Спільна ненависть до УПА

Спільна ненависть до УПА

Союз гітлерівців, червоних партизанів та польських «самооборонців» дозволив виграти битву в українських повстанців…

Під час війни на Волині діяло чимало озброєних і добре вишколених відділів, сформованих із громадян польської національності. Проте найбільшою та найуспішнішою була пляцувка в колонії Пшебраже (нині – с. Гайове Ківерцівського р-ну), котра нараховувала до 10000 осіб різного віку та статі. Щоб вижити, їм доводилося не лише шукати в навколишніх українських селах продукти харчування та предмети першої необхідності, але й створювати потужні воєнізовані групи, які намагалися взяти під контроль не лише Пшебраже, але й значно більшу територію.

Генрик Цибульські, який командував так званою «самообороною Пшебража», не був кадровим військовим, але в боротьбі з українством зумів заручитися підтримкою, здавалося б, несумісних союзників: він однаково успішно співпрацював і з представниками гітлерівської окупаційної влади, і з червоними партизанами різних мастей – від спецзагону НКВД під командуванням полковника Дмітрія Мєдвєдєва і партизанського з’єднання полковника Миколи Прокоп’юка до командира польського загону Юзефа Собесяка («Макса»).

У книзі мемуарів «Червоні ночі», яка пережила кілька перевидань, останнє з яких побачило світ у Варшаві ще 1974-го, бравий ветеран розповів, як вдалося отримати зброю від нацистів, що осіли в Ківерцях:

«Про те, щоб приховати від німців наявність зброї, не могло бути й мови… Тому вирішили послати делегацію в Ківерці до крайсляндвірта Еске, який родом зі Східної Прусії і в якого матір була полячкою, що давало якісь сподівання...  До складу делегації увійшли перекладачі (Міш із рільничої школи в Тростянці та вчитель із колонії Човниця Яцковскі), господар із Пшебража Людвік Маліновські, який досконало володів німецькою мовою, а також учителька із Загайніка Вінцентина Яцєвіч. Аргументу, що зброя є потрібною для поляків для оборони від нападів лісових націоналістичних банд, делегація не могла брати до уваги через окупаційну політику німців в Україні: розділяй і володарюй. Тішачи українців обіцянками про незалежну Україну, німці хотіли всіма способами посварити обидва народи для досягнення власних цілей.

Не відомо, що допомогло – чи пропольське походження Еске, чи подіяла протекція двох перекладачів, чи німець це зробив, аби ще більше розділити українців та поляків, але погодився він на прохання пшебражчан.


135 видів тортур УПА (із книги)

«Цим даю дозвіл на застосування уповноваженим представникам Пшебража вогнепальної зброї для боротьби з лісовими бандами, чиї дії шкодять інтересам Третього рейху!»

А ось зізнання Генрика Цибульські в співпраці щодо спільних бойових дій та розвідки з партизанами-медвєдєвцями:

«На місце зустрічі я прийшов першим. За якусь мить підійшов кремезний чоловік низького зросту.

– Капітан Дубов, – представився.

– З якого загону?

– Від Медвєдєва.

– Цибульські, комендант Пшебража.

…Після короткої розмови ми домовилися з капітаном Дубовим про наступну зустріч.


Ківерці, 1841 р.

…Полковник Бринський передав нам перелік людей, із якими ми можемо співпрацювати. Ваше прізвище – перше, – сказав капітан Дубов під час зустрічі 20 червня.

…Ми домовилися, що безпосередні контакти із загоном Медвєдєва буде здійснювати мій заступник Альберт Василєвські. Він інформуватиме радянських партизанів про будь-які зміни в обстановці, і ця інформація стане додатковими заходами безпеки для двох сторін.

– Ми практикуємо ще один спосіб контактів із цивільним населенням. Із допомогою так званої «зеленої пошти». Це в умовних лісових місцях ніби як постійні поштові скриньки. Можете ще застосовувати світлові сигнали, але це лише в екстрених випадках, – сказав Дубов».

А що співпраця з поляками у червоних партизанів була успішною та спрямовувалася переважно проти українців та УПА, свідчить чимало колишніх «народних месників». Один із них – лікар загону «Пабєдєтєлі» Антон Цесарський у книзі «Записки партизанського лікаря», яка побачила світ у львівському видавництві АН УРСР 1962 р., прямо йдеться:

«Зібралося до десяти польських родин, котрі живуть у цьому селі. Нам розповідають, що українські націоналісти ночами налітають на села, де живуть поляки, і сокирами рубають старих, жінок, дітей. Із допомогою куркулів і петлюрівців, котрі повернулися в Україну, гітлерівці намагалися розпалити національну ворожнечу між польським та українським населенням… У лісах Рівненщини чигали на нас численні небезпеки: поліцаї, карателі, націоналісти, провокатори. Два роки жили ми, не випускаючи з рук зброї і ніколи не роззуваючись. Ми схоплювалися від кожного пострілу. Мало не щотижня ми руйнували свої оселі, переходили на нове місце і будували заново».

