Чия столиця?

Чия столиця?


Цю дискусію давно треба було розпочати і закінчити. Але в усіх постійно руки не доходять. Я про м. Київ, який номінально та офіційно вважається столицею України, а на практиці є великим і некерованим «совхозом». Точніше, це вже якась КНДР за способом життя та рівнем інфраструктурного розвитку.


Звичайно, погано, що в часи СССР у столиці тодішньої УРСР могли жити тільки ті, хто приїхав туди після 7 листопада 1943 р. або чудом вцілів від війни, гітлерівського терору і довоєнних та повоєнних сталінських репресій. Але система прописки в «совку» працювала чітко та безвідмовно: не мешканець столиці міг тут залишитися на інтелектуальну роботу, коли мав прописку (нині – реєстрацію). На практиці це означало одруження з киянином (киянкою). Друга категорія «щасливців» складалася з «ліміти»: різноманітні комунальні установи (наприклад, галузь ЖКГ) чи великі заводи (приміром, «Більшовик»), набирали «рабсилу», якій давали прописку і гуртожитки, а потім – квартири… Третя: партійна номенклатура і вічні генерали і нардепи… Тобто, залишалися не найкращі, а ті, що за рознарядкою. Тепер – хто має більше гроші і може чи орендувати, чи купити житло в м. Києві за космічними цінами та тарифами.

В усякому випадку, населення цього міста колись хоча якось регулювалося. Зараз у м. Києві живе невідомо, скільки людей. Їх точної кількості не знає ніхто, ні вони самі, ні навіть мерія, яка, в принципі, від цього мала б розраховувати основні показники життєдіяльності багатомільйонного міста. І звідси – запрограмований і безкінечний хаос, яким заправляють новітні нувориші: колись «дніпропетровські», потім «донецькі», а тепер взагалі невідомо які.

Менталітет киян – теж специфічний. З одного боку, вони гордяться, що існують у столиці України, отримуючи більші, ніж в інших місцевостях, заробітки, але не розуміють, що вони ці гроші задурно тратять у буквально на кожному кроці за «київськими» цінами. Тобто, більше отримують – раді, а що ще більше витрачають, воліють не згадувати. Власне, синдрому біороботів теж ніхто не досліджував…

Ще одна кардинальна відмінність мешканців м. Києва від усього іншого населення України – методологічна. Ми наївно віримо, що це місто є столицею України, а тому резонно вимагаємо, щоб воно було кращим від усіх інших, і, в першу чергу, для всіх громадян, а не лише для киян. Але мешканці совдепівського мегаполісу вважають цю територію своєю, означеною за принципом пса, де можна пхати сорокаповерхові будівлі одна біля другої, а за відсутності елементарного життєвого простору дозволяти торгувати жіночкам без віку і без розпізнавальних знаків помідорами і бананами з ящиків біля кожного хмарочосу. Вони вважають ту ж «Картку киянина» благом, а ми – актом дискримінації. І т. д. і т. п.

Найгірше – це інфраструктура зразка 50-их років минулого століття. Таке враження, що за 30 років Незалежності України тут жоден мер не займався і не буде займатися кардинальним її оновленням. Тому й падають у безодню мости, які «втомилися», тому й гігантські «корки» на дорогах навіть не в години пік, тому смердять очисні на Лівому березі, тому ту ж вул. Саперно-Слобідську і біля неї «ремонтують» майже рік і кінця-краю не видно. А де, як у Берліні, автобани через усе місто? Де щвидкісний та якісний громадський транспорт? Де комфорт, врешті-решт, для всіх громадян України, а не лише пекло для тих, хто там оселився і зараз не живе, а існує? Вже й парків у колись найзеленішому місті Європи майже не залишилося…

Я вперше побував у м. Києві приблизно в 1981 р., і тому маю з чим порівнювати. Тоді це було справді грандіозне та вишукане місто. Зараз це бригада великого «совхоза», яка пливе кудись без стерна і вітрил.

Дуже часто старе і нинішнє співставляють із «ковбасною психологією» за 2.20. Це справді класика порівняльного жанру, приклад формальної логіки. Але треба простіше. Якщо в 90-ті наш дядько з Луцького м'ясокомбінату та його товариші щодня возили з м. Луцька в м. Київ ковбасу цілими колонами «ГАЗ-53», щоб продавати її в магазинах там, а не тут, то хоч якийсь сенс був в столичному житті: ми купували в м. Києві 500 грамів зробленої в Луцьку ковбаси і везли її назад на гостини до рідних батьків у рідне місто. А зараз смисл який? Що в м. Луцьку, що в м. Києві – товари однієї якості та такої самої ціни. А в сусідній Варшаві, до якої нам на 2 км ближче, ніж до столиці України, поготів – дешевші та якісніші.

І якщо ми розуміємо, що ніяких побутових та економічних вигод сьогоднішнє м. Київ усім іншим громадянам України як столиці не несе, то залишається кілька головних мотивів, чому ми туди потрапляємо.

1. Родичі. Вони зигзагами долі свого часу отримали статус киян, живуть, як правило, в якихось тісних квартирках на околицях, і їх часом треба відвідати. А вони, сердеги, перед святами і вихідними масово намагаються залишити «столицю», створюючи «корки» в зворотньому напрямку. З родичами нічого не зробиш, тому будуть їздити дві сторони в два боки, доки житимуть.

2. Аеропорт «Бориспіль». На це летовище приземляються і саме звідси піднімаються в небо рейси в усі кінці світу. Українці вже давно освоїли всю планету, тому мучаться транзитом через цей «совхозний КНДР» щоразу, коли прямують до аеропорту чи повертаються з нього. Тут також усе залізобетонно.

3. Це несуттєва категорія. Дійсно, досі є чимало людей, які відвідують м. Київ із туристичною метою, а не банальним транзитом чи в відрядження. Це факт, бо той же ж Оперний театр – це щось загальноєвропейське та феноменальне. Це хай буде назавжди.

4. Офіси органів державної влади, установ та організацій із всеукраїнським статусом. Їх дуже багато, і ніхто, мабуть, не знає, скільки саме. Але щодня туди когось викликають для переговорів, звітів, призначень, звільнень і т. д. І це – тисячі людей щодня. Вони також створюють постійні проблеми самим собі, столичним чиновникам і, звичайно, тим, хто живе в м. Києві.

Що з цього всього випливає?

Вже не пригадаю, хто саме, але був такий факт пропозиції: раз м. Київ зі статусом столиці для громадян України явно не справляється у функціоналі, то пора вже хоча б органи центральної державної влади звідти переселяти кудись у глибинку. І для киян буде легше від цього, і нам, некиянам, комфортніше.

Бо, повірте, кожного разу бувати в столиці Української держави, яка справді за способом існування залишилася в останніх роках  минулого століття та продовжує існувати в режимі затрапезного «совхоза», вже просто нецікаво.  Це безпідставно втомлює і дратує. І сподіватися на зміни від місцевої влади, яку обирає середньостатистичний киянин, це те саме, що «Наше покоління буде жити при комунізмі» – утопія, до якої всі інші громадяни України не мають ніякого стосунку.

Відтак, пора щось змінювати. Чи я не правий, і все ОК?

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото Ольги ДАНИЛЮК: «корок» починається на околиці столиці і тягнеться аж до Борисполя, 20 км. шляху тривають понад 1 годину…

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (603) - 86.3%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (13) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%