Слава урочища Березина

Слава урочища Березина


На Покрову в урочищі Березина неподалік с. Берестяне Ківерцівського р-ну з благословення владики Михаїла митрофорний протоієрей Тарас Манелюк, декан Цуманського деканату УПЦ Київського патріархату з протоієреєм Василем Михалком (с. Холоневичі), протоієреєм Петром (с. Сильно), протоіреєм Сергієм (с. Домашів), ієреєм Ігорем Літвінцовим (смт Олика) відслужили панахиду за загиблими повстанцями, освятили пам’ятний хрест воїнам УПА. У березні 1943 р. у бою з червоними партизанами тут полягло 40 повстанців – випускників старшинської школи з Галичини.

– До війни тут була гаївка, жив Антон Жуковський – польський лісник, – розповідають жителі с. Берестяни Павло Папіжук, Петро Подзюбанчук та Віктор Нарушкевич. – Із початком війни він виїхав звідси, а будівлі лишилися. Тут і отаборилися молоді повстанці, що саме закінчили вишкіл і прибули на Волинь. Якраз снідали, коли карателі-медведівці здійснили наліт на гаївку. Ось тут, на цім полі, все і відбувалося.

На тому місці, де були будівлі, двір, садок, лишилася одна здичавіла груша. Вона – мов останній вартовий.


Неподалік від колишньої гаївки у бору зібралися кількасот чоловік. Там між сосен, ялин та дубів на горбочку лісівники Цуманського лісгоспу встановили дубовий хрест, обклали його колотим каменем, обгородили парканом, поруч встановили декілька лавок. На пам’ятній дошці викарбовано: «Воїнам УПА, які загинули в 1943-ті в боротьбі за незалежність України». Поряд два прапори: державний – жовто-блакитний і бандерівський – чорно-червоний, а ще жовта і блакитна стрічки, червона калина, вишивані рушники, живі квіти,  вінки. Люди, а їх кількасот, слухають святих отців.

– Ми не знаємо ні імен, ні прізвищ полеглих, – відправивши панахиду за загиблими, звертається до громади настоятель церкви Різдва Івана Хрестителя Тарас Манелюк. – Їх познаходили сільські люди, котрі прийшли  сюди наступного дня. Кожен був убитий контрольним пострілом у голову. Таку правду приховує ця земля. Довгі роки вони лежали тут не відспівані, не пом’януті, але не забуті. У 90-х роках на цьому місці встановили хрест і ось тепер його поновили…Ці хлопці боролися за свободу, полягли за право українців молитися українською мовою, жити вільно, свобідно. Вони показали приклад, їхня сміливість відбилась у наших онуках, які тепер боронять Україну на Сході. Їх могили порозкидані у лісах довкруг наших сіл, чимало поховано у с. Берестяни. Не знаємо, чи були вивезені їхні родичі, чи знали, де полягли їхні сини. Але ми сьогодні пом’янули їх від щирого серця. Хай Покрова святим омофором і молитвою захищає українців. Вічна пам’ять померлим.


Отакі прості слова сказав благочинний отець Тарас Манелюк на лісовій галявині, де лежать сорок повстанців. Щоб вшанувати загиблих, сюди прийшли жителі сіл Берестяне, Холоневичі, Домашів, Сильно, Липне, смт Цумань та Олика, м. Луцька… Найменшенькому – рочків два, найстаршому – за вісімдесят. Другокласник Цуманської ЗОШ Назар Манелюк весь цей час стояв на варті біля могили з українським прапором, підбадьорювали хлопця старша сестричка Оленка та семикласник цієї ж школи Андрій Домровський. Прийшли учні 10-11-х класів Берестянської ЗОШ І-ІІІ ст. на чолі з педагогом-організатором Іриною Ходорчук та вчителем Олександром Сухановим. Десятикласниця Анна Шум та одинадцятикласник Богдан Ковальчук поклали вінок до пам’ятного хреста. Берестянці принесли живі квіти, перев’язали хреста вишиваними рушниками.

– Вони знайшли спокій на нашій землі, – звертаючись до присутніх, каже голова Берестянської сільської ради Олександр Піддубний. – Ніхто не знає, скільки тут поховано повстанців…


– Тридцять вісім, – чується із гурту чийсь чоловічий голос. – Тут лежить тридцять вісім хлопців…

– Дехто каже тридцять вісім, дехто тридцять дев’ять і один вартовий… – мовить на те Олександр Маркович. – За давністю неможливо встановити всіх імен. Рідні, може, й не знають, де полягли захисники України.

Берестянський священик отець Василь, мовлячи про полеглих, увіковічення їхньої пам’яті, перекидає місток і до наших героїчних днів, коли герої віддають своє життя за Україну вже на східних її теренах.

– Молімося, щоб Господь укріпляв їх здоров’я і щоб вони благополучно повернулися до своїх родин.

Депутат обласної ради Володимир Дуб, вшановуючи подвиг повстанців, нагадує, що і прапор, і тризуб, за які боролися ці одважні вояки, нині повернулися на нашу рідну землю, а чужі ідоли люди поскидали з п’єдесталів, червоні прапори повикидали ближче до Росії.


– Війна відкотилася від нас – вже при самій Росії, – мовить Володимир Прокопович. – Але не закінчилася.

