«Коли я був наркоманом»

«Коли я був наркоманом»

Про свою смертоносну залежність цей чоловік розповідає, як про кошмар. Адже там, у попередньому житті, Микола не мав надії та розуміння. Батьки плакали від розпачу. Діти росли, наче сироти. А дружину, як і Миколу, цікавило єдине: ще одна доза дурману…

– Наркотики я спробував порівняно пізно. Просто із 16 років вживаючи алкоголь, захотів чогось нового. І старші друзі запропонували ширнутися, – пригадує чоловік події, які понад 20 років тому пережив у м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської обл.

На початках це була не більше ніж забавка. Вколовся – став «бодрячком». Не вколовся – теж нормально. І згодом підліток повністю втратив боязнь «сісти на голку».

– Великих грошей це відразу не вимагало. Макову соломку ми назбирували без проблем. Потім її варили у когось на хаті. І таке дозвілля влаштовували десь раз на тиждень, – додає співрозмовник.

Але поступово наркотик затягував. Через півроку хлопець зловив себе на думці, що чергової дози потребує майже через день. А ще через трохи наркотик став сенсом життя.

– Я старався не випадати із суспільства. Працював на залізниці, у 24 роки одружився (щоправда, на наркозалежній). У нас народилася дитина, потім друга. Неодноразово ми із дружиною домовлялися кинути колотися. Тим паче, наші батьки весь час приходили, просили. Щоб заховатися від згубної спокуси, пробували або вдома зачинятися, або з міста виїжджати. Одначе наркотик так глибоко проник у наші тіло й думки, що ми знову і знову зривалися…

На той час дружина ніде не працювала, дітей треба було вдягати й годувати, а Миколиної зарплати ледь вистачало на чергову дозу. Отож, чоловік став промишляти дрібними крадіжками. Від страху опинитися в тюрмі взагалі поїхав із міста. Сподівався, шабашки в Росії допоможуть і грошей заробити, і від наркозалежності позбутися.

– Але Москва справила на мене гнітюче враження, – зізнається оповідач. – Коли тільки опинився на Курському вокзалі, був ошелешений картиною: на бетонних плитах сидять діти років десяти-дванадцяти, у кожного – кульок із клеєм і жовто-зеленого кольору обличчя. Ходить міліція, залізничники, подорожні – і нікому нема діла до малолітніх «безпризорників»…

На перших порах Микола з усіх сил старався жити по-новому: дбати про сім’ю і не думати про ширку. Але не зумів. І що найгірше – підсів на героїн.

– Життя перетворилося на кола пекла: поїхав-заробив-привіз-пустили на дурман-поїхав-заробив і так п’ять років. Що далі, то страшніше ставало. І не лише мені. Товариш, який виріс у сім’ї інтелігентів, був кандидатом у майстри спорту, викладачем, а лишився ніким. Багато друзів померли від передозування. Ще один настільки втомився бути рабом дурману, що під час ломки «вскрив» собі вени. У нас теж: забрали дітей, у дружини діагностували зараження крові» й у 33 роки вона померла.


Микола серед друзів - колись теж наркоманів...


Але сам Микола не хотів здаватися. У пошуках виходу він усе частіше став молитися. І Господь допоміг.

– Якось я побачив давнього товариша. Той теж колись сидів на голці. Але на момент нашої зустрічі став цілком здоровою людиною. «У реабілітаційному центрі допомогли», – пояснив і запропонував свою підтримку.

Невдовзі Микола опинився на Волині, в реабілітаційному центрі, заснованому церквою «Ковчег».

– Найтяжче було перших півроку, – зізнається Микола. – І не стільки фізично, як психологічно. По-перше, треба було після 17-ти років наркозалежності заставити свій мозок перестати думати про дурман. По-друге, необхідно було навчитися співіснувати із такими ж, як сам, котрі в пошуках отрути забули про людські стосунки.

Основними методами реабілітації стали праця й молитва. Хоча ні – навпаки.

«Ми починали свій день зі звернення до Бога і ним же закінчували», – уточнює оповідач. Комусь вдавалося відкрити своє серце Всевишньому. І після року перебування в центрі такі поверталися в самостійне життя новою людиною, навіть створювали прийомні багатодітні родини. Хтось за 12 місяців ніби й змінювався, але через трохи знову брався за алкоголь чи наркотики. А були й такі, яких із центру вже через кілька місяців випроводжали. Бо…

– Основна умова перебування – щире бажання людини змінитися. А коли вона обманом добуває алкоголь, ще й інших підбиває випити, коли після роз’яснювальної розмови все одно береться за дурман – то таким у нас не місце, – пояснює Микола.

Зумівши позбутися наркотичного рабства, чоловік ось уже п’ять років допомагає в цьому іншим. Разом із колишніми наркоманами працює в реабілітаційному центрі, один із яких – у с. Біличі Іваничівського р-ну.





У реабілітаційному центрі.


– Там колись була військова казарма. Її приміщення ми взяли в оренду, відремонтували, добудували ще декілька споруд, зокрема – господарських. І щороку приймаємо людей з усієї України, – пояснює ще один працівник центру Микола Таранєнко. Цей чоловік із сусідньої Рівненщини. Через наркотики ледь не потрапив за ґрати, його кинули дружина й дитина. Але після реабілітації Микола зумів створити нову сім’ю і відновити контакти із 16-річною донькою.

– Ми нікому не відмовляємо в помочі. Серед наших «пацієнтів» – 18-літні підлітки і 70-річні пенсіонери, бізнесмени і безпритульники. Маємо окремий заклад для жінок. Звісно, позбутися згубної звички вдається не всім. А все через упевненість кожного, що він ніколи не стане залежним…

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%