Козирні професії коледжу

Козирні професії коледжу

Минулої суботи Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій відсвяткував два ювілеї: 400-ліття будівлі та 55-ліття діяльності навчального закладу. На урочистості побувало чимало гостей з багатьох куточків України, повідомив нам під час розмови багатолітній директор коледжу Ігор Корчук.

– Напевно, почну з подяки міській владі, – каже Ігор Васильович, – яка допомогла привести до належного стану більшу частину фасаду. Тепер він виглядає, мов картинка. Сподіваюся, що вдасться доробити і ту невеличку частинку, яка лишилася. Тож було чим похвалитися перед гостями. На свято ми запрошували і міського голову Ігоря Поліщука, але Луцьк святкував День міста, тож Ігор Ігорович мусив бути з гостями обласного центру. У минулу каденцію міської влади, коли радою керував секретар Григорій Пустовіт, ми виграли польський грант. А це ж мільйон євро. Думаю, як його реалізувати, ми не потягнемо, бо ж виділяють за програмою співфінансування. Ми маємо додати десять відсотків та виготовити проєктно-кошторисну документацію. Переживав, що влада зарубає, але вона пішла нам назустріч і взяла співфінансування на себе. Але щоб уникнути бюджетних порушень, довелося укласти угоду про трирічну оренду наших будівель.

– Ігоре Васильовичу, з 55-річчям зрозуміло, а яке відношення маєте до 400-річчя?
–  Справа у тому, що свого часу тут  знаходилося приміщення Луцького колегіуму. Воно було на території Окольного замку. Як відомо з історії, є верхній замок,  про нього всі знають. А ще був Нижній замок або Окольний. І одна із стін Луцького колегіуму, носить назву Північно-західний фасад, була оборонною  Окольного замку. Так збудовано. Луцький колегіум досить відомий.  Він був одним з вищих закладів на теренах західних земель, а Волинь тоді входила до складу Польщі. Колегіум спорудили при фундації багатьох заможних людей та єпископів, а також волинських князів, зокрема, Чорторийських. 

– Чи відомо щось про науки, які вивчалися в колегіумі?
– У колегіумі вивчали як природознавчі, так і гуманітарні науки. Були уроки риторики, філософії, природничого характеру. Тут навчались і світські учні, і духовенство. Викладали і єзуїти. Була досить відома музикальна бурса, аптека, яка займалася благодійністю. Усі учасники навчального закладу – студеїти і професура – володіли шаховою грою, впроваджувалися салонні манери, щоб студеїти могли себе відповідно вести. Фехтування було.  Колегіум існував до третього поділу Польщі, коли ці території захопила Росія, і відкрила тут російську гімназію. Пізніше це приміщення обміняли в католиків на інше, а тут проживали старі ксьондзи, які не могли провадити службу. І ось несправедливо, що приміщення стало пам’яткою архітектури келійного монастиря єзуїтів. Зараз числиться, як келії монастиря єзуїтів, хоча, ще раз повторюся, це було приміщення колегіуму. Пізніше з’явилися Острозький, який став академією, та Львівський. Тут вчилося багато історичних постатей. Зокрема, вчитель Богдана Хмельницького, навіть примус Польщі зі стану духовенства. Він був великим єпископом і в певний час, коли королі мінялися, виконував функції короля. Примус Польщі, який переклав Біблію з латини на польську мову, став одним з перших ректорів цього закладу.

– А не можуть поляки претендувати на Ваші приміщення?
– Вже були такі колізії. Коли створювалося тут єпископство, приїжджав нунцій папи Римського Яворський сюди, у цьому кабінеті вели перемовини, був представник від влади. Була пропозиція віддати одне крило. Але я знаю, що таке віддати крило. Ми поставили одну умову: якщо нам побудують аналогічний заклад, адже маємо великий колектив, то тоді можемо уступити. Ми ж маємо всі акти, будівля, земля у нашій власності.