– Ми тут зібралися, щоб пом’янути наших хлопців, які загинули за Україну, – каже головний лісничий обласного управління лісового та мисливського господарства Сергій Шеремета. – Слава Богу, є люди, котрі пам’ятають про це захоронення. Ми його відновили, відспівали, ще раз пом’янули, а з ними і всіх, хто загинув за Україну. Ліси Волині бережуть пам’ять про нашу історію. Тут ще стільки захоронень, невідомих могил. На багатьох вже нема ні хрестів, ні надмогильних насипів. Нема багатьох хуторів і сіл, які були знищені, а їх люди виселені у Сибір. Так сталося і з моєю родиною – її вислано до Сибіру, у Магаданську область, дід, вийшовши на вільне поселення, працював майстром лісу, похований у Сінгалі. Минулого разу ми освячували хрест на Перцевій горі, між Холоневичами та Липно, тепер ось у цім урочищі. Хочу подякувати усім за пам’ять! Мусимо знати, що живемо під час війни, і розуміти, що не може бути нації без пам’яті. Хто б подумав, що через стільки років знайдуться люди, які не визнаватимуть українську націю?! Будьмо мудрі, пам’ятаймо свою історію.


Житель с. Берестяни Федір Гриценя, якому в 1943-му було 14 років, уточнив подробиці того бою.

– Під Берестяни прибули майбутні українські офіцери, – став розповідати, і з очей викотилась сльозина, заблищала на щоці. – Хлопці саме їли, як на них напали червоні партизани. Бій розпочався о 9 чи 10-й ранку. Першу атаку відбили.  Через 3-4 години партизани, отримавши підкріплення з Лопатня, напали вдруге. Під час бою полягло багато повстанців і сільських людей. Було так, що берестянці ховались у підвали, а партизани закидали їх гранатами. Хоронили загиблих вже наступного дня… Ще був великий бій осінню, тоді також полягло багато повстанців. Їх поховали на сільському кладовищі у кілька рядів один над одним. 360 років Україна воює за свою незалежність, Росія не дає нам вільно жити. Ми страждали багато. Я пережив і Польщу, і совєтів, не думав, що доживу ще до нової війни з Росією.

– Тре було сказати, як по тобі стріляли!... – чутно голос жінки.

Це Ганна Федорівна Гриценя-Шульська – дружина Федора Мефодійовича.

– Він корови пас, догнав до лісу, – стала розповідати, – а тут бій почався. Партизани стріляють із лісу, а повстанці із села, а він – між куль. Тут партизани наздогнали, говорить один до іншого: «Застрєлі єво. Нєкогда с нім вазіцца». Хлопець у плач. – Што в тєбя у карманє? – думали, що граната, а то була пляшка з молоком – полудень пастухівський. Не вбили, дали коня, щоб вів у село, а там батьковому брату осколок влучив у живіт, він помирає, стоїть плач. Совєти й мого рідного дядька вигнали із власної хати. Він позичив гроші у свекра і зайнявся торгівлею, то його назвали куркулем, мусив утікати із села у Цумань, а далі – в Польшу.


Сільський голова тим часом надає слово депутату Ківерцівської районної ради, директору Холоневичівської ЗОШ І-ІІІ ст. Надії Лебедюк. Надія Осіївна не може стримати слів: «Моє покоління навчалося на чужій історії, чужих традиціях. А ця трагедія зачепила і мою родину. На цім місці у тім бою загинув рідний брат мого батька – Степан Онисимович Ковальчук із с. Журавичі. Їх було троє братів – найстарший поліг на фронті, середульший тут, а мого батька погнали на шахти Кузбасу. Батькові там пропонували змінити прізвище на Ковальов, мовляв, тоді зможе зробити кар’єру. Але він дуже любив Україну, не хотів навіть, щоб я народилася і полоні, і я народилася дорогою в Україну – у Києві.

А потім хор із с. Холоневичі у складі Галини Гресь, Гната Лебедюка, Андрія Ясенчука, Степана Лебедюка, Анатолія Лисюка, Сергія Случика, Ганни Романюк під керівництвом Марії Романівни Панасюк розспівував лісом, як молоді українські командири у ті далекі сорокові, улюблені пісні повстанців: «Ой у лісі на полянці», «Прощай, село ріднесеньке», «Нема в світі кращих хлопців». Вийшов до повстанської могили житель с. Липне Іван Сорока і теж заспівав повстанської, та так, що зачарував усіх присутніх.

– Ось якби жила баба Ганна Буслиха чи Васька, ті б могли розказати більше, – почув від людей.

Баба Ганна була повстанською зв’язковою, носила хлопцям їжу та грипси…


…І вже йдучи почули: «А чом ніхто не згадує сотенного Гонту – Федора Івановича Папіжука! Він найдовше протримався! Майже до 50-х… Приходив навіть на колгоспні збори, лишаючи записки. Був одчайдухом, мав цілу сотню повстанців… Його підстерегли і вбили між Берестянами та Гораймівкою. І були люди, які знали те місце… І там за християнським звичаєм потрібно було б встановити  хреста…»

Довго гомонів ліс… Люди згадували, говорили про сучасне, роздумували про трудну долю українців… Роз’їжджалися кіньми, велосипедами – співали українських повстанських пісень. А другокласник Назар Манелюк ішов до татової машини з прапором… Із власним українським прапором. Такий маленький повстанець попереду дорослих. Житиме Україна і слава її рознесеться по всьому світі.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

На фото автора: в урочищі Березина вшанували повстанців.


 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%