Жнива пам’яті

Жнива пам’яті

Колосяться ниви  на мирній Горохівщині… Колись тут проливали кров. Тепер – сльози…

Ніщо так не єднає, як спільна біда. Тож цими днями українці та поляки вкотре стали пліч-о-пліч, щоб у спільній молитві згадати предків, невинно убієнних у 1943-1944 рр.

Місцем панахиди обрали с. Скірче Горохівського р-ну, де на місці зруйнованого костелу височіє пам’ятний хрест, а поруч із ним – поодинокі могили католиків, які раніше жили у цьому та довколишніх селах.

Частина польських імен уже стерлася з надгробних плит. Іще більше українських і польських прізвищ загубилися у вихорі «Волинської трагедії», котру за Бугом часто називають «Волинською різнею».

Та чи тільки волинською вона була? Звісно, що ні. Не менше біди наробила різня й на польських землях. А про звіряче нищення українських родин, ба навіть цілих сіл нагадують сьогодні православні хрести й зарослі кладовища у тепер уже польському прикордонні.

Хто першим пролив кров? На кому лежить основна провина? Тепер важко сказати. Як важко зрозуміти й те, чому у тому ж селі Скірче впродовж багатьох віків мирно співіснували українці, поляки, чехи, євреї.

І не просто співіснували – дружили, єдналися шлюбами, по-сусідськи допомагали у скрутну хвилину. А ті, хто сповідував християнство, хотіли й у церковному календарі об’єднатися, аби разом святкувати Різдво чи христоскатися на Великдень.

І ось одного дня (чи, може, й ночі) сусід замахнувся на сусіда, убив дитину, яка ще вчора казала йому «Добрий день». Ви можете в таке повірити? Я – ні. І більш ніж переконана: без третьої, дійсно ворожої сили тут не обійшлося. Саме він, замаскований ворог, одягнувшись як поляк, вбивав українця, а потім, убравшись в українське, різав та палив поляків. І це не гіпотеза. Це факти, які все ще тримають у пам’яті очевидці. Так само вони не забули, й хто зруйнував у повоєнні роки храми в цьому селі: під час бойових дій війська знищили православну церкву, а в 1957 р. місцева компартійна знать повеліла розібрати по цеглині древній римсько-католицький костьол, куди ще ходила навіть відома польська письменниця та громадська діячка Єва Фелінська, яка в 1859 р. померла в с. Воютин Луцького р-ну, але, за переказами, була похована саме на кладовищі в с. Скірче. Її могила тут не збереглася (люди кажуть, хтось мармурову плиту забрав як матеріал для нового пам’ятника), та й цегли, що з костьолу колгоспники виколупували, ніякого толку не вийшло: радянська конюшня, з неї збудована, також уже завалилася…


Ольга Харченко.


Уродженка с. Жуковець, що на Горохівщині, Ольга Хмільовська, яка з допомогою польських уродженців села в 90-ті роки збудувала на цвинтарі хреста, зібрала спогади старожилів про те, як сусід-українець, ризикуючи життям власної родини, попереджав сусіда-поляка про можливу розправу, як один другого переховували, дітей рятували.

– Найстрашнішим було те, що ніхто не знав, звідки чекати біди, – переповідає спогади односельців Ольга Олександрівна. – Була в Жуковці хата поляків, у якій жив зять-українець. «Не бійтеся, нас не зачеплять», – звечора сказав своєму тестю. А на ранок уся родина була мертва. Чим не доказ роботи третьої сили?


Генрік Літвін, Кшиштоф Савіцкі, Леанід Андрійчук  та Григорій Пустовіт.


Про це саме свідчить і наступне: в криницях опинялися як прибічники радянської влади, так і «куркулі», яких совєти називали ворогами народу. Тож у кого шукати захисту, а кого боятися – люди просто не знали.

– Баба Ярина Прокопчук згадувала: удень прийшов сусід, попросив зсукати йому кілька пут. А вночі тими путами були задушені Санька (дочка баби Ярини) та її чоловік Петро. Коли Саньку (вона була вагітною) із криниці дістали, дитятко ще билося в ній… Уночі хоронили, щоб ніхто не бачив. Не можна було ні плакати, ні голосити над могилкою, бо завтра сам міг там опинитися, – пригадує Ольга Хмільовська.

Втікали та ховалися, куди могли: по лісах, хуторах, чужих землях. А озираючись, як горять їхні хати, дякували Богу, що бодай вони не в тому полум’ї.

– Поляки часто приїздять подивитися місця, де жили їхні предки. Як мінімум раз у рік поминають померлих та загиблих. По крупинках збирають відомості із трагічного минулого. А був випадок: чоловік із нашого села поїхав до Польщі на заробітки, там познайомився зі старшою пані й виявилося: вона родом із села Жуковець! Мало того – з моєю мамою в один клас ходила! – додає Ольга Олександрівна. – Після того знайомства ми навіть листувалися із землячкою.

На запитання, як ставляться поляки до місцевих жителів, чи вбачають у них ворогів, Ольга Хмільовська каже:

– Жодної злоби чи слів звинувачень. Навпаки. Адже про минуле вони знають зі слів очевидців, а не з книжок провокаторів. І саме тому, мабуть, із уст простих поляків я не чула словосполучення «Волинська різня».

Не згадували «різні» й у п’ятницю, 11 липня, коли до с. Скірче приїхало близько сотні поляків, серед яких – Надзвичайний і Повноважний посол Республіки Польща в Україні Генрік Літвин та віце-консул Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку Кшиштоф Савіцкі.

Звертаючись до присутніх, Генрік Літвин зазначив:

– Волинська земля глибоко вписана в історію двох народів. Нам, живим, тяжко навіть уявити випробування, котрі випали на долю святих матерів, батьків, дітей… Неможливо пройти байдужим повз їхню кров. Неможливо не пом’янути жертви наших конфліктів. Мабуть, сьогоднішній дощ – це сльози невинно убієнних…. Але Ісус теж терпів муки, загинув і, воскреснувши, сказав: «Мир вам…».


Польські харцери.


– Прощаючи, Господь застерігає нас із вами не повторити тяжких гріхів минувшини. Гріхів, які колись сталися із Каїном та Авелем, які 70 років тому повторилися на священній Волинській землі, – зауважив під час спільної молитви ординарій Луцької дієцезії Римсько-Католицької Церкви єпископ Віталій Скомаровський. – Сьогодні ми зробили важливий крок в історії обох народів: українці прийшли помолитися за вбитих поляків. Бо й справді: лише об’єднанням зможемо отримати прощення. І як сьогодні були ми разом, так у мирі та злагоді маємо жити завжди.


На підтримку цих слів виступив голова Волинської облдержадміністрації Григорій Пустовіт:

– Сьогодні ми спільно молимося за тих, які мали жити, кохати, будувати майбутнє. Мали, але не змогли цього зробити, бо були українцями чи поляками, бо ходили до собору чи костелу… Бог нас учить: люби ближнього свого. І нині в українців нема народу ближчого, ніж польський. У складний час випробувань саме Польща підставляє нам дружнє плече, за що ми дякуємо нашим братам і сестрам. А ще маємо мужність сказати: простіть наших дідів та прадідів, як і ми прощаємо гріхи ваших предків.

Тож поклавши квіти до пам’ятного знаку загиблим у липні 1943-го полякам, делегація завезла траурні вінки й у сусідньому Красному Саді, де покоїться прах невинно убієнних у квітні того ж року українців…

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора та Романа УСТИМЧУКА:

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%