити. (13) - 28.9%
Виборці, бо вони носії влади. (15) - 33.3%
Мені байдуже. (8) - 17.8%