Коли вмирає історія

Коли вмирає історія


Озеро Піщанське вже старіє. Мов людина, йде на Схід-берег, де кладки і місточки обпирають сільські господині, де синіми куполами, золотими хрестами до хмар’я-неба молиться старовинна Свято-Казанська церква. Кряхтить-стогне-плаче-зітхає-скаржиться-нарікає-дякує-співає-просить-вимолює – сподівається милості од Бога. У вітри-буревії штормить, у сніги-морози снить білими снами. Це озерне диво хвалиться золотом призахідного сонця, сивими бородами поліських туманів, палахкими свічами озерних лілій. Краса тут надзвичайна. За те й люблять його риби, птахи, вітри і люди. Від найдавніших часів живуть тут поселяни, про що свідчать археологічні знахідки і сучасне село Піща. Воно тягнеться вздовж давнього шляху, що вів на базари Влодави (тепер Польща), на кілька кілометрів. Один край – найстаріший, де церква (1796 р.), сторічна школа, могили – кладками мережить озеро, по них можна дійти до сонячних і зоряних стежок, другий – старі хати там змінили вже новобудови – йде рибалити на берег Копаївки та одним оком зирить на митний пункт пропуску із Білоруссю. Та наш шляховик приймає парад усього сільсько-хатнього прикордоння, проїжджає усім селом – від Копаївки повз озерну підківку з хат і городів ген на виїзд. Але й то не край. Є вже сільська вуличка новобудов, де і лісництво. Але перед ними озерний берег робить виверт і дає багатогектарний простір для сільських угідь, які називають урочищем Липа. Проїжджаємо повз обеліск на честь загиблих у роки останньої війни.


– Отут і була садиба пана Гутовського, – мій співрозмовник – голова Шацької районної ради Сергій Віннічук, уродженець Піщі, показує путівець у панщизну.

До сьогодні тут, на березі Піщанського зберігся комплекс поміщицьких будівель: гуральня-млин, дім для проживання робітних людей, підвали панського будинку, костел… Дощить, висока трава, кущі і дерева, мов зачароване працьовите селянство, тупцюють довкіл будівель, зазираючи у повибивані вікна і двері, дослухаючись, що просвище шпак чи вітер.

Автівка зупиняється.

– У цьому жили наймані братчики, які працювали на гуральні, – каже Сергій Миколайович. – У пізніші часи була колгоспна контора.

Заросившись, входимо на ґанок, оглядаємо товстезні стіни, по сходах піднімаємося на другий поверх, завважуємо сліди пожежі.

– Що б хто не казав, але старі майстри будували на віки, – кажу. – Вставляй двері і вікна, роби опалення, побілку стін і ще сто років буде служити гуральникам. А де ж сама гуральня?

– Вона згоріла під час Першої світової, – каже Сергій Миколайович. – Згодом у ній облаштували млин. Чи то панський, чи вже колгоспний, але млин дожив до наших днів. Це варто побачити: готовий музей.

Потрібно віддати належне піщанцям, які зберегли більшість поміщицьких будівель до наших днів. Ба, навіть збудували поруч інші добротні споруди, де свого часу діяв цех зі збирання замків. Та із розвалом колгоспів і вони запустіли, заростають кущодерев’ям. Сам маєток Гутовських у 1992 р. порятував виконком обласної ради, який до пам’яток архітектури місцевого значення відніс будиночок, господарчі будівлі, млин і капличку.

– Однак до реставраційних робіт справа не доходить за браком коштів, – важко зітхає голова райради. – Мріємо залучити зацікавлених інвесторів. Умови більш ніж підходящі. І вигідне географічне розташування: фактично на кордонні трьох держав – України, Білорусі та Польщі, поблизу славнозвісного торгового шляху із греків у варяги. І дивовижна мальовнича природа та доброзичливі люди. Тут можна було б створити музейний комплекс й оздоровчо-туристичне містечко. Ось-бо і гуральня (її щорічний прибуток, як пише Марія Дубук, сягав 17 тисяч карбованців – С.Ц.), що пізніше переобладнали під млин, готовий музейчик і винарня.