Історичні факти свідчать, що вміле маневрування між антагоністичними інтересами гітлерівської окупаційної влади та десантованих із СССР озброєних представників радянської влади, помножене на інструкції еміграційного уряду Польщі, що перебував у Лондоні, дало т. зв. «самообороні» Пшебража дуже великі переваги в протистоянні з відділами УПА. І при цьому одні хотіли відродити кордони довоєнної Польщі «од можа до Житоможа», а інші намагалися побудувати Незалежну українську державу.


Ветерани з Пшебража


Ось як про апогей протистояння під Пжебраже повідомляє потужний польський інформресурс «Wolyn1943.eu»:

«6 липня 1943 р. із Пшебража вирушили на околиці озброєні польські групи, які охороняли місцевість від кривавих діянь УПА. Нараховано понад 550 людей, замордований поблизу колонії. Розібрано спалені оселі та поховано останки жертв. Кільканадцять осіб, які зуміли врятуватися в чагарниках та хлібах, доставлено в Пшебраже.

У другій половині серпня 1943 р. керівництво УПА приготувало план остаточного знищення Пшебража. Атаці передувала мобілізація чоловіків віком від 15 до 60 років із навколишніх українських сіл. Стягнуто також сотні з віддалених районів, окрім цього – не менше 3 тис. відбірних упівців зі Східної Малопольщі (так поляки називають Галичину, – авт.). Владіслав Філяр оцінює сили УПА загальною чисельність до 6 тис. озброєних людей і так званих «сокирників»…

З польського боку до битви стали 4-й загін самооборони Пшебража чисельністю 600-800 людей; самооборона з Рафалівки (170 осіб); поляцувка самооборони в Коморово (30 людей); відділ Армії Крайової підпоручника Яна Реруткі (107 бійців); загін радянських партизанів полковника Миколи Прокоп’юка 9 (150 піхотинців і 50 кавалеристів).

План УПА передбачав оточення Пшебража, котрий мав розпочатися артилерійським обстрілом, а потім – наступ із західного боку. Планувалося спричинити пожежі в таборі самооборонців, що посіяло би паніку. Завершальна атака мала бути пообіді зі східного напрямку.

Через детальні відомості про план атаки, яка розпочалася 30 серпня 1943 р. о 4 год. 45 хв., оборона Пшебраже була готовою до бою. Наступ упівців відбили. У вирішальні моменти бою моральний дух самооборонців підтримували керівники – Людвік Маліновські, Генрик Цибульські, Альберт Васілєвські, які з’являлися на передовій.

Після того, як стали відомі сили бандерівців, керівництво Пшебража вирішило попросити допомоги в загону полковника Прокоп’юка, який перебував у лісах за кілька кілометрів від колонії. Одночасно через Варчанське болото в напрямку на Германівку вирушила відбірна група оборонців Пшебража кількістю 120 осіб, посилена 30-ма кавалеристами. Спільно з радянськими партизанами вони атакували головні сили УПА з тилу. Одночасно захисники Пшебража пішли в контратаку. Цей маневр став для упівців повною несподіванкою, в їхніх лавах спалахнули паніка та неконтрольований відступ.

Втрати УПА внаслідок тієї битви сягали приблизно 400 убитих, 40 полонених, у нападників забрано 17 легких і 6 важких кулеметів, а також 6 мінометів».

Що відбувалося потім, написав військовий комендант Пшебража Герик Цибульські у мемуарах:

«Битва поволі згасала. Оточені в селі упівці  демонстрували все слабший опір. Кілька їхніх спроб вирватися завершувалися лише новими втратами серед них. Із допомогою бінокля бачив, як наші відділи з різних боків збираються в центрі Тростянця… У бою загинуло кілька десятків бандитів, але багато розбіглося по хлівах і садах. Тому ми мусили спалити принаймні частину села, щоб позбавити фашистів помешкань.

Наказав доставити із села кільканадцять господарів старшого віку.

