«Я не мала права вмерти…»

«Я не мала права вмерти…»

Світлана Бондарук із Ковельщини вважає: саме діти допомогли їй подолати рак.

Десять років тому вчителька з Голоб дізналася: у неї рак. Страшна новина приголомшила не тільки жінку. Учні, їхні батьки, колеги-вчителі не могли повірити, що завжди усміхнена Світлана може піти з життя у 40 літ. Що вже казати за її власну сім’ю, де разом із чоловіком Світлана Дмитрівна плекала двох синів, молодший із яких був другокласником.

– Доки не постукала біда, мені здавалося, що все найважливіше у житті я вже отримала: родину, стабільну роботу (спершу педагогом у селі Брюховичі, а потім – учителем початкових класів у селищі Голоби). Однак момент, коли почула діагноз, перевернув із ніг на голову усе минуле, – пригадує оповідачка. – Раніше я не вміла цінувати кожен новий день. Переймалася дріб’язковими клопотами. Хвилювалася за другорядне. Думала: діти вже підросли, ми з чоловіком знайшли себе на професійній ниві, тож майбутнє буде спокійним і стабільним.

Та не дарма народна мудрість каже: не все Бог дарує, про що люд міркує. Так вийшло і зі Світланою Дмитрівною. Два місяці київські лікарі боролися за життя волинської вчительки. Довгих 60 днів пацієнтка «хапалася руками й зубами за життя, бо не мала права померти». Але саме тоді жінка відчула, яке воно – справжнє милосердя, побачила, що таке дружба й підтримка.

– Коли земляки дізналися про мою недугу, допомогти бодай чимось старався кожен: і діти, й дорослі. Уже коли успішно пройшла операція і я лежала на лікарняному ліжку, учні весь час передавали до столиці послання. Пам’ятаю: переглядаю їх, перечитую, сльозами заливаюся, а медсестри сміються: «Знову та вчителька над малюнками плаче», – тепер уже зі слізьми радості пригадує Світлана Дмитрівна. – Був період, я почувалася настільки безсилою, що фізично не могла собі дати раду. Так-от, моя товаришка Оля (теж учитель початкових класів із Голоб) доглядала мене доти, доки я не стала на ноги.

Та й увесь колектив учнів та педагогів дарував настільки потужну підтримку, що, мабуть, жодні ліки не дали б кращого ефекту. Хоча самі вчителі на це кажуть: просто Світлана Дмитрівна як тоді, так і зараз лишається величезним життєлюбом, жінкою, котра із усмішкою на устах уміє долати найтяжчі випробування.

– На щастя, Бог почув мої молитви, не дав осиротіти дітям. І повернувшись до життя, я стала вчителем не лише гімназії, а й недільної школи (на що мене благословив настоятель Свято-Георгіївського храму протоієрей Іоанн). Майже десять років ми зустрічалися з учнями у будні і свята, у школі та церкві. А зараз я уступила місце молодшим своїм колегам та лишилася викладати лише в гімназії, – провадить педагог.


За тих майже 30 літ, скільки Світлана Дмитрівна торує вчительську стежину, змінилася не тільки наша героїня. Змінилися діти, навчання, саме життя. І лише педагогічне кредо жінки зосталося таким же: «Учитись важко. А учить ще важче. Але не мусиш зупинятись ти. Як дітям віддаси усе найкраще, То й сам сягнеш нової висоти».

– Зараз працювати з вихованцями значно тяжче. Більше вимог мусиш ставити до себе. Більше зусиль докладати, аби зацікавити учнів. Комп’ютери, соціальні мережі, телефонні ігри позбавляють дітей уміння чути і слухати, бажання спілкуватися з ровесниками й батьками. Тому педагог має не лише навчати, а й виховувати, не раз – стати порадником навіть тоді, коли в дитини не складаються стосунки з батьками, – розповідає Світлана Дмитрівна. – Утім, стараюся так викласти шкільну програму, щоби під час заняття кожному було цікаво. Мабуть, тому, у мене на уроках і немає «сонних мух».

Що це правда, без слів розповідають самі діти. Одні – спокійні, інші – справжні живчики. Але всі вони поруч зі Світланою Дмитрівною почуваються потрібними, майже рідними, не бояться пригорнутися, поцілувати.

– Он це сердечко у мене на столі – теж їхній дарунок, – показує оповідачка. – В ньому 28 квіточок – рівно стільки, скільки учнів у класі. Кожна дитинка власноруч зробила з бісеру червону або білу квіточку, а потім усі вони сплелися в такий ось вияв любові.


Але не меншою любов’ю огортають Світлану Бондарук її рідні: чоловік, двоє синів, невістка й маленька онука.

– Колись, як із чоловіком тільки одружилися, мріяли про першу донечку. Народився чорнявий синочок Дмитрик. «Ну, – думали, – друга дитинка точно буде дівчинкою». Народився біленький хлопчик, Богдась. Сини повиростали. Старший уже й нам допомагає, менший поки курсантом. Але мрія про дівчинку таки збулася: Бог подарував онуку, – сміється оповідачка. – Тому з кожним новим днем усе більше й більше закохуюся в життя. І вкотре переконуюся: усе на світі требе пережити, бо кожен фініш – це, по суті, старт…

Скоро ви, дорогі наші вчителі, зустрінете своє професійне свято. Колектив «Волинської газети» щиро вітає вас, наших наставників, педагогів, читачів і дописувачів.

Хай усі життєві старти будуть вдалими, а фініші – переможними. Хай розуміють учні і підтримують батьки. Хай поважають колеги і цінують земляки.

А Світлані Дмитрівні Бондарук із нагоди 50-ліття зичимо завжди бути такою ж молодою, красивою, енергійною. Любові Вам та великого жіночого Щастя!

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.   

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%