Жалюгіддя місцевого сепАратизму

Жалюгіддя місцевого сепАратизму

Як упертість двох совєтських начальників призвела до безглуздого переділу межі між Волинню та Львівщиною, в результаті чого наша область втратила дві сільради.
Жителів двох сільрад нашої області, яких відділили у 62-му, і досі називають «волиняками». Ті ж своїх сусідів навзаєм – «австріяками»… Такий собі «ментальний рудимент», який нагадує, по-перше, що колись цією місциною проходив кордон між Російською та Австро-Угорською імперіями. А по-друге – що дві колись «горохівські» сільські ради – Княжівська і Смиківська – належать до Сокальського р-ну тільки з 1962-го, відтак своїми ще не стали. Та й чи стануть? 

«Волинська газета» проїхалася дорогами місцевого сепаратизму. Вони, чесно скажу, – типово львівські, тому показово свідчать про жалюгіддя безглуздих переділів територій. Та й неофіційна причина реформи адміністративно-територіального устрою хрущовської доби – така банальна, що по обидва боки нинішньої межі між областями досі дивуються. 
Трохи історії: у 1962 р. дві сільради Горохівського р-ну Волинської обл. розчерком пера віднесли до Сокальського р-ну Львівської обл. Відтак наші села, що споконвіку були окраїною Волині, у лісах яких зріла національна ідея і на родючих землях якої хазяйнували волинські діди-прадіди, стали галицькими. З якого б це дива? Професор кафедри політології та державного управління СНУ ім. Лесі Українки Валентин Малиновський розповідає: «1962-го відбулася реформа АТУ. Задля наближення керівництва до конкретних виробничих справ листопадовий Пленум ЦК КПРС прийняв рішення про поділ території республіки на промислові та сільські райони. Відповідно, у 1962-1963 роках здійснено поділ партійних, радянських, профспілкових і комсомольських організацій за виробничим принципом – на промислові та сільські. У дев’ятнадцяти областях України (крім Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької) було створено по дві обласні ради депутатів трудящих (промислові та сільські). Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР №35 «Про укрупнення сільських районів Української РСР» від 30 грудня 1962 року проведено укрупнення районів, як звичайно, до розмірів територій виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, упроваджених іще 1961-го. Райони поділяли на промислові та сільські. Унаслідок на один сільський район у середньому припадало понад 130 населених пунктів, а їхня кількість скоротилася на 460 і становила 231. Це призвело до суттєвого погіршення отримання селянами послуг лікарень, магазинів, установ соцзахисту, які функціонували у віддаленому райцентрі. Іноді до нього доводилося добиратися дві доби, до окремих із них потрібно було їхати через центр області. Зазначена реформа стала ще одним прикладом авантюристичного рішення Микити Хрущова, котре значно погіршило організацію державного й партійного керівництва, призвівши до розриву між містом та селом. У Волинській області було утворено 7 районів: Володимир-Волинський, Горохівський, Камінь-Каширський, Ківерцівський, Ковельський, Любомльський, Рожищенський. Такий поділ проіснував до 4 січня 1965 року».

Однак, як це завше буває, за компартійними постановами часто ховаються й компартійні пристрасті. От і тут. Не встигли переступити межу, як тут же нам повідали: не здумалося б голові колгоспу побити горшки із першим секретарем обкому партії, не було б і переділу Горохівщини. А так, мовляв, зробив на зло: пішов із родючими землями під крило львів’ян, так би мовити, «під шумок реформи». Вийшов із того пшик. Але про це згодом…

Тим часом, чи є життя після реформи, ми намагалися розвідати, пробравшись польовими дорогами (а інших просто нема) на територію, «контрольовану сепаратистами». Останній населений пункт Горохівщини у цьому напрямку – маленьке село Крижова, де жилими лишилися буквально кілька хат. Вузенька ґрунтова дорога, а там за посівами – і Княже… Автомобіль трохи попетляв поміж полями та смітниками – і виїхав до руїн місцевого колгоспу, попід якими мирно паслися вівці. Аж тут і пастушка – як виявилося, сваха сільської голови Галини Левусь. Каже, може, й не по-князівськи живуть у Княжому, але пристойно. Вони, для прикладу, мають вівці та кози. Чимало хто в селі обзавівся технікою, обробляє землю. Вирощене на городах возять продавати… Про реформу жінка чула хіба тільки те, що селянам стало ліпше. Бо одразу дорогу до Сокаля зробили (від неї, правда, мало що зосталося), з’явилася можливість їздити до Червонограда продавати молоко, сир, сметану. Словом, у них живеться краще… Єдине, що мороки з документами для місцевого люду трохи було: на кілька років по тому. Не знали, куди за довідкою їхати: в Горохів чи до Сокаля. Тим паче, що до першого – значно ближче…
У центрі Княжого саме фарбували школу. Тут же – амбулаторія, сільрада, магазини: «Ні-ні… У нас ніхто людей не ділить! – запевняє сільський учитель, котрий спостерігає, як діти старанно гребуть сміття на узбіччях біля школи – готують альма-матер до 1-го Вересня. – Люди є різні. Там виїхали на заробітки, тут так само… Єдине, чим ми відрізняємося, – це вдачею. Волиняни – простіші, львів’яни – більш гонорові».
«Та ми для всіх – волиняни! – дивує щиро сільська головиха Галина Левусь. – «О! – кажуть. – То машинка їде з Волині!» (причому наголос у тамтешніх селах роблять на першому складі, – авт.). Але ми гордимося тим. Кажу, як є. У нас в районі знають, що з Волині зовсім інші люди – добрі. А села наші багатші, порівняно з сусідніми волинськими. Тут люди споконвіку були багатші. В Княжому навіть під час війни багато людей проживало в Америці, відтак мали гроші». 

