«А через три години його вбили…»

«А через три години його вбили…»

Черстві чиновники в Ковелі вирішили: вдова солдата з трьома сиротами квартири не потребує!
Охайний будинок у приватному секторі міста. Над вхідними дверима – два синьо-жовтих прапори. «А є хто вдома?!» – гукаю, зайшовши в коридор. У відповідь – лише плач немовляти. За мить до хати заходить жінка. Чорна хустка на голові. Суворий погляд. Заспокоївши дитя, запитально дивиться на мене. Вона, ця жінка, – удова. У 34 лишилася без чоловіка. Із трьома дітками на руках.
Старшому, Максимку, 11. Іванко – на два роки менший. А Даринці і п’яти місяців нема. Дівчинка саме родилася, коли тата Сашу призвали до війська.
– Спочатку ми думали: все минеться. Сподівалися, влада пошкодує. Адже троє діток, я після тяжких пологів. Та прийшла одна повістка, друга. На наші благання ніхто не зважав. А Сашу попередили: не піде в армію – на п’ять років у тюрму загримить, – згадує Валентина Артемук.
Перед тим, як опинитися в пеклі війни, Олександр Артемук півтора року відслужив у Севастополі, після одруження займався приватним бізнесом. Трохи їздив за кордон. Аби рідні ні в чому не нуждалися, спорудив хороший дім. Великий, на чотири кімнати. Подбав і про господарські споруди. Не полінувався двір зробити. Тому кожен, хто опинявся за хвірткою Малої Гончарної, 9, бачив: дбайливі господарі тут живуть. А коли Валя донечку родила, то дівчинку не інакше як даром Господнім називали.
– Коли начальство дало нам зрозуміти, що армії не уникнути, Саша мене ще заспокоював: мовляв, оце поїде у Володимир, постріляє і – назад додому. Я повірила. А що ж було робити?... – продовжує співрозмовниця.
Із вірою у краще Валентина самотужки ростила дітей, доглядала за домом, постійно зідзвонювалася з чоловіком. А як його перекинули в Рівне на полігон, вирішила: «Поїду провідаю. Донечку покажу». Ця їхня зустріч виявилася останньою…
– Коли Сашу повезли на Схід, ми не переставали тримати зв’язок. Звісно, про все розповідати він не мав права. Та я знала: там, у зоні АТО, діється щось підозріле. Зазвичай він, старший сержант, розвозив на блокпости зброю. Та небезпека чатувала всюди. Чоловік не раз казав, що вони там – як живе м’ясо, – пригадує вдова.
Ніби відчуваючи біду, Валентина не втомлювалася стукати в які тільки кабінети. Благала якщо не повернути чоловіка, то дати йому засоби захисту. Буквально за два дні до загибелі Олександр просив: «Валю, у нас троє діток, раз ти йдеш до військкомату, «вибий» бронежилета. Бо інакше мене звідси вже не забереш…» 
– 21 травня о дев’ятій вечора ми з чоловіком балакали. Обстановка була більш-менш спокійна. О 12-й Саші сказали поїхати перевірити блокпост під Волновахою. О другій ночі він іще розмовляв телефоном зі своїм братом. А через три години його не стало…
Хто забрав Артемука в зону небезпеки? Чому, коли почалася розправа, підполковник дав наказ не стріляти? Як узагалі загинув ковельчанин? Валентина до сьогодні не може добитися правди.
– Коли 22 травня, о шостій ранку, мені подзвонила мама одного бійця і сказала, що під Волновахою обстріляли блокпост, я до останнього сподівалася на краще. Але чим довше мій чоловік не виходив на зв’язок, тим більшим ставав страх, – згадує жінка і починає плакати.
Про біду, яка насувається, попереджали й віщі сни. Сашиній мамі ледь не щоночі стали ввижатися сльози, черниці, пітьма. Свекруха розповідала невістці, плакала. Обидві жінки думали: лихо швидше зачепить Сашину бабусю, ніж її внука, на 50 літ молодшого. Проте…
– Я розумію, вже нічого не вернеш. Але чому не понесли покарання ті, через кого наші чоловіки так по-дурному загинули?! Хто наказав їм стояти серед поля, без зброї, «на мушці» у снайперів? Їм же не дали жодного шансу захиститися! – крізь сльози говорить жінка.
Тоді, 22 травня, коли жахлива правда стала відомою, у Валі мову відняло. Не тільки рідні – всі, хто знав Олександра, були шоковані його загибеллю. «Хороший був чоловік», – казали одні. «Вірний товариш», – додавали інші. Місцева влада взяла на себе клопіт із похованнями. Ледь не пів-Ковеля прийшло віддати останню шану землякові. З екранів телевізорів лунали співчуття й запевнення в допомозі. 
– Через Інтернет на нас вийшов чоловік зі Львова. Сказав, має зв’язки з діаспорою, почув про нашу біду і трьох осиротілих діток, вирішив допомогти, – продовжує Валентина. – Саме цей незнайомець (хай Бог йому помагає) дав мою адресу українцям в Америці, і звідти нам тепер висилають дитячий одяг, пляшечки, підгузки, іграшки. Багато людей із Ковеля та району, яких я теж не знала, підтримували, хто чим міг. А от влада… Не хочу нічого казати…
Проте за Валентину розповіли небайдужі люди. Виявляється, вказівка уряду забезпечити житлом кожну сім’ю, годувальник якої загинув при виконанні військового обов’язку, для Артемуків завершилася приниженням і розчаруванням.
– Я ні в кого нічого не просила і просити не буду! – каже Валентина. – Та коли найвище керівництво держави пообіцяло, то чому я мала відмовлятися? От і пішла в міську раду, написала заяву. Через трохи прийшла комісія, кругом позаглядала і… послала на Київ відписку: сім’я Артемуків поліпшення житлових умов не потребує. Як це, скажіть, розуміти?! Так, ніби я когось обманути хотіла?.. Не хочу ніяких комісій і ніяких подачок. Але якщо моїм дітям положено, хай мають. Тому я написала заяву, аби синам виплачували гроші через утрату годувальника, аби земельну ділянку дали. Але найбільше, чого хочу: щоби хлопцям, яких під Волновахою убили, присвоїли звання героїв. Вони, вважаю, цього заслужили…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото: остання сімейна світлина, де поруч із рідними – Олександр.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%