– Коли утворилося ваше училище? 
– 29 грудня 1966 року була постанова  ЦК Компартії України і Кабінету Міністрів, щоб у Луцьку створити ПТУ на базі приладобудування. Хоча спочатку планувалося розмістити тут інститут інженерів водного господарства, який пізніше відвоювали рівняни. 

– Досить цікава історія.
– Безперечно, – погоджується Ігор Васильович. – Відомо, що у 1608 р. в колегіумі навчалося 120 учнів, згодом він став вищим закладом.
Спершу приміщення було з дерева. Будівництво розпочалося разом зі спорудженням  костелу. Окольний замов вже був, мав 8 веж. Одна з веж Чорторийських залишилася і ми зараз її використовуємо. Ми використовуємо навіть дві архітектурних пам’ятки – вежу з муром чи оборонну стіну з вежею, і Свинюську вежу. Ви про це колись вже писали.
Це училище було металістів. Тут поставили майже 100 металорізальних верстатів. Дикунство, правда? Це ж пам’ятка архітектури.  Від роботи  верстатів вона руйнувалася. 
Тоді імперія потребувала кадрів для промисловості. Волинь була ж аграрною областю, а промисловими були  Дніпропетровськ, Харків, Миколаїв та Одеса. Навіть Москва відчувала голод у кадрах, не говорячи за інші російські регіони, які потрібно було розвивати. Тож мусили нарощувати потужності, контингент збільшувати. У ПТУ брали всіх бажаючих. Мабуть, це в деякій мірі було виправдано. Нещодавно 80 р. виповнилося трудовим ресурсам. Існувала трудова  повинність, кожен населений пункт відповідно до кількості населення повинен був направляти молодь у школи ФЗО, які знаходилися  на повному державному утриманні. Хлопці на два роки звільнялися від призову в армію. Хотів не хотів, а  кожен мусив відпрацьовувати, бо вчився на державному утриманні, ще ж одяг давався, харчування, якась невеличка стипендія. Тоді іншого шляху вирватися  з села не було можливості,  паспортів селянам не видавали. Я поступив учитися, то таким чином полишив село. Це дало можливість виготовити паспорт, а так же ми почувалися кріпаками. Така історія, молоді її не знають.  

– Коли Ви прийшли на роботу в училище?
– Прийшов у 1975 р. на дев’ятий рік створення ПТУ, яке спочатку було звичайним, готувало токарів, слюсарів, слюсарів-ремонтників і фрезерувальників. Це були основні спеціальності. Навчали металообробці, трохи інструментальників в окремі роки. А оскільки поруч була кінофікація, ввели підготовку кіномеханіків. То була перша інтелектуальна спеціальність. Готували їх для області.

– Тут і Анатолій Семенюк навчався, який згодом обіймав високі посади в правоохоронних органах, – нагадуємо.
– Так.  На жаль, він вже покійний. Ми з ним гарно дружили, коли був заступником начальника облуправління внутрішніх справ. Він родом з Локачинського р-ну, був у нього вдома, сестра пригощала нас борщем із качкою, згадуємо його і в нашій книзі. Він став і членом Національної спілки журналістів. Хороша людина.