– Не відчуваю до вас ворожості, – сказав до зібраних селян, які очікували найгіршого. – Але ми не можемо допустити, щоб під нашим самісіньким боком вишколювали та організовували убивць наших родин. Ці катюги отримали в Тростянці підтримку, звели тут затишне гніздо,  яке ми повинні були знищити, бо загрожувало і вам, і нам. Знаємо, що не всі українці за УПА. Існування цих банд є спільною трагедією. Якщо не допустите в Тростянці відродження бандитського кубла, з нашого боку нічого вам не буде. Бо прагнемо до вас приходити з музиками, а не з карабінами…»

Іронія долі, але на місце евакуйованих із Пшебраже «самооборонців-бойовиків» радянська влада на початку 1944-го послала квартирувати  підконтрольну Москві польську бригаду «Грюнвальд» на чолі з… Юзефом Собесяком, який уже встиг стати майором. Під своїм крилом він зібрав різноманітну наволоч, яка вимазала свої руки українською кров’ю в період 1942-1943 рр. буквально по лікті. Тому «месниками-вбивцями» зацікавилися навіть органи НКВД!

Про цей та інші епізоди згадує сам Юзеф Собесяк у книзі «Бригада «Грюнвальд», яка побачила світ 1967-го у львівському видавництві «Каменяр»:

«Одного суботнього березневого дня 1944 р. до мене звернулося кілька офіцерів бригади з проханням поїхати до родин у Луцьк. Не було підстав їм відмовити… Але в понеділок вони не повернулися. Начальник штабу доповів про арешт в Луцьку поручників Косидли, Яворського, Юзефа Цибульські та ще кількох офіцерів. Я тієї ж миті скочив верхи на коня і прибув у Луцьк. В місті звернувся до представників органів державної безпеки. Мене прийняв полковник, худий, із втомленими очима та червоними від недосипання очима…

Він сказав: «В період окупації в Луцьку ховався зі своїм штабом представник Лондонського уряду, людина, котра ховалася під псевдонімом Адам (Леопольд Швікла, – авт.). До пори до часу він діяв успішно. За його наказом 27 дивізія АК залишила ці місця та відійшла за Західний Буг. Коли Луцьк було звільнено, Адам… вирішив перейти лінію фронту та дістатися Варшави. Він рушив у дорогу зі своєю секретаркою та начальником зв’язку. Але йому не поталанило… Він наказав усім офіцерам свого штабу вступити у вашу бригаду».

Невдовзі після розмови з полковником НКВД заарештували начальника штабу бригади поручника Вальчака та ще кілька офіцерів. А через якийсь час у Пшебраже прибув майор із управління держбезпеки та заявив, що хоче бачити Генрика Цибульські.

Юзеф Собесяк так пояснює цей епізод, який закінчився його особистим сприянням утечі екс-коменданта Пшебража:

«– Ви прагнете його затримати?

– Нічого не вдієш, товаришу майоре...

– У чому справа? Можете пояснити?

– Цибульські активно співробітничав із німцями під час окупації…».

Утім у СССР ніхто і ніколи не притягував до відповідальності тих «самооборонців», хто в період окупації не лише здійснював глибокі рейди на заселену українцями територію Полісся та під виглядом «відплатних акцій» убивав, ґвалтував та грабував, але й активно співпрацював із нацистською владою. Командири Пшебраже благополучно перебралися в ПНР, де отримали статус шанованих та відважних борців і з гітлеризмом, і з бандерівщиною.

Зрозуміло, що в 1945-1991 р. в УРСР червоні партизани також мали ореол «народних месників» та користувалися всіма можливими привілеями «солдатів-переможців».

Щодо учасників УПА та їхніх помічників із числа цивільного населення, то більшість із них загинула під час національно-визвольної боротьби, хто вцілів – був підданий репресіям за «злочини проти мирного радянського населення». Тому й побудовано меморіальні комплекси в урочищі Лопатень (на честь червоних партизанів) та с. Гайовому (на честь «самооборони Пшебраже»), що в свідомості багатьох людей (зокрема й тих, хто перебуває при владі) досі живе бацила «совкового» ставлення до історії власного народу. Але що місце поховання загиблих українських повстанців у бою з тими, хто намагався поневолити Україну, нарешті буде гідно облаштоване, вселяє певний оптимізм… Бо якщо на надгробках вояків армії УНР у польському Любліні досі збереглися написи «Україно, Україно, он де твої діти…», то чому ліси та поля довкола Гайового (Пшебраже) досі всіяні кістьми невідомих українських патріотів?

Роман УСТИМЧУК.


 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 44.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.5%