Із такими не страшно й у розвідку

Із такими не страшно й у розвідку  

Чоловіки із любомльського села ще у березні записалися добровольцями.
Це тільки на перший погляд Василь Забокрицький – скромний і непоказний. Та варто завести мову з чоловіком, як стає зрозуміло: він – людина вольова. Слово з ділом у нього не розходиться. І мабуть, за такий бойовий характер Василь Васильович ось уже дев’ятий рік головує у Штунській сільській раді, куди входить аж п’ять населених пунктів.
«На таких дураках, як я, наша Україна і тримається» 
Навіть тоді, коли життя було мирним, Василь Забокрицький не втомлювався воювати з чиновниками й бюрократами. За підтримки духовенства і громади в селі вдалося відновити церкву – пам’ятку архітектури. Завдяки наполегливості голові не розвалився дитсадок, де нині понад 20 діток.
Звиклий іти напролом, Василь Васильович не відступився від своїх принципів і тепер, коли під загрозою вся Україна.
– Ще у березні ми отримали клич: Володимир-Волинська механізована бригада потребувала наших рук, – пригадує Василь Забокрицький. –  Зібрав я сходи селян. «Так і так, – кажу, – треба добровольців у військову частину. Я буду перший. Хто зі мною?». У залі піднялося ще четверо чоловіків. Найстаршому Костянтиновичу – 62. Наймолодшому, який іще в армії не служив, – 18. Може, ми й більше добровольців би набрали. Але ж не кількості прагнули – якості, тобто кваліфікованих спеціалістів. Наприклад, я, пройшовши армію у 1992-94 рр., отримав фах «майстер із ремонту танково-ракетно-гарматного озброєння». Костянтинович – той був головним інженером у колгоспі. Словом, зібралося нас п’ятеро. Небайдужі односельці підсобили транспортом, пальним, зібрали гроші та харчі. І так ми поїхали…
Коли делегація зі Штуня прибула у мехбригаду, там уже були добровольці з багатьох сільських рад Володимир-Волинського та сусідніх районів. Усіх їх спершу перевіряли: чи не диверсанти-провокатори, а потім кожному давали якусь техніку ремонтувати.

– Знаючи, що довго тут перебувати не зможу (все-таки на державній роботі числюся), я разом із хлопцями так завзято до ремонту стали, що офіцери пізно ввечері просили: «Харош, хлопці, кидайте вже». Наприкінці, коли шість одиниць техніки на колеса поставили, до сьомої – КамАЗа – не виявилося дорогої запчастини, – продовжує оповідач. – Державної підтримки не стали ми чекати. Тих майже шість тисяч гривень, які наша сільрада зібрала, дістали і кажемо до командира: «На руки вам гроші не віддамо: односельці не зрозуміють. А от на щось хороше спрямувати будемо не проти. То що? Їдемо по запчастину?». Почухав командир голову та й сів до нас у машину. А в кінці, коли вже штунська делегація додому збиралася, підійшов командир батальйону матеріального забезпечення бригади, руку щиро так потиснув: «Все, что имею, все, что могу!» і вручив нам старого гвардійського значка.
«Якщо живим вернуся, то ні красти, ні брехати не дозволю»,
– про таке у військкоматі попередив Василь Забокрицький, коли пішов записуватися добровольцем.
Маючи трьох малолітніх доньок, Василь Васильович автоматично отримав імунітет від часткової мобілізації. Але сам чоловік не став ховатися за статус багатодітного батька. Навпаки. Пройшов медкомісію, здав військового квитка і наготував «тривожного чемоданчика»: якщо надійде команда «на фронт!», речі першої необхідності в нього вже складені. 
– Зараз по нашій сільраді двох чоловіків мобілізували. Де вони саме – військова таємниця. Але щоб люди не кивали: чого це сільський голова в конторі відсиджується, я у військкоматі записався у волинський батальйон місцевої самооборони, – зазначає Василь Забокрицький. – Коли по сільраді ми стали мобілізаційні розпорядження готувати, сказав секретарці: «Мені першому виписуй!». Бо зараз, коли казначейство жодних грошей не пропускає, то бумажки підписувати чи печатки ставити зможуть у сільраді і без мене (повноваження голови законодавство передасть секретареві).
Із такими патріотичними настроями Василю Васильовичу не тяжко й людям пояснити, що воно таке: третя черга мобілізації і в чому її необхідність.

– Коли на сходи селян приїхали до нас військові комісари, представники правоохоронних відомств, то працівник Служби безпеки України по завершенні зборів дуже дякував, що люди зрозуміли і підтримали. Але, – додає голова, – селяни готові стати в бій лише за однієї умови: перед війною будуть усі однакові. А не так, що міліція схотіла – пішла, а не схотіла – рапорти на звільнення подала і потім ще й судиться! Якщо треба захищати Вітчизну, то ставати мають не лише колгоспники, а в першу чергу силовики. На сходах селян ми так і сказали: як тільки створиться в районі добровольчий взвод із числа чиновників та бізнесменів, як тільки верхівка покаже приклад, ми, прості трудяги, теж піднімемося. Навіть ті, у кого п’ятеро й більше дітей. Бо наш любомльський люд прекрасно розуміє: Україна – це не щось велике і загальне, це наші дружини і діти, яких маємо захищати ціною навіть власного життя!...
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.   
Від редакції. Парадокс долі. Доки такі, як Василь Забокрицький із розумінням ставиться до патріотичного обов’язку захищати Вітчизну, його земляки з Куснища та Римачів 31 липня перекривали дороги… У кожного, значить, своє розуміння конституційного обов’язку…

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (193) - 45.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (110) - 26.1%