– Як далі розвивалося училище?
– Престижу на початках не було. У школах порушників дисципліни лякали,  не хочеш вчитися, підеш у шосту бурсу. Хоч насправді бурса – це місце проживання студентів і професури. У Польщі і досі на таких гуртожитках вивіска: «Бурса». А всі чомусь вважали, що це слово має негативне значення.
Коли  став заступником, зрозумів, що потрібно щось змінювати. Ми почали готувати радіомеханіків для Дніпропетровського заводу, електромеханіків, пекарів. Це завдяки управлінню пекарської промисловості, вони потребували кадрів. Пекарні давали направлення на навчання.  Підбирали з того р-ну, де потрібні кадри, набирали дві групи – 60 чол., головних спеціалістів зобов’язували читати спеціальні дисципліни, а наші загальні. Теремнохліб мав запускатися і їм потрібні були кадри. Ми досить успішно співпрацювали.  Тоді начальником профтехосвіти був Володимир  Грицюк,  я пішов до нього на прийом і попросив сприяння. Зробили ремонт у гуртожитку на 5 поверсі, двері поміняли. Для соціальної сфери почали готувати спеціалістів, налагодили співпрацю з управлінням соціального забезпечення, зараз такі люди є в кожному селі. Кожного року до 150 випускників везли у Дніпропетровськ й інші великі місця на практику, де вони й залишалися на роботу. Там були досить хороші умови. Мали гуртожиток, добру зарплату, дозвілля. Це ж Дніпровський машзавод. А там три заводи було – Малишева, де робили ракети, а машзавод виготовляв начинку до них. Уявіть, якось, сидячи за столом, запитав у начальника кадрів, скільки у вас проєктантів у конструкторському бюро – певне з 1000 є. Він засміявся: «В десять разів більше». Це в їхньому конструкторському бюро працювало 10 тис. Там продукція  через місяців 6-8 оновлювалася, це ж космічна галузь, стільки коштів кидалося. Я навіть на заводах побував, хоча казали, що коли потрапиш на територію, то років п’ять будеш невиїзний.

– Яка історія налагодження зв’язків училища з таким серйозним заводом?
– Вони потребували кадрів. Там учні проходили практику, а тоді ми їхали екзамени приймати, везли дипломи. Одного разу у Рівному в мене трапилася через них пригода, бо ж дипломи везли не заповнені, одні печатки стояли, а летіли літаком. Мене зупинили, 150 дипломів, думали, що на продаж, мусив пояснювати, що на місці маємо заповнити, записати розряд, який їм присвоєно,  і там вручати. Це був найбільш потужний завод, що ми просили, все нам давали, аби тільки міг вивезти, фарбу на ремонт, інструменти, метал, бо ж з чимось потрібно було працювати, верстати. Готували і для приладобудівного заводу, він був у нас базовим. 

– А в Україні тільки Ви готували?
– Багато училищ. Тоді було планове господарство, все планувалося, нам давали рознарядку через Київ. Ось розповім про один випадок. Потрібно було дати 50 чоловік  для Криворіжсталі. Де їх взяти? Приймав екзамени у Дніпропетровську, а це ж одна область, намовляю: «Їдьте на Криворіжсталь». 
Забрав з десять, потрібно ж виконувати рознарядку, і везу електричкою з Дніпропетровська у Кривий Ріг, приїхали на вокзал, один з хлопців глянув, а там хмари, задимлено, каже: «Мені клімат не підійде». Роз’яснюю, ви влаштуйтеся, вам при влаштуванні належить відпустка, підйомні, а потім на вас чекає армія. Спробуйте... Послухалися, потім, щоправда, втікали. Нам почали жалітися. «А  ми тут до чого, працюйте з ними». В Тюмень направляли, на АЗЛК, де випускали «знамениті» «Москвичі», чоловік 30. До нас прийшов працювати Володимир Никитюк, на посаду майстра токарів, мав вищу освіту, але верстата не знав, прийшов до нас, щоб поїхати за кордон на роботу, бо у нас багато майстрів направляли за кордон на роботу як спеціалістів. В Алжир, у В’єтнам, Афганістан. Їх рік готували у Ленінграді, вивчали мову, а тоді направляли у певні країни. Тут зберігалося 80 відсотків зарплати, плюс, як спеціалістам, платили великі гроші, і не в рублях. Вони обслуговувалися в спеціалізованих магазинах «Берізка». Можна було і машину купити без черги. Просить хлопців, щоб навчили його працювати на верстаті. А тут в Москву їхати. Кажу: «Збирай групу». У нього були менеджерські замашки, назбирав групу, повіз туди, працюють, я поїхав перевіряти, приймати екзамени.. Він і в Афганістан поїхав.

