«А потім батько зняв Сталіна, мати спалила його в печі»

«А потім батько зняв Сталіна, мати спалила його в печі»

84-річний Харитон Сегейда із Затурців досі береже старі, підбиті цвяхами німецькі черевики з ворожого складу, що розмістився у їхньому хліві. Якби не вони, йому б ні в чому було ходити до школи…

Усе життя він викладав історію і створював музеї, які потім руйнували радянські неуки. Тим часом його доля – неписана історія нашої країни, з якої сьогодні можна черпати уроки сучасникам…

Сьогодні Харитон Пилипович – жива легенда с. Затурці Локачинського р-ну. Як і, власне, його дітище – музей історії цього села. Це вінець його багаторічної праці. Його слід по собі. Його літопис нам, нащадкам. Невеличку класну кімнату він наповнив експонатами, чи не кожен із яких – «свідок» якогось етапу його власного життя і життя країни загалом. Це і ті самі німецькі черевики, і мамині баняки, і (розкіш на ту пору) – патефон із платівками… Уже і вік бере своє, але Харитон Сегейда знаходить силу навідуватися до музею та, переступаючи поріг, не помічає плину часу в компанії своїх скарбів.

Він народився 1930-го, незадовго до початку Другої світової та «на зорі» сталінських репресій  – у с. Веселому Луцького р-ну. Правда, невесело на ту пору було у волинських селах. Що таке велика політика у проекції на долю малих дітлахів маленького села, він побачив ще у польській школі.

Розповідає, що навіть за Польщі на Волині було два типи шкіл. Такі, де вчилися лише українці. Ці заклади мали свою програму, навмисне розширену: в першому класі – рік навчання, в другому – рік, у третьому –  два, в четвертому – три… Для чого це було зроблено? Щоб українські діти не йшли в семирічку. Учень після трьох зайвих років у початковій школі далі навчатися не хоче. Другий тип: для польських дітей, там вчилися по одному році в кожному класі.


«СВОЇ ПРИЙШЛИ»

Учителя Мар’яна Кубіцького згадує з теплом. Він ставився лояльно до українців, не змушував говорити польською:

«А потім нас вчила польська націоналістка Валєміна Хацька, молода й гарна. Вона прищеплювала любов до польського. Завше казала нам: «Колись ви всі були поляками. Гляньте на ваші прізвища, вони ж польські». Заставляла говорити її мовою.  І будь-що каже: «Бачте, яка пенька польська мова». Знаєте, діти на це йшли… Я тепер то згадую і думаю: яке ж то значення має мова в житті людей! Ворог починає захоплювати країну з мови. Хто б у нашу хату не приходив, так починав. А не говориш своєю мовою, то який же ти тоді українець?».

39-го сім’я Сегейд переїхала на Юнівку (село біля Затурців), якраз перед війною. Батько Харитона купив тут маєток за 5 тис. злотих, ці гроші збирав усе своє життя. В Юнівці була польська школа другого типу, тож він одразу пішов до 4-го класу. А потім школа раптом стала радянською… В один момент.

«Приходимо – над дверима школи червоний прапор, у класі – портрет Леніна та Сталіна. Мені запам’яталося, з якою радістю волиняни прийняли радянську владу. Свої прийшли! Російська мова – зрозуміла! Обіцяють свободу слова, свободу друку, виборів, вільне навчання в школі.

У листопаді батькові дали гектар поля панського. Він прийшов додому і каже матері: «Ти знаєш: гектар поля задарма дали! От влади дождалися!». Батько приніс портрет Сталіна і почепив його в хаті. Мовляв, ось хто нам дав землю! Прийшла полячка до нас додому і питає, хто це. А батько їй: це – керівник нашої держави – Сталін. Вона так подивилася (а поляки ненавиділи радянську владу як поневолювача) і зі злістю каже: «Бач, ще й вуса такі самі, як у нашого Пілсудського!». І пішла. Молодь активно взялася до  вивчення української культури, стали частіше співати українських пісень, вчити Шевченка…. Все казали, що брати зі Сходу принесли волю від польського гніту. Був у селі  такий чоловік на прізвище Кот, мав два сини. Красиві такі хлопці. Сорочки вишиті все тоді одягали, вірші вчили, пісні українські співали… Прийшло трохи часу – і їх обох десь поділи. Потім люди стали говорити, що їх у луцьку тюрму запроторили… А батька Кота вивезли в Сибір. А з часом почалися колгоспи, і батько Сталіна зняв, мати ж його в піч кинула. Щодня приходив голова сільської ради і агітував. А селяни і слухати його не хотіли».


ДІТИ КРИЧАЛИ «ФРІЦ!»

Тоді в 40-му колгоспу не вийшло. Бо почалася війна… Він досі пам’ятає один із перших повітряних боїв на теренах України:  в небі над Затурцями зійшлися два літаки – радянський  І-16 та німецький «Мессер». Виробляли таке, що було страшно. Один таки потім упав за горизонт… Того ж дня люди вийшли стрічати нову владу. Вже німецьку.

