Як не батюшки, то матушки…

Як не батюшки, то матушки…

Чи є де на Волині таке село, як Залюття Старовижівського р-ну? Мабуть, нема. Адже воно зростило аж десятьох священиків! А як доплюсувати залюттівських дівчат, які заміж вийшли за батюшків, і додати молодь, котра навчається в духовній семінарії, то душ зо 30 набереться!
Саме з цього села ігуменя Стефана – настоятелька Свято-Зимненського жіночого монастиря, що біля Володимира-Волинського. Тут народився й виріс ігумен Фотій (Бегаль), начальник подвір’я Валаамського монастиря у Ленінградській області.
Та найбільш унікальна в Залютті сім’я Григорія і Катерини Крикот. Їхній старший син Петро став не просто священиком. У церковному світі він знаний як архімандрит Нафанаїл, який є ректором Почаївської духовної семінарії.
Середній Крикота – Микола – душпастир у самій Москві, де служить у храмі святих мучеників Адріана та  Наталії (РПЦ).
Наймолодший Валентин – настоятель Михайло-Архангельської церкви (теж РПЦ) у Московській обл.
А донька Крикот Віра – дружина о. Леоніда, настоятеля храму Преподобного Іова Почаївського (УПЦ), що у Старовижівському р-ні.
Лише син Іван обрав стезю лісника. Однак «прогалину» батька невдовзі заповнить його син Дмитро, який зараз навчається в Почаївській духовній семінарії.
Щоби зрозуміти феномен Крикот, не могла не зустрітися із цією сім’єю.
Маленька та скромна, Катерина Корнелівна спершу знітилася. Мовляв, що там вона, це все Господь. Але згодом розговорилася. Адже діти – її величезна гордість та надія.

– У 1959-му Бог послав мені сина Петра, потім Івана, 1966-го – Миколу. Але радіти сімейному життю не завжди виходило: чоловік крепко пив. Постійні сварки, сльози, крики. Так я мучилася до 40 літ… А якось пішла до Ніфонта (нині – митрополита Луцького і Волинського УПЦ, який родом зі Старовижівщини, – авт.) і кажу: «Не можу, отче, так далі жити. Буду на розвод подавати». – «Не спіши, дитино, потерпи. Це іспитаніє твоє, хрест. Раз його Бог посилає, значить, мусиш нести. А щоб легше було – молися. І я, – пообіцяв Ніфонт, – разом із тобою молитимуся…» Опустила я голову у смиренні та й пішла.  А через трохи Бог першу і єдину дочку подарував, чоловік пити кинув, іще один син з’явився. Тож ось майже сорок літ із моїм Григорієм живемо та Всевишньому дякуємо, що врозумив і змилувався...
Однак перш ніж дочекатися спокійної старості, Катерині Корнелівні довелося чимало натерпітися. Так само, як і двом її синам.
– Чи думав хіба мій Петро, що коли-небудь архімандритом стане? – зітхає жінка. – В училищі на токаря вивчився. В армію пішов. Але куди би доля не закидала, кругом за справедливість виступав. Якось побачив: жуліки бабцю обкрадають. Заступився. Потім так получив, що вернувся додому й каже: «Дайте, мамо, якусь церковну книжку. Бо так на душі тяжко…» Із тих пір він остаточно пішов у віру.
До речі, саме о. Ніфонт передбачив і багато років тому сказав Катерині Корнелівні: «Твій син буде монахом». Так воно й сталося…
…На сім років молодшому за Петра Миколі довелося не тільки від злодюжок натерпітися. Народжений 1966-го, він виховувався в часи атеїзму. Хоча приклад мами і брата більше впливав на дитину, ніж виховання у школі.
– В нас, у Залютті, церкви не було. То Микола із класу третього ходив сам до найближчого храму, в село Кримне, а це – за десять кілометрів! І боявся не дощу, снігу чи вовків, а… своїх учителів, – не приховує Катерина Корнелівна. – Скільки його ті педагоги перестрівали! Скільки разів до церкви не впускали! Було навіть, що моїй дитині хреста на голові вирізали!