– Отже, ні Ви особисто, ні колектив ніколи не зупинялися на досягнутому... Але як Вам вдалося зі «сталевого» шляху перейти на харчові професії?
– Це дуже цікава і повчальна історія. Як переходили? Пригадую, розпочалася ера комп’ютеризації. Ми скинулися грошима і придбали перший комп’ютер... 
Першими відкрили спеціальність оператора комп’ютерного набору. До нас пішли люди. Відтоді весь час впроваджуємо щось нове... До нас потягнулися вступники.  А верстати 50-річної давності з усіх заводів, серед яких були ще й царські, здали на металобрухт. До речі, у нас на той час був унікальний ДІП-500, яким можна було розточувати тролейбусні диски, чим і користувалося Луцьке тролейбусне депо. Ми поставили собі за мету відновити освітньо-культурні і духовні традиції нашого далекого попередника-колегіуму. Статус ми відновили, увійшли в структуру Київського національного університету харчових технологій. Він один з найкращих в Україні, готує висококваліфіковані кадри харчовиків. Ми стали вищим закладом. А цей розворот на 180 градусів від металістів до харчовиків був викликаний життям. Якось аналізуючи ринок і сферу обслуговування, а ми ж частенько купуємо щось у крамниці, буваємо у кафе чи рестораціях, запримітили, що він потребує кадрового поліпшення. Долею випадку наше ВПУ завдяки міністерським працівникам долучився до міжнародного проєкту «Створення навчально-тренувальних фірм і навчання учнів в умовах тренувально-навчальної фірми». В Україні за програмою «Трансформ» на початку 90-х його запровадила Німеччина, надавши 10 млрд німецьких марок, створивши тренувальні центри в Києві, Одесі та Запоріжжі, де навчали фахівців. Цей досвід розповсюджувався чи не на всі галузі, у тому числі й на освітню. Луцьке ВПУ долучилося на його останньому етапі у 1999 р. Мене запросили в Івано-Франківськ. На Водохреща, 19 січня, німці проводили там семінар. Я беру свої найкращі кадри і ми їдемо в Івано-Франківське училище кулінарів, де вже було створена така навчально-тренувальна фірма, діяли відповідні підрозділи торгівлі й обслуговуння. Я побачив, як високо в осітньому плані цей заклад стоїть. Перед цим був на весіллі, де обслуговували учні одного відомого нашого закладу, мав можливість порівнювати. Чому у нас такого нема? Ні в яких закладах. Навіть у ресторанах. Другого дня вечеряли у Яремче в ресторані «У Василя». Так співпало, що там обідав  і Президент Кучма, вочевидь, йому сподобалося, бо замість однієї години, яку за протоколом було виділено на обід, він провів тут увесь день. Було вар’єте. Разом з постійними працівниками нас обслуговували учні цього ж училища, директорці було престижно показати Президенту, нам і німцям рівень обслуговування. Ми були у захваті. І я, оскільки в області ніхто харчовиків не готував, вирішив зайняти цю стратегічну нішу.  

– Хто перший, той виграє. 
– Саме так. Тим паче, що ми вже мали хорошу комп’ютерну базу, славилися цим, займали перші місця, були училищем року, бо ж у нас – професії козирні, усі просяться. Паралельно запровадили фах барменів, кухарів і т. д. На цьому зупинятися не хотілося. Відтак постало питання про зміну статусу. Вийшов на університет харчових технологій, який відомий у Європі. Він знаходиться на Володимирській біля червоного корпусу КНУ ім. Тараса Шевченка. Відбулися перемовини з ректором. Він зацікавився нами. Ми провели збори трудового колективу і стали його підрозділом.

– Тобто, Ви весь час ростите?
– Так і повинно бути. Першого ж року ми ліцензували шість нових спеціальностей по вищій школі... У нас з’явилася наукова школу університету, можливість навчатися в аспірантурі. Це добре. У Києві цінують нас і наших студентів.

