Раніше тут мешкали колгоспники

Раніше тут мешкали колгоспники

Коли заходиш до будь-якої школи, особливо – невеличкої сільської, наскрізь проймаєшся атмосферою надмірної енергійності полохливої дітвори й добродушної поважності педагогів. Безперечно, кожен навчальний заклад – особливий, та побувавши нещодавно у с. Гайки, що на Турійщині, зауважили: тамтешній храм освіти в рази унікальний. 

Учителька фізкультури Лариса Міщенко зустрічає на порозі, котрий більше нагадує вхід до хатини селянина, ніж школи. Далі ступаємо у невеличкі сіни, прямуємо вузеньким коридором (подумалося: «Як же тут малеча розминається, бешкетуючи між уроками?»), заходимо до вчительської кімнати. Не просторе, та світле приміщення ще дише духом радянщини, проте сучасні шпалери нагадують про теперішність. 
Зауваживши наші здивовані погляди, пані Міщенко оповідає:
– А колись тут була не школа, а гуртожиток. Хоча діток небагато – 56, та не поміщаємося. Поряд – іще одне приміщення. Тут – кабінет директора, вчительська, навчальні класи, в другому будинку – майстерня, їдальня, комп’ютерний клас, дві навчальні кімнати і невеличкий куточок для проведення занять фізкультури. Спортзалу ж бо не маємо, – журиться педагог.
Згодом до вчительської заходить директор Валентина Антонюк. Керує освітньою установою вже багато років, до того була вчителькою математики. Хто, як не Валентина Петрівна, краще оповість, чому гуртожиток для приїжджих робітників раптом став місцем, де гризуть граніт науки школярики? 
– Обидва приміщення збудували ще в шістдесяті роки. Тоді в селі був потужний колгосп імені Щорса (потім перейменували у Леніна). Чого тільки не вирощували:  від льону – до кабачків і огірків, – оповідає жінка. – Іще коли я була школяркою, то працювали на колгоспній землі й заробляли гроші собі на екскурсії (навіть у Петербург їздили). Тутешньої робочої сили бракувало, тож голова колгоспу Олександр Адамчук покликав поліщуків. Робітникам треба було десь жити, от і звели гуртожитки.
Через роки колгосп почав потроху занепадати, втім, Гайки вже встигли стати центральним селом. Тож вирішили: школа має бути не в сусідній Руді, а саме тут. 
– Треба було якось пристосувати приміщення для школи, тож довелося зносити окремі стіни, аби класи були більшими, – провадить директорка. 
Понині, окрім малих гайківців, сюди з’їжджаються діти ще з трьох сіл – Ягідного, Руди та Замостів. Учителі кажуть: їхнє село – не виняток: роботи нема, молодь не затримується, тож усе менше маленьких ніжок щороку вперше переступає поріг їхньої школи. Залишається, як кажуть, вірити у перспективу: у садочку – близько двадцяти діток, тож, як дасть Бог, скоро стануть їхніми вихованцями.
Нашу щиру розмову перервав гучний дзвоник, що іржавим звуком оповіщав про перерву. Мов бджілки у вулику, загула малеча, а до вчительської завітало ще кілька педагогів. Валентина Петрівна відразу познайомила з однією з найдосвідченіших і найшанованіших – учителькою української мови й літератури Оленою Паламарчук. 
– Усім колективом пишаюся, – зауважила директорка. – А ось – чи не найбільша гордість, – вказала на філолога. – Олена Ананіївна всю душу вкладає у роботу. Результат – помітний: вихованці стають переможцями районних та обласних олімпіад. Ось, для прикладу, цьогоріч шестикласниця Ліля Кухарук здобула першість в області на конкурсі української мови ім. Петра Яцика, увійшла до вісімки кращих на республіканському рівні. 
Не залишила без похвали й учительку фізичного виховання та образотворчого мистецтва Ларису Міщенко: хоча нема спортзалу, але є здобутки на спортивних олімпіадах. Окрім того, учні кілька літ поспіль – переможці й лауреати обласних конкурсів художньої самодіяльності.
– Одна справа – навчити дітей, а скільки ще зусиль треба докласти, аби довезти їх на олімпіади, – із посмішкою, та всерйоз мовить директорка, бо з транспортом завжди проблематично. А згодом додає:
– Я дуже ображаюся, коли кажуть, що в сільських школах нижчий рівень викладання, а в учнів відповідно – знань. Не правда! Може, й у місті більше можливостей, краща матеріальна база, втім дітки наші не менш обдаровані й талановиті.
Аби якось покращити матеріальну базу, адміністрація школи робить усе, що в їхніх силах. Беруть активну участь у різноманітних конкурсах проектів, тож на залучені кошти й фінансування з районного бюджету торік придбали спортивний інвентар, замінили міжкімнатні двері, переобладнали харчоблок. Нині ж чи не найбільша мрія і дітей, і педагогів – проектор. Валентина Антонюк надіється, що, можливо, хтось небайдужий прочитає ці рядки в газеті і зголоситься здійснити таке приземлене бажання гайківських освітян.
Ірина ВОРОБЕЙ.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (7) - 12.1%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (32) - 55.2%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (14) - 24.1%
Мене це не стосується. (3) - 5.2%