Не можна через «не хочу»

Не можна через «не хочу»

Фізкультурник чаруківської школи лише за рік зумів здобути прихильність не лише дітей, а й усього педагогічного колективу.

Скромний, тихий та врівноважений молодий чоловік – так загалом можна охарактеризувати Володимира Шмиговського, котрий ось уже другий рік освоює ази нелегкої професії у школі с. Чаруків Луцького р-ну. Дивно: нічого особливого у методах його роботи немає. Разом із тим, спілкуючись із цим учителем за покликанням, розумієш, що талант – у простому: він на практиці свято дотримується необхідного правила кожного – поважає тих, хто поруч, і не важливо, якого віку ті люди.

Недаремно Володимира Миколайовича так вихваляють колеги – старші за віком учителі, котрі воістину пишаються тим, що виховали собі таку достойну зміну.

«То наш випускник, – навперебій розповідають і посміхаються. – Колись ходив до школи, купався у нашій річці Чорнуха. Завжди допомагав татові на комбайні працювати, але став вчителем. Хоча точно про таке навіть і не думав».

Колеги знають, що кажуть. Володимир Миколайович сім років віддав службі в українські армії. Був у різних військах. Спочатку – півроку у Шепетівці, потім в Одеській обл., знову повернувся у Шепетівку – у школу прапорщиків, а тоді була служба у Луцьку, аж поки не розформували частину.

Тоді, каже Володимир Шмиговський, вирішив вступати в інститут. Факультет довго не обирав – трудився в охоронній фірмі, тож і кваліфікацію пішов здобувати відповідну. Мовляв, а раптом знадобиться вища освіта.

…Я не могла не поцікавитися у нинішнього вчителя, колись військового, про армію – час такий. На запитання, чи правда, що наші солдати несли військову службу голими руками, ствердно киває головою. Хоча й помітно, що розмова не надто приємна. Намагається якось виправдати ситуацію, мовляв, не все було так погано. Розповідає, що бувало таке: приїздили генерали і запитували хлопців – майбутніх пілотів, чи вони взагалі літали. А вони й справді не літали, бо не було… пального. От тепер уявіть собі на мить водія на вулицях міста без будь-яких навиків кермування і зрозумієте, чи маємо право звинувачувати когось із тих вояків у непрофесійності...

– От були такі хлопці, котрі самостійно досягали високих результатів. Тож чесно кажучи, все залежить від бажання самої людини, – відповідає і наводить вражаючі факти про друзів та просто знайомих, котрим і справді – гори по плечу.

Правду каже Володимир Миколайович: на такому ентузіазмі і досі все тримається, хоча, мусимо зізнатися, не такому голому, як іще півроку тому: життя примусило…

Але ми повернемося до школи, точніше – у спортзал, де м’ячі та скакалки у руках дітлахів і юнаків та дівчат роблять диво. 

– Намагаюся кожен урок зробити цікавим, – на перший погляд, стандартно відповідає вчитель. – Звісно, в першу чергу – дисципліна. І головне: не можна примушувати дитину робити те, що треба, а дивитися і розуміти, що вона насправді може.

Дещо іронічно уточнюю: мовляв, а як це робить, і чую:

– От, наприклад, хлопчик сидить і не рветься, м’яко кажучи, до занять. Я запитую: «А що тобі цікаво, якщо це не подобається?». Першого дня він відповідає, що нічого. Наступного уроку знову сидить. Я ж так само терпляче щось пропоную. Знаєте, через три уроки той хлопчик став сам братися за різноманітні види.

Щодо нормативів, то вкладатися у них не важко, каже вчитель. Якщо зумів із дітьми домовитися й зробив те, що вони просили, то учні потім із радістю роблять те, що від них потрібно. Вони щирі, чесні і значно відповідальніші та сумлінніші, ніж дорослі, не приховує вчитель.

Незважаючи на те, що Володимир Миколайович та його дружина Ірина поки своїми дітьми не обзавелися, цей чоловік точно знає ази виховання. Більше того – постійно застосовує їх на практиці. Володимир Шмиговський наголошує: починати треба з маленької дитини, вона значно краще і сміливіше розкривається. А до старшого учня, якого і батьки, і вчителі вже упустили, розворушити значно важче.

– Не можна примушувати. Наголошую: не можна ніколи і в жодному випадку, бо це ні до чого хорошого не приведе, – радить усім батькам та вчителям іще недосвідчений їхній колега, а потім роздумує: – Можливо, мені легше, бо вмію вислухати, не нервую, даю можливість кожному розповісти про свої страхи. Ну, але без цього у нашій справі ніяк.

Врівноваженість, порядність та вміння Володимира Миколайовича у всьому тримати лад відзначає і завуч школи Наталія Сковорода каже: як заступнику директора їй подобається, що він завжди прийде, запитає, все вчасно напише – кругом порядок.

Але Володимир Миколайович цього вже не чує: перерва завершилася, вчителя чекають його діти.

Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (226) - 44.6%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (149) - 29.4%