Просимо її знайти нам «корінних волиняк». Бідкається одразу: нема в селі старожилів, хіба Політова жінка із Фусова… Марія Сачко живе на білому світі 101 рік. Питаю бабцю, чи то правда, що вона народилася на Волині. А та мене добиває. Каже: «Я, дитино, взагалі в Польщі роджена…» 
Така її доля: за життя, мешкаючи в одному й тому ж селі, мала паспорти трьох держав – Польщі, СССР, України… 
«Польща собі хазяювала… Землю мали всі. Кожен свою. А потім… Прийшли совєти, кажете? Нє-є, ни совєти. Стала война. Польща стали битисі з рускіми. Далі вже став колхоз, а потом німець почав по-своєму душити», – згадує столітня бабуся. 


З дня свого народження вона пам’ятає стільки всього! А найпекучіший спогад, як спалили тоді ще волинське село, що не мирилося ні з комуняками, ні з поляками, ні з німцями, у самісіньку Великодню ніч. А потім усіх (і її також) погнали в Німеччину. За півтора року повернулася на згарище, і хату з матір’ю та сином руками ліпила у буквальному сенсі… А от чого дві сільради (в тому числі ї її рідне село) раптом «змінили прописку», бабця не пригадує. Щоправда, у її вже українському паспорті на першій сторінці місцем народження значиться с. Залижня Сокальського р-ну Львівської обл. Украли, виходить, у столітньої малу Батьківщину…

Далі дорогою – Шпиколоси. Колись прикордонне село було місцем розташування застави. «В нас досі є ще хата, де був пост, – пригадує Никон Кипійбіда, який теж народився на Волині, а парубкував уже на Львівщині. – Малим був, то бачив залишки стовпа прикордонного з фарбою: синьою, білою та червоною… Тут була Російська імперія, там – Австро-Угорська держава. Потому німці зробили Галіцію. Наші села отуто всі попалили. А після війни від Берії прислали голову колгоспу Водянчука, який був військовим. Йому вдалося відбудувати трохи інфраструктуру. Водянчук був членом Волинського обкому КПУ. Посварився з тодішнім першим секретарем Волинського обкому КПУ Іваном Грушецьким і «порішав», щоб на Львівщину перейти. Я тоді молодий був – прийшов саме з армії. Стали будувати шахти, той Львівсько-волинський вугільний басейн. Ну й люди всі подавалисі в Червоноград, де можна було щось купити, щось продати. Всі на те згодні були – на реформу».

Але гоноровому Водянчуку довго хазяйнувати без Грушецького на Львівщині не пощастило: за іронією долі Івана Самойловича перевели на аналогічну посаду до сусідів. І став він… першим секретарем Львівському обкому КПУ. За місяць-другий зняв непокірного голову. Не знають, де й подівся. Показово чи ні, але тепер від колгоспу – жменя руїн, на яких дехто намагається господарювати.
Сьогодні Шпиколоси – дуже маленьке село, не те що без сільради, а й без бару (тамтешні хазяї переконували мене, що намети біля торгових точок край дороги – «це не бар!»). По війні місцеві волинські діти ходили до школи у Спасів за 8 км. Село, що дало світові легендарного полковника УПА Василя Шелеста. Згодом тут же народився та набирався мудрості дипломат Андрій Дещиця. Міністр закордонних справ, який прославився тим, що розповів Путіну, хто він є… Хата Дещиці нині пустує, але земляком гордяться. «Його сім’я була в Сибірі, коли я вчився в школі. Приїхали у 50-х, а, може, й пізніше. Стільки пережили, що, знаєте, мабуть, людям наболіло», – міркує старий Никон.
«Я досі завше ловлю волинське телебачення, – зізнається на прощання Никон Макарович. – Та й нас тут усі зовуть волиняками».
«…А ми їх – австріяками!» – додає симпатична залижнівська господиня, завертаючи воза біля сільської крамнички… 
Історія проорала не тільки рани у серцях і спогадах сивочолих свідків. Послідовники радянської влади без війни знайшли спосіб поділити неподільне. Фусів, Княже, Шпиколоси, Матів, Бодячів, Смиків, Залижня – на вигляд типово горохівські села. Красиві, патріотичні (всіяні могилами повстанців…) Та й проблем усього – дві: «дурні та дороги». Відійшли у Вічність колишні реформатори зі своїми амбіціями. А нам – робити висновки з недолугих прикладів минулого. 
Олена ЛІВІЦЬКА. 
Фото автора.





  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (7) - 12.1%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (32) - 55.2%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (14) - 24.1%
Мене це не стосується. (3) - 5.2%