Утекла зі Слов’янська на Полісся

Утекла зі Слов’янська на Полісся


Дочка казала: «Ты шо? Поедешь?.. Там у тебя прописку глянут и пристрелют».

Ольга Матвійчук із двома маленькими внуками 3-х та 6-ти років знайшла прихисток від війни у Камені-Каширському. Ми зустрілися у кімнатці місцевого комунального готелю «Турія». Скромні умови, речі у сумках…  Але на ліжках – іграшки, подаровані місцевими мешканцями. Діти – у садочку. А бабуся зайнята клопотами з облаштування однокімнатної квартири. Там їй запропонувала поселитися місцева влада. Коштом спонсорів житло фактично реанімували, зробили затишним та цілком пристойним.

Вона дякує. За себе. За внуків. Але поміж слів усе одно відчувається: більше вірить новинам зі Слов’янська, які телефоном передають їй родичі раз на кілька днів, як усьому тому, що чує і бачить тут.

На Волині Ольга Мусійчук – уже понад місяць часу. У себе вдома, в м. Слов’янськ, терпіли, каже, довго. Та чути, коли десь там лунають вибухи, то півбіди, а коли вже від пострілів та вибухів стали прокидатися вночі діти, бабуся зважилася їхати на Волинь, де живе чоловікова родина. Тим паче, що ті давно телефонували і кликали до себе.

«На це дочка одразу ж сказала: «Ты шо? Поедешь?.. Там у тебя прописку глянут и пристрелют», – мовила Ольга і відразу взялася пояснювати: – Справа в тому, що в нас по телевізору показують одне, а тут… Але потім подзвонила, коли ще зв’язок був добрий, повідомила, що все тут спокійно».

Рішення податися подалі від лиха бабуся з малими онуками Романом та Ярославом  прийняла ще тоді, коли кулі над головами не свистіли. Але було непросто. Хоча, каже жінка, заводи вже не працювали. У місті – ні світла, ні води, ні жодного зв’язку. І чоловік, і зять, і донька давно вже без роботи сидять, бо абсолютно все виробництво у місті завмерло.

На Волинь діставалися автобусами. Родом із Камінь-Каширщини – чоловік Ольги Іванівни. Тому «бандерівський» край їй не такий уже й чужий. Коли були живі батьки, традиційно раз на рік вони приїздили сюди. Пізніше гостювали вже в чоловікового брата. Тому рідня, каже, зустріла привітно. Хоч ніхто й не натякнув жодного разу, що несподівані гості зайві в хаті, все ж бабуся з внуками почувала себе незручно. Та ще й діти захворіли через зміну клімату. …Тому й зважилася піти до чиновницьких кабінетів. Там запропонували тимчасово оселитися в готелі.


«Моя рідня тут була проти, казали: «То ж будь! Куди підеш?!». Але мені так спокійніше. Та й ми у них буваємо часто все одно!» – розповідає Ольга Іванівна.

Готель – це тимчасово. Поки Ольга  Матвійчук обживається, влада та небайдужі краяни помагають облаштувати їй помешкання. У комунальному фонді знайшли стареньку квартиру. А тим часом малеча зі Слов’янська пішла до дитсадка. Діти переїзд не сприймають як трагедію. Звикли багато часу проводити з бабусею, з батьками тепер доводиться спілкуватися телефоном.

З Донеччини дзвонять рідко, бідкається жінка. Дуже поганий зв’язок. Тому з домашніми говорять раз у тиждень, а то й у два тижні… Першим ділом, розповідає Ольга, цікавляться, як тут справи. І найчастіше: новини з протилежних куточків України ( навіть якщо вони – про одне і те ж) – різняться.

Наприклад: «Ну от Порошенко оголосив перемир’я. Поїхали ж ті (терористи, – авт.) до нього, а їх дорогою розстріляли. То які переговори так ведуться?». Або: «У нас теж показували, що ваших чоловіків під дулом автомата на Схід гнали. Приходили в хату зі зброєю. І – пішли, мовляв, на війну… Хочеш чи ні».

Тут, на Волині, Ользі Іванівні найчастіше адресують питання: «Як же так? Ви ж тут бували, бачили, невже могли сумніватися, що щось не так... Що тут –бандерівці, готові різати й вбивати?».

«Зрозумійте: там така обстановка, що повіриш в усе, що завгодно», – відповідає вона. Уже давно у Слов’янську – ні світла, ні води, ні фактично жодного зв’язку зі світом. Телевізор не працює. Скажімо, мешканці їхнього будинку дізнавалися новини від сусідки, яка працює в тубдиспансері. А позаяк ця установа на відміну від багатьох промислових підприємств тоді ще функціонувала, то та час від часу на роботу ходила. Там в Інтернеті почитає новини, а тоді сусідам переповідає.

Минуло більше місяця, як жінка з онуками залишила Слов’янськ. Що там нині? «Не знаю… – каже. – Я Чорнобиля не бачила. Но мені по телефону наші кажуть, що гірше, як у Прип’яті. Мертва зона».

За дах над головою і увагу до малят вона дуже вдячна камінь-каширцям. «Он буквально недавно було: виходжу вранці з готелю – Віктор Іванович (Віктор Сус – голова райради, – авт.) спиняється. Каже: «Давайте вас із дітьми до садка підвезу, бо саме туди їду». Приємно. А квартиру як зразу побачила, то було страшне діло. Але потім там поклали підлогу, відремонтували пічне опалення, привезли газовий балон…Стало інакше. Я вже пофарбувала підлогу і гардини на вікно купила, – хвалиться Ольга Іванівна. А за мить не без тривоги: – Буде гірше там, до нас приїдуть і дочка із зятем, а батько лишиться хату чатувати»…

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: уродженка м. Слов’янськ Донецької обл. – на подвір’ї комунального готелю «Турія» у Камені-Каширському.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%