І справді – ходимо по закапелках, де ще не вивітрився дух історії – панських горілок, вин, наливок та білого пахучого свіжомеленого борошна. Великі механічні сита, засіки для зерна, рукави для муки… Горішня табірня метикуватого мельника… Величезні поіржавілі вже шестерні, старенькі сходи, що риплять, стоцвіт-зілля на порозі… На мене накочується ціла хвиля спогадів. Пригадалися старі крилаті вітряки і механічні млини, у яких доводилося побувати ще з батьком чи тестем, новітні горілчані заводи і пивоварні… Справді, це особлива місцина, у якої є власна харизма і цікава історія. Місцеві краєзнавці, котрі облаштували у школі музей, твердять, що перша писемна згадка про село зустрічається в історичних документах кінця XVIII ст. Вже тоді воно належало Гутовським і входило до Пульмівського маєтку Володимир-Волинського повіту, налічувало 70 дворів і 501 жителя (1798 р.). 1861-го Росія скасувала кріпацьке право, селяни викупили (щорічна викупна 2450 крб.) 1482 десятини землі, поділили навпіл озеро. Втім пан заборонив селянам рибалити у своїй частині, бо ж зарибнював його, через це й виникали, бува, сутички. Але загалом пана Гутовського та його родину тут усі до цього часу згадують добрим словом. Сільський голова Іван Бранчук каже, що пан допомагав обездоленим, погорільцям. Такі розповіді доводилося чути й мені від баби Ганни, яка мешкала у сусідній Кам’янці. Про це говорила і Ганна Корінь – бабуся Сергія Віннічука. Історію стосунків поміщика Гутовського та його родини із селянством досі переповідають! Хоча, звісно, на життєвій ниві усе траплялося. Однак хіба що совіцька історія записала пана Гутовського в здирці, бо люди поважали його: був господарем, мав навіть власну ватагу рибалок. У липні 1915-го тут уже господарили австро-німецькі війська. Тоді й разом із багатьма сільськими домівками згорів і винокурний завод. На початку 1919 р. Піща перейшла до Польщі, і в село повернувся Гутовський. Цікава й храмова історія. За «Клировыми ведомостями церков Владимир-Волынского уезда за 1796 г.» тут була Симеонівська дерев’яна церква, де правив 36-літній Іосиф Олександрович Івашкевич, і яка мала орної землі «на дві зміни на 20 днів, сінокоса на 33 косаря». Відомо, що у 50-х роках XX ст. сталася пожежа, 1912-го церкву перебудували. Під час Першої світової її дзвони заховали у Піщанському озері, які повернули на дзвіницю після війни. Храм ніколи не зачинявся, серед найвідоміших священиків – Михаїл Максимович (вже під час Другої світової його із матушкою забрали п’ятеро невідомих і вбили).У нього залишилося дві дочки і син Віталій, який, кажуть, дотепер служить у православному храмі м. Краків. Зимою 1954 р. через необережність у храмі знову виникла пожежа, яку вдалося погасити завдяки відчайдушності священика о. Іоана. Зараз храм носить ім’я ікони Казанської Божої Матері і є пам'яткою архітектури національного значення. Вважається, що його збудовано у 1801 р. Хоч «Клирови ведомости» вказують на більш ранні часи.Тим не менше саме 2001-го піщанці відсвяткували його 200-річчя. На подвір’ї храму є захоронення відомих людей, також хрести, зведені у пам’ятку про тих, хто не повернувся з війн.

Про все це розповідає мені голова райради Сергій Віннічук. Попри те, що селяни з діда-прадіда трималися православ’я, пан Гутовський неподалік свого палацу збудував і костел.


– Цікаво було б їх побачити на власні очі, – кажу.

– Палац розібрали, один підвальний поверх і залишився, – мовить голова. – А костел є. Щоправда, вже доживає віку.

За якусь мить ми вже біля панського обійстя. Гарне місце. Довкруг родючі землі, неподалік озеро. Але уявити, яким був сам палац, вже не просто. Судячи з добротних підвалів, які й тепер можна використовувати за призначенням, до нього не соромно було заходити навіть польському маршалку авіації. А кажуть, саме Гелерт посватав одну із доньок родовитого шляхтича. У придане – чи не долюблював батько своєї доньки чи хотів чимось докорити зятю – віддав непрохідні болота. Але зять не погрумничав приданим дружини й на цих землях облаштував відомі на всю Європу ставки, які й до цього часу служать людям. І це не менш повчальна і цікава історія, про котру свого часу голосно гомоніла вся Варшава і яку, сподіваюся, переповімо наступного номера.

А піщанський сільський голова Іван Бранчук переказує батьківську розповідь про придане ще однієї доньки, котру Гутовський обдарував боровими лісами, що їх звуть тепер Воєнщиною. Вони тягнуться ген до Олтуша (тепер Білорусія). Донька виходила заміж за сина олтуського поміщика. Можливо, то була його улюблениця.

Я ж на мить уявив, як до цього палацу під’їжджають карети з варшав’янами, славетними й відомими паничами, як вони ідуть на службу до невеличкого костелу. Та ось-бо він. Зовні цілий-цілісінький, тільки й того, що нема протоптаних стежок. Через високотрав’я пробираємося до дверей. Вони прочинені. Заходимо до храму. Як колись православні святині, він довгий час використовувався під складське приміщення. Востаннє тут сушили гриби. Суцільним шаром лежать вже позотлілі на застеленій долівці. Тут сухо і тихо. Але стеля вже валиться, і якщо не скористатися охоронною грамотою держави, ця пам’ятка архітектури довго не протягне.


– Шкода, коли вмирає історія, – сумно зітхає Сергій Віннічук. – Вона далеко не місцевого значення, цікава як для українців, так і поляків. Адже родина Гутовських – була серед найзаможніших поміщиків, лишила по собі добрі спогади в українців, у них гостювали знамениті особистості. Тут перед Другою світовою був військовий вишкіл для селян. Кажуть, ще десь захований скарб родини Гутовських. Багато хто приїздить на його пошуки з міношукачами. На мій же погляд, найбільший скарб – збережена пам’ять. Неподалік Ростані і Кам’янки колись була смолярня. Її спалили. А тут усе збережено. Цей куточок нашої спільної із Польщею історії потребує вивчення і облагородження. А що ця земля благодатна, свідчить її подальша історія.

За радянських часів цю місцину облюбував голова місцевого колгоспу. Збудував тут обійстя. Кажуть, як і пан Гутовський, на своїй частині озера забороняв піщанцям ловити рибу. Міг і з рушниці полякати місцевих рибалок. Почув постріл – на човні, із сіткою, жаком чи й вудкою – тікай подалі від гріха.

Отакий райський закут, що копійкою заходить в озеро Піщанське. Земля родюча і багата. Люди працьовиті. Але сільських коштів, щоб усе це відбудувати та довести до ладу, не вистачає. Та й концептуального бачення, для чого потрібен музейно-культурний комплекс на кордонні трьох держав, ніхто й досі немає. Ось якби який сільський виходець вибився у президенти котроїсь із трьох держав, була б тут славетна резиденція, де би представники трьох народів не цуралися заглядати у власну історію та мріяти про майбутнє.

– Маєте стати якимось визначним державним діячем, – бажаю Сергієві Віннічуку. – Бо кому ж, як не вам, дбати про нашу близьку і далеку історію, розбудовувати майбутнє.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%