Навіщо танкістам планшети?

Навіщо танкістам планшети?

«Волинська газета» із благодійним фондом «Волинь-2014» нагородили славних земляків.

Учинок трьох волинських танкістів – командира Миколи Тишика, механіка-водія Олександра Пугача і навідника-оператора Андрія Мудрика – достойний того, аби про нього розповідали у підручниках історії. Але самі герої настільки скромні, що про перемогу над чотирма(!) російськими танками навіть рідним не розповіли. І тільки завдяки соціальним мережам та всюдисущим журналістам бойовий екіпаж тепер відомий на всю Україну. Про командира танка Миколу Тишика із с. Седлище Старовижівського р-ну та про подарунки для славного хлопця «Волинська газета» вже розповіла в статтях «Якщо ворог не здається…» (від 11 вересня) і «Усім командирам – командир!» (від 18 вересня). Тепер – розповідь про його героїчний екіпаж.

ПРОСЛАВИВСЯ І ПОЇХАВ… КАРТОПЛЮ КОПАТИ

– Ви знаєте, як я про той бій дізнався? – риторично запитує батько Олександра Пугача Іван Йосипович. – Їхали із Сашком на поле. Під копитами болото чвакає. Аж тут чоловік із нашого села підбігає, газету мені тикає: «Дивись! Дивись! Про твого сина пишуть! Він – герой!». А потім погляд перевів: «О! Саша! Чого ж ти мовчав?!».

Але 23-річний боєць завжди був скромним. Як розповідає мама Ольга Олексіївна, з дитинства був тихим хлопчиком, любив читати, перемагав на олімпіадах із математики і мріяв стати бухгалтером.

– Коли проходив строкову службу в чернігівській «учебці» «Десна», тоді й отримав фах механіка-водія. І як у 51-й бригаді посадили на танк, швидко адаптувався, – продовжує сам Олександр Пугач.

– До речі, він, на відміну від багатьох, від мобілізації не втікав. Ще нам повістки не вручили, тільки звечора подзвонили, як зранку він сам до військкомату поїхав, – із гордістю за сина додає батько. – І так само, між іншим, зробив мій племінник із Луцька. Тож там, на Донеччині, двоє Пугачів воювало: один у прикордонниках, а інший, мій син, – у складі 51-ї бригади.

– Та й Сашків однокласник (його теж у квітні мобілізували) служив там же. Бувало – й на сусідньому блокпосту, буквально за пару десятків кілометрів.

– Але бійці там були звідусіль: Київ, Запоріжжя, Івано-Франківськ. Ніхто нічим не вирізнявся. Тому нам у голові не вкладалося, коли у підбитому в бою ворожому танку ми знайшли речі екіпажу: вимпел харківського спецзагону «Оплот», документи чоловіків-пенсіонерів із Донецької області… Виходить: українець українця вбиває?

Переживши чимало смертоносних моментів, не братовбивча війна, однак, найбільше дивує Олександра Пугача, а те, що доки одні кидають свою роботу, лишають дружин і дітей та їдуть захищати Вітчизну, інші продовжують веселитися в барах, пиячити.

– Це справді найбільш образливо, – погоджується мати. – Бо коли ворожі танки місять українську землю, то кожен, розумієте, кожен має бодай щось робити для захисту від агресора!

Що відчували батьки, чий син ходив під кулями, передати важко. А коли 24 серпня Олександр Пугач опинився під прицілом чотирьох ворожих танків, серце материнське просто волало про небезпеку.

– Тривога була завжди. Особливо, якщо Саша не виходив на зв’язок. Але того дня мене охопив такий стан, що кожної миті хотілося плакати, – пригадує мати.

А що відчував сам екіпаж, коли на них – трьох молодих хлопців – їде чотири російські танки і БТР?

– Спочатку було дуже страшно, – зізнається вояк. – Ми заскочили всередину танка і стали молитися. А далі… діяли, ніби на автоматі: просто робили те, що вимагає статут…

Усвідомити, яку майже нереальну перемогу здобули, бійці змогли тільки згодом:

– Ми вилізли з машини, сіли на землю, один на одного глянули та, майже не вірячи, сказали: «Ну що, хлопці, вижили?».

Три танкісти, троє веселих друзів отримали за свій геройський учинок найцінніше – путівку у мирне життя. Тож діставшись Волині, Сашко поїхав у рідне село Губин Локачинського р-ну, Микола Тишик попрямував у Седлище, яке на Старовижівщині, а Андрій Мудрик обійняв рідних у Луцьку.

– Боже мій, яка я була щаслива!!! – усміхається мама. – І навіть Саша, коли нас побачив, зізнався: летів, як на крилах, навіть тяжких сумок не відчував.

Але війна, зізнаються рідні, дуже змінила хлопця.

– Змужнів! – пробує жартувати батько.

– Дуже мовчазний став, – каже мати і з журбою дивиться на сина. – Постійно щось собі думає, обмірковує. Пробуємо запитати. «Нічого, все нормально», – каже.

– А про війну і близько говорити не хоче, – погоджується батько.

– Його досі мучать кошмари. Щоночі, десь із години третьої: «Мамо, ви спите? А я щось не можу». І скільки та війна йому перед очима стоятиме, хтозна…

Утім Сашко намагається не думати про те, що буде. Минуле навчило цінувати кожен новий день. Тож разом із батьками і молодшим братом викопали картоплю. Тепер ось до зими готуватися будуть. Робочих рук просить нова хата, точніше – прибудова до старої. Адже двоє синів у Пугачів, значить – двох невісток скоро приведуть.