7– Зараз ми серед найбільших і найпотужніших навчальних закладів в області. У нас понад дві тисячі здобувачів основних спеціальностей: 1300 фахових молодших бакалаврів і 700 кваліфікованих робітників. Це найбільше ПТУ в області... І по молодших спеціалістах більше від нас має тільки Луцький педагогічний коледж – 1500. Я аналізував цьогорічний набір... Маємо 740 студентів. Більше аніж в Луцькому НТУ, майже на рівні з ВНУ ім. Лесі Українки. Плюс ми успішно займаємося перепідготовкою незайнятого населення. За рік це ще сто спеціалістів. Займаємось підвищенням кваліфікації, курсовою підготовкою. Вважаю, що ми повинні надавати всі освітні послуги. Ми можемо і вам якусь курсову підготовку зробити по індивідуальному плану. Звісно, не шевця-чоботаря, хоча колись і таких спеціалістів готували. 

– А що в планах?
– У нас є багато задумів. Ми перші в області впровадили туристичне обслуговування. Ми мали ще статус ПТУ, коли вийшов закон про туризм. Це років 15 тому. Щоб займатися туристичною діяльністю, бути турагентом, екскурсоводом, потрібно мати відповідну освіту. У нас екскурсоводами стали історики, а ми ще були вище ПТУ... У державному каталогу професій тоді були професії агента з туризму та екскурсовода. Знайшли порозуміння з департаментом, ліцензували цю спеціальність, взяли на роботу Леоніда Толстихіна, який знається на цій ділянці роботи, закрили кадрове забезпечення. І першими в області дали можливість здобути у нас таку професію. Потім екскурсоводів забрав до вищої школи Поплавський, який, як депутат Верховної Ради, мав вплив на освітні процеси. 
Але ми до цих пір готуємо агентів туризму, додали спеціальність «адміністратор». А по вищій школі у нас є «туристичне обслуговування». Тобто ми запроваджуємо у себе, що є позитивом і прообразом майбутнього, ще й ступеневу освіту. 

– Розкажіть про колектив.
– Директор нічного не варт без колективу. Ми пройшли перепрофілювання, повернули на 180 градусів, але я нікого не скоротив. Ось Колісниченко мав предмети з металообробки, але перекваліфікувався, тобто теж по-людськи поступили, щоб не було скорочень. А тепер у нас вже й багато є молоді, наших випускників, які прийшли в колектив і успішно працюють. Є і сімейні династії Романюків, Бережних, Медведєвих...  Ще один цікавий приклад. Прийшов до нас з управління кінофікації Юхим Антонович Струк. Був там інженером, досить успішний практик, багато кінотеатрів в області побудував. Коли йому було під шістдесят, попросив перевести його в електрики. То він у нас, коли робили ремонт, з учнями переробив усю електропроводку і працював до 90 років. Він був на святі. Ще бадьорий. Тобто у нас стіни благодатні. Ось єгипетські піраміди, усі культові будівлі зі сферою роблять, і так у нас, зверніть увагу на ці куполи, – показує на стелю кабінету, – зроблено сферою. А наукою доведено, старі люди знали, що піраміда, сфера акумулюють космічну енергію. І тут створений такий благодатний мікроклімат. У нас унікальна будівля. Нам наші предки подарували таку благодатну пам’ятку і ми її цінуємо. 
Рік тому ми створили туристичну агенцію, навчили кадри, які провадять  екскурсії українською, польською і англійською мовами. Ми готові цей маршрут обслуговувати і наповнювати життям. Перше завдання – відновити історію забутого Окольного замку, далі – Луцький колегіум. Досі у промоціях міста звучить – «келії монастиря». Львів дуже зацікавився. Була у нас представник ВІП-туру, яка очолює палату ділових жінок, підключилися з Києва і через цю ж палату ділових жінок розвивають туризм з Туреччиною. І ми хочемо до цих планів підключитися. 
Дали тримісячну програму по вивченню української мови на нашій базі. У нас є де жити, харчування на достойному рівні. Викладачі вже склали навчальні програми. Оце наше майбутнє. 
– Дякуємо за цікаву розмову.

Інтерв’ю вели Володимир ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (14) - 36.8%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (7) - 18.4%
Буду підпільником (7) - 18.4%
Ми приречені на поразку (2) - 5.3%
Мене це не стосується (5) - 13.2%