Храм для нескорених

Храм для нескорених

А від легенди лишився тільки … пеньок.

Село Охлопів на Горохівщині іноді називають «другим Берестечком». Мовляв, ще у 40-х роках цей населений пункт на Горохівщині зажив слави місцевої колиски УПА. Через це й палили його у війну то німці, то совєти… Але того, що так затято прагнули випалити, вогонь не бере.

Кажуть, на зорі постання Української Незалежності саме в Охлопові біля древньої красуні-церкви вперше на Волині підняли синьо-жовтий стяг. Церква у селі стоїть в особливому місці: зверху храм, оперезаний зеленим споришем, знизу – село розляглося широкими вулицями, луками та садами. Станеш біля церкви, глянеш донизу – ось вона, Україна! І розумієш, де брали натхнення до бою козаки. Адже, за однією давньою легендою, у цій церкві святив зброю перед одним із боїв сам отаман Богдан Хмельницький.

Так воно було чи ні – хтозна… Правда давно, як і моріг перед церквою, – споришем поросла. А легенда – жива. Донедавна була живою ще й старезна груша, до якої нібито Хмельницький коня припинав.

«Колись усі легенди про нашу церкву мені малій розповідала бабуся. І про козаків. І про грушу Хмельницького. І про підземний хід, що вів від неї до парафіяльної школи, на місці якої зараз – сільський Будинок культури, і де ховалися від німецьких снарядів люди», – каже місцева жителька Надія Ворончук, котра живе поблизу храму та турбується про його долю не тільки як прихожанка, але і як Квасівський сільський голова (Охлопів входить до Квасівської сільради).

До Свято-Миколаївського кам’яного храму, що зведений був справді ще перед битвою під Берестечком – у 1638 р., ведуть довжелезні муровані сходи. Колись уродженка сусіднього с. Квасів, відома літераторка Євгенія Лещук писала, згадуючи своє дитинство: «Здавалося, що йду ними до самого Бога». Саме вона й стверджувала, що був цей храм оплотом національного духу з давніх-давен. Ще відтоді, як тут молилися перед вирішальним походом козаки. Щоправда, ймовірність того, що тут міг бути гетьман зі своїми вояками, краєзнавці відкидають. Про що ж свідчить цей збережений крізь роки спомин? Про те, що пліч-о-пліч із козаками повставали проти поневолення селяни Горохівщини. Святили свої ножі і вила у храмі та з молитвою йшли супроти ворога. Так було і тоді, коли народ в Україні через кілька століть постав проти іншого гніту. «…А церква на всіх етапах історії була як національне святилище. Тому у тій церкві народ встановив традиційно відпуст на Десяту П’ятницю після великодні. На Дев’яту П’ятницю завжди їхали мої брати на Берестечко – на козацькі могили, і часто поверталися, побиті польською поліцією. А через декілька днів ішли (бо це близько – сусіднє село) до Охлопова на Десяту П’ятницю на відпуст і молитву за повстанців», – стверджувала свого часу Євгенія Лещук, котра маленькою разом із мамою обов’язково ходила до Охлопівської церкви саме на Десяту П’ятницю. Це було ще до війни…


«А потім у наступні роки все мінялося, і сприймалося глибше, і бачилося ширше, коли арештовували за пісні ті, за те, що йшов до високої могили в Охлопові. Село Охлопів завжди було якби другим Берестечком. Там перші повстанські угрупування, там колиска поставців, і тому село Охлопів тричі палили: у 1941 році, в 1943, в 1944, тобто і німці, і совєти,» – зазначала письменниця.

Та, як виявилося, не війни місцевій святині треба було боятися. В пошуках згадок про історію Охлопова знаходжу публікацію вже, на жаль, покійного журналіста Ігоря Чуба, який цитує «прохання» секретаря Волинського обкому КПУ Федора Калити та голови обласної ради трудящих Петра Ярощука до керівництва КПУ про те, аби «зобов’язати Держбуд УРСР детально переглянути списки пам’ятників архітектури по Волинській області і залишити в ньому лише ті, які дійсно являють собою архітектурну цінність» (документ від 4 жовтня 1962 р.). Комуністичні поплічники, зрозуміло, не бачили жодної цінності у церкві з такою історією, тому на ту пору недіючий Свято-Миколаївський храм теж був у тому ганебному переліку.

На щастя, єдиним натяком на «радянську сторінку» в історії храму нині є неодмінний атрибут тієї доби у кожному селі – обеліск слави. Він буквально по сусідству. Бо, за сталінськими інструкціями, біля кожної церкви у селі десь поруч у роки квітучого комунізму мали звести ферму і радянський монумент…


«Понад двадцять років (!) наша святиня стояла зачиненою, – розповідає Надія Ворончук. – Хоч у ній не було ні складу, ні клубу. Але місцеві люди не дали їй перетворитися на руїну. Доглядали, як могли. Прали рушники і різне начиння, прибирали… Був такий тут поблизу дід Павонько, то він її навіть провітрював».

Відкрили храм 1986-го. Із 99-го повністю віддається служінню Богові та людям, які глядять свою святиню мов зіницю ока, його настоятель Олександр Галузій.

А Богданова груша?.. Двохсотлітню героїню сільської легенди зрізали три роки тому. Була така суха, велика та розлога, що хилилася на кам’яні мури Миколаївської церкви. Тепер на її подвір’ї тільки пень – єдине ниточка між легендою часів козаччини та сьогоденням.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: Свято-Миколаївський храм УПЦ с. Охлопів; ось які пейзажі надихали на боротьбу ще козаків; все, що від лишилося від груші Хмельницького.



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (226) - 44.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (150) - 29.5%