Матір теж зазнавала гонінь. Працюючи в магазині продавцем, неодноразово чула від кагебістів погрозу звільнити. Але директор ставав горою за свою працівницю.
– Якось, було, завезли в магазин шкарпетки по 99 копійок за пару, – згадує оповідачка. – Люди, звісно, платили по рублю. Копійку здачі не завжди брали. А спецслужби тільки того й чекали: зліпили діло, нібито я з тисячі пар шкарпеток отримала незаконного прибутку десять рублів, і за це тягали мене по судах три роки.     
Та ні сама Катерина Крикота, ні її син Микола від Бога не відступилися. І саме віра, мабуть, допомогла йому і тоді, як хлопець в армії служив, і тоді, як його у Чорнобиль закинули.
– 32 дні мій син облучався на ліквідації. Тільки додому приїхав (якраз у червні) – кагебісти в село нагрянули! Господь і тут не залишив: прислав на ту пору Петра додому (він уже монахом був), а Микола встиг у лісі заховатися, – продовжує Катерина Корнелівна. – Зайшли тоді до хати восьмеро невідомих: «Тут Микола Крикота проживає?» – «Нема його, – кажу. – До сестри в Сочі поїхав». – «Маємо наказ забрати його для продовження служби в лавах Радянської Армії». – «Так він же тільки вернувся, – вийшов Петро до незнайомців. – І наскільки знаю, Микола як ліквідатор має право три роки відпочивати». Я побачила, що то вже не жіноча мова почалася, вийшла. А Петро більше двох годин говорив із кагебістами. Що він казав, як переконував, не знаю. Тільки після того спецслужби залишили моїх дітей у спокої. В 90-му році Микола закінчив Московську духовну семінарію. Через чотири роки – Московську духовну академію, звідки вийшов кандидатом богословія. У Москві й лишився. Одружився з українкою (вона теж у семінарії навчалася). Трьох діток виховують. Нині він – протоієрей.
До речі, в цьому храмі лише один зі священиків родом із Хабаровського краю, настоятель – уродженець Московської обл., а решта четверо – корінні москвичі. Якими шляхами хлопець із поліської глибинки дістався серця Москви, можна лише здогадуватися. Як міркувати про те, чи легко українцю ведеться серед росіян. Адже не випадково, мабуть, у біографії  о. Ніколая жодним словом не згадано України, не те що Волині. На відміну від колег із парафії, які вказують навіть на номер московської школи, де навчалися, наш земляк за першу дату має рік народження, далі – прогалину у 24 роки, і після того – рік навчання в Московській духовній семінарії.  
А от наймолодшому із Крикот, Валентинові, дорога до Церкви видалася значно легшою, ніж старшим братам. Народжений 1976-го, він не зазнавав гонінь, а коли подорослішав, довго не роздумував над подальшим шляхом. Тому здобувши духовну освіту, уродженець Залюття отримав приход у Московській обл. та з березня 2006-го призначений настоятелем Михайло-Архангельської церкви РПЦ.
Ось так 30-річний старовижівець став душпастирем для громади села Сорокіно. І що то за «дєрєвня», можна здогадуватися із заможності її жителів. До прикладу, Михайло-Архангельська церква споруджена коштом одного «частного предпринимателя». А Валентин Крикота два роки тому освячував сорокінську сільську школу під номером 22 (у Луцьку 26 шкіл).
Попри високий сан, троє Крикот щороку приїздять на Волинь. Постійно телефонують до матері з батьком.
– До синів звертаюся тільки на «Ви». Коли зустрічаємося – цілую їм руку. А вони мене – в лице. Дивлячись на моїх синів, багато хто навіть заздрить, що таку милість нам Бог послав. Але, – зауважує Катерина Корнелівна, – початком тої милості було випробування…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
P.S. Зважаючи на авторитет наших земляків у Російській православній церкві та УПЦ Московського патріархату, цікаво почути їхню думку про події на Сході. Надто ж після того, як московський патріарх Кіріл визначив Луганську та Донецьку області «южными пределами исторической Руси», а війну, де українців убиває російська зброя, «междоусобной бранью».

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 14.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (212) - 46.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (124) - 27%