«…Я ТЕЖ БОЯГУЗОМ НЕ БУДУ»

Сказав Андрій Мудрик батькам і став одним із трьох танкістів героїчного екіпажу.

Те, що 25-річний Андрій досі живий, сам солдат пояснює: «Мені просто пощастило». Ангел-охоронець відвів біду тоді, коли разом із товаришами хлопець дивом уник ворожого снаряда. Так само завдячує боєць вищим силам, коли 24 серпня екіпаж їхнього танка не просто вижив, а переміг чотири бойові машини ворога та підбив одну з боєприпасами. Але в останньому випадку, додає захисник, велика заслуга офіцерів, які на рівненському полігоні щодня ганяли танкістів, показували, сварили й підготували до реальної війни.

Саме тоді, коли проходили бойове злагодження, Андрія також навчили: хвилюватися ти маєш право або перед, або після бою. А коли суперник іде на тебе лоб у лоб, ти повинен думати про одне: як його перемогти.

– Так було й тоді, 24 серпня. Наш старенький Т-64 виглядав жалюгідно на фоні чотирьох ворожих. Однак ми були готові до відсічі, а супротивник – ні. На одній із російських машин навіть ствол був «зачехльонний». Вороги приїхали, як на парад. Думали, у День Незалежності застануть українців «неговорящими», стрельнуть та підуть переможцями. А тут опа – танк і ще й по них стріляє!

Андрій із усмішкою розповідає про миті, коли життя було на волосині, і здається: хлопець – уже бувалий боєць. Хоча насправді це зовсім не так.

– Те, що я вийшов із династії військових офіцерів, то правда. Бо в мене воювали прадід, дід, тато. Але я не хотів торувати їхньої стезі. Після строкової служби у Володимирі-Волинському планував зайнятися сферою програмування. Втім працювати довелося не довго: отримав виклик до військкомату.

Про повістку Андрій свідомо не розповів батькам. Не хотів, аби тато-військовий якось вплинув на рішення сина. Тому наш оповідач пройшов медкомісію і просто поставив рідних перед фактом: повертається на службу.

Батько перепитав: «Ти хоч розумієш, куди зібрався і наскільки це ризиковано?». – «Розумію. Але хлопці йдуть, і я теж боягузом не буду».

– Півроку, відколи нас туди засунули, ми бігали по полях. Звісно, тяжко було. Не дарма ж психологи дослідили: у зоні бойових дій військовий має перебувати не більше 45 діб, а далі – фізична та психічна реабілітація, – продовжує солдат. – У добровольців, прикордонників, Нацгвардії такого правила дотримувалися. А нашій бригаді подібних привілеїв не давали. Тому весь той час ми спали в землянках і бліндажах (у намети зразу влучав снаряд), були під постійним мінометним обстрілом, нахапалися хвороб і зараз (коли нарешті дочекалися відпустки) всі без винятку мусимо поправляти здоров’я.

Щодо проблем із психікою військовослужбовців, то терміну «донецький синдром» Андрій не чув. Але відчуття, коли боєць навіть після повернення додому не може адаптуватися в мирному житті, солдату знайоме.

– У розмові з рідними чи друзями намагаюся не показувати всього того, що коїться в голові. Хоча насправді дах іноді зносить, – зізнається в розмові. – Приміром, не можу зрозуміти, чому війна зачіпає лише окремих. Коли в Хорватії велися бойові дії, там воювало 90 відсотків чоловіків. У нас же приїхав до Луцька і ніби на іншу планету потрапив. Я не сприймаю, коли свій патріотизм дехто демонструє не реальними справами, а вигуками «Слава Україні!», пісенькою про Путіна чи виконанням гімну після чергової стопки горілки. Від того боєздатність армії не зростає і ворога не меншає.

Звиклий реально оцінювати обстановку, Андрій іще там, на Донеччині, знав: швидко їх додому не відпустять. Танкісти навіть жартома казали: школярі з канікул підуть, тоді й ми додому поїдемо. Так воно й вишло. 3 вересня екіпаж повернувся до Луцька. Але зараз хлопці розуміють: підлікуються, пройдуть реабілітацію і знову доведеться на передову.

«ПЕРЕМОГА – ЗА НАМИ!»

– Звісно, нікому туди не хочеться. Втім солдат – особа підневільна: команда надійшла – мусиш виконувати. Тільки перед тим хочеться почути конкретні відповіді: скільки часу будемо там? Чи отримаємо не гірше, ніж у ворога, забезпечення? Хто відповість за провальні операції та численні жертви? Коли сформують командування не за партійними квотами, а за рівнем професіоналізму? Яка, зрештою, доля чекає 51-шу бригаду, котра понесла чи не найбільші втрати і тепер ще й звинувачується у зрадництві?

Коли бійці отримають відповіді і чи отримають узагалі – невідомо. Але, попри все, екіпаж не губить оптимізму, не зрікається військового обов’язку і головне – не втрачає віри, що все в нас буде добре.

Звісно, найбільше танкісти мріють, що обіцяний Президентом мир дуже скоро настане. Тож коли благодійний фонд «Волинь-2014» запитав у славних волинян, який хочуть дарунок, хлопці порадилися й відповіли: планшети.

Сказано – зроблено. Три новеньких «Леново» (як сказала Сашкова мати, «коробочки») уже демонструють свої можливості. На прощання тиснемо руки бійцям, дякуємо батькам, яким даруємо передплату «Волинської газети». І не перестаємо дивуватися, як із простих волинських хлопців виростають ось такі герої. Є з кого брати приклад!

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (226) - 44.6%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (149) - 29.4%