Оновилася ікона

Оновилася ікона

В обителі, котру побоявся руйнувати навіть Сталін, живе сила зцілення.

У Жидичинському Свято-Миколаївському чоловічому монастирі УПЦ КП є ікона з зображенням Ісуса Христа. То вже зараз стало зрозуміло, хто на ній, бо ще менше місяця тому вона нагадувала полотно із великою чорно-коричневою плямою. Образ оновився. Тепер чітко видно голубі очі Ісуса, глибокий погляд у саму людську душу, вираз обличчя, його руки.

Не перестаєш дивуватися таким фактам. Бо серед наших буднів постійної суєти ми забуваємо відвідувати місця, де ще живуть спокій і умиротворення. Саме тут ікона стала відроджуватися. Навіть не запитую намісника монастиря – ігумена Костянтина (у миру – Іван Марченко), а одразу стверджую, що то – добрий для усіх нас знак. Він каже, що інакше й бути не може.


Пригадую картинку з раннього дитинства: у бабці Євдокії над вхідними дверима у празникову кімнату (хата загалом складалася із сіней, чималої кухні та ще такого ж розміру вже згаданої празникової, де на свята збиралася родина) висіла ікона. Теж намальована на полотні, у таких же тонах та стилі – бароковому. То я тепер це розумію. А тоді вона здавалася мені страшною картинкою, звідки на мене свариться сам Всевишній (у правій руці Господа була Біблія, а ліва – піднята вгору зі схрещеними пальцями).

Принаймні, так мене тоді лякала бабця, коли я, очевидно, аж надто вже демонструвала свої дитячі витребеньки. Але мене, п’ятирічну дитину, це спиняло. Я ж бо усвідомлювала велич цієї дивовижної сили.

Уже немає бабці, немає тої хати, не знаю, де й поділася ікона. І от знову образ. З тією ж глибиною погляду. Полотно постраждало від часу (думаю, не без людської помочі), на ньому жовтими цятками світяться місця, звідки здерлася фарба. Але там, де вона вціліла, вимальовується образ Ісуса – він наче у благанні склав руки.


– Коли два тижні тому товариш із Тернопільської області привіз до нас цю ікону, вона вся була така, як зараз оцей шматок внизу – просто розмита коричнево-чорна пляма,– розповідає ігумен Костянтин. – А потім я став помічати оновлення.

Розмовляємо, роздивляємося. Бачимо чіткий контур губ яскраво червоного кольору.

– От губи десь недавно проявилися – я їх іще не бачив, то ви показали, – каже ігумен.

Чому саме тут образ отримав друге життя, і запитувати не варто. Ця місцина – унікальна, як і сама споруда монастиря, який має більш як тисячолітню історію.

То – Палац митрополита, 1723 р., пам’ятка архітектури та містобудування. Правда, якби не монахи, які взялися (в усьому змісті цього слова) відроджувати споруду, вона би вже досі перетворилася на руїну. Такою, в принципі, іще не так давно і була.

Є теорія, що монастир бере свій початок іще до хрещення Русі. У Києво-Могилянській академії багато щодо цього працюють науковці, досліджують, постійно відкриваючи унікальні факти. Колись монастир був дуже багатим і потужним.

З давніх-давен Волинь була осередком православної віри. Тож не дивно, що Жидичинська обитель заснована раніше Почаївської лаври. Перша згадка – у «Літописі руському», де проти неї стоїть 1227-й рік – до чудотворної ікони святого Миколая приїжджав прикластися Данило Галицький.

– Уявляєте, – каже ігумен Костянтин. – Сюди їде сам король Данило. У час, коли не було практично жодних засобів зв’язку, Данило Галицький звідкись дізнається про наш монастир. «Золоте яблуко» – таку назву мала обитель, тож слава ходила гарна. До речі, в Полтаві є цікаве Євангеліє. Воно з дарчим підписом – від архімандрита Жидичинської лаври. То ми з братією жартома називаємо себе лаврою.

А тоді у монастирі несли послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Відроджувати святиню лишилися троє монахів. І вже за певний період Жидичинська обитель охоплювала понад 10 сіл і містечок.


Сьогодні в монастирі живуть 14 ченців. Провели струм, підвели газо- й водопостачання, обладнали трапезну та своє «межигір’я» (так жартома називають єдину кімнату, де оселилося трохи майже розкоші). Тут є невеликий, але гарний храм. А ще – гектар городу, де монахи самі вирощують практично все для себе, господарський двір, де купа звичайної фізичної роботи поєдналася з безкінечною відбудовою монастиря та зведенням храму.

А зовсім близько – церква святого Миколая. Вона, щоправда, Московського патріархату, збудована 1723 р., де зберігається копія чудотворної ікони Мірлікійського архієпископа. Свого часу до оригіналу приїздив прикладатися сам Данило Галицький, але де образ тепер – нічого не відомо.

Різні були періоди і в церкви, і в монастиря, які навіть зараз мирно сусідять. Але російським монастир ніколи не був: він або український, або взагалі не монастир.

– У радянський час тут була школа, а у церкві, що поруч, служив однокурсник Сталіна, священик Моргаєвський. Тож коли червоні окупанти хотіли там зробити військову базу, він написав листа Сталіну – і військові з’їхали за 2 села звідси, – розповідає ігумен Костянтин.

Зараз коло обителі будується церква – на гроші прихожан. Допомагають різні люди. Поруч – прапори – український, упівський, …….. – рядочком на флагштоках, як у Брюсселі. На господарському дворі живуть павичі, щоб діти мали чим зайнятися під час служби.

Паркан пофарбований у патріотичні жовто-сині кольори – молодіжка постаралася, каже ігумен. А пагорб, де звели Свято-Духівський Скит, для археологів знахідна, бо тут було давньоруське городище. Але тут уже вибрали все, запевняє ігумен, пригадуючи історію, як на городі хати, що через дорогу, знайшли пічку ХІІ ст. Але її вже назад закопали, бо не може на повітрі зберігатися.

А якщо дивитися зі Скиту, то там теж диво, тільки звичайне. Природа створила його для людей. І як добре, що тут оселилися ті, хто вміють це побачити та берегти.

Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (168) - 31.1%