«Йдуть нові визволителі! Море солдат, і машини, і мотоцикли... Недалечко біля фільварку – спинилися. Люди повиходили вітати їх. Троє німецьких солдат побачили масу народу й рушили до нас. Пригадую: мій дядько вже каже дочкам: «Дівчата, нарвіть бігом квіток». Чути було їхню мову… Аж тут – вибух і вистріли. З черешні по них почали стріляти. Далі – хто куди, – згадує крізь туман років Харитон Пилипович. – Один із радянських солдатів, які стріляли з тієї черешні, теж був поранений, і приповз до хати місцевого поляка. Той налякався, побіг до нас. Коли ми прийшли, він уже лежав на ліжку: до пояса голий радянський офіцер, в голові куля, в руці пістолет. На ліжку розкладені фото друзів, рідних – з планшета. Я довго зберігав дещо з того планшета. Дотепер зосталися лише листівка, де написано «Женє от Жени»…

Потому Харитон Сегейда ходив до школи в Затурці. Чи в сніг, чи в дощ. З німецького кладу, який був у їхньому хліві, вдалося взяти черевики та кітеля з орлом: «Прийшов у школу в німецькій формі, діти кричали «Фріц!», а завуч здирала орла… Та якби не той одяг, не було б у чому вчитися».

Планував вступити до Львівської політехніки. Підказали тоді бідовому хлопцеві, що його інженерної науки мама із села не потягне, а з такими статками, як у нього, можна тільки туберкульоз у Львові підхопити. Вступив зрештою до Луцького учительського інститут … на фізмат. Дякуючи дружині ректора, викладачці Пелагеї Ращенко, він через деякий час став студентом історичного факультету. Жінка пошкодувала хлопця, який мучився з математикою, але, мабуть, розгледіла в ньому гуманітарія. Через деякий час, коли Харитон Сегейда уже прибув на зустріч випускників вузу, всі здивувалися, як прочитали його характеристику. Вона була найкращою! Вчитель хороший, і історик, і організатор!.. А «добило» всіх останнє речення, яке написав учорашньому студенту, сільському вчителю дирекція його школи у с. Рудники на Маневиччині: «Побільше б таких вчителів!». Пелагея Іванівна, почувши це, розцвіла…


ФЕНОМЕН СЕГЕЙДИ

Працюючи вчителем, він увесь час мріяв створити справжній музей історії і збирав майбутні експонати. За іронією долі, як тільки створював музейну кімнату, його відразу переводили через ті чи інші обставини до іншого навчального закладу. Пішов із Рудників – музею не сталу. Створив інший, у с. Копилля цього ж району. Не дозволили забрати із собою, розікрали, не зберегли за рік… Потім було с. Омельне на Ківерцівщині, і від тамтешнього закладу ні сліду не зоставили.

…Його мрії судилося здійснитися у Затурцях. Земляки зуміли зрозуміти та оцінити свого вчителя. Цій школі він віддав левову частку своїх трудів. Тепер родзинкою для всіх гостей навчального закладу є музей села, створений Харитоном Сегейдою у рідній школі. Гордість музею – колекція кам’яних знарядь праці. Раритети, за які просили великі гроші.

«Нема їм ціни», – відповів заздрісникам засновник музею. Своїми руками він зробив моделі зброї Середньовіччя, козацькі пістолі, зброї Першої світової та Другої світової воєн. Документи й світлини земляків… Колекція грошей із царських часів, годинників  і… радянських гільз. Книга пам’яті за загиблими у пеклі історії, де фото батька Пилипа… Молотилка рідного дядька. Не без гордості у школі кажуть: Харитон Сегейда зібрав і передав школі 10 альбомів – літописів усіх випусків, із 1964 року починаючи, зі світлинами директорів, учителів та учнів. Багато з експонатів – у нього вдома. На схилі літ він не сам. Хоча, зізнається, коли й промайнули роки за роботою – якось не зоглянувся, а особистого життя не влаштував. Зараз же поруч із ним ідейна спільниця – шестидесятниця, вчителька Марія Мельничук, яка помагає у побуті та є соратницею по духу.

Справу Харитона Сегейди продовжує його учениця Лілія Радчук, учителька історії цієї ж школи. «Для мене головне, щоб це зосталося для майбутніх поколінь. Бо я заради цього жив і працював. А вмру – хтозна…» – у задумі каже сивочолий чоловік.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: Харитон Сегейда: черевики з німецького складу, в яких майбутній історик топтав «дорогу в життя».

 

P.S. …Феноменальність цієї особистості в тому, що в ньому все життя борються два професіонали: учитель історії (музейник та автор двох краєзнавчих книг!) та лісівник. І якби ми не мали Сегейди-педагога, то ми точно мали б на Волині Сегейду-лісовода… «Як гляну на ліс, душа радіє», – каже він. Частинку свого «другого Я» він таки втілив: створив три дендропарки: біля школи та школи-інтернату в с. Затурці і поблизу навчального закладу у с. Маньків. Так він втілив свою любов до лісової справи та юнацьку мрію про благородну професію.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 44.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.5%