«Золоте яблуко» для ігумена Костянтина

«Золоте яблуко» для ігумена Костянтина


В обителі осінь. Тут готуються до великого посту, хоча нам, людям у миру, чернече життя братії Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря УПЦ Київського патріархату й так здається суцільним випробуванням на витримку. З ігуменом Костянтином п’ємо каву у їхньому «Межигір’ї». Розмовляємо про… футбол, звичайні людські стосунки та, звісно ж, дива Господні.

Колись Іван Марченко (ігумен Костянтин, здається, з приємністю згадує цей час, – авт.) був журналістом. А потім його, як сам каже, «затягнуло». Ви б бачили, як на День Журналіста в луцькому соборі відбувався обряд постригу двох молодих чоловіків у монахи! Досі картина в очах свідків цієї незвичайної церемонії…


Взагалі варто сказати одразу: якщо ви, їдучи в цей монастир, чекаєте настанов на кшталт, так треба, а це не можна у жодному випадку, то… Просто не варто.


Я була у штанях, та й хустинку, як то буває, забула вдома, але це не завадило мені у монастирській церкві розглядати ікони та просто подумати про Вище.

– Очевидно, тим і відлякуємо людей від церкви, що створили стільки стереотипів, – каже ігумен Костянтин, коли я під час світської розмови, видаю фразу, мовляв, ви ж не знаєте, бо вам не можна. – Я вас здивую. Апостол Павло каже: все мені можна, тільки – аби нічого мною не володіло.

Сказати не можна – неправильно. Просто якщо бути чесним із собою, то мусимо визнати, що багато речей нами просто володіють. Уявляєте, якісь неживі речі вами володіють! А ви ж – вінець Божого творіння…



У храмі.


Звісно, зачіпаємо ситуацію, що на Сході держави. Ігумен Костянтин зізнається: ми дружимо з людьми, які працюють у церквах Московського патріархату. А от міжцерковні взаємини, особливо нині, не так гарно складаються. Ігумен каже, що тільки тепер нам стало зрозуміло, кому так вигідно розсварити два народи.

– У мене немає злості до тих людей, є лише жалість. Їх же просто використали, – пояснює позицію ігумен. – Узагалі маю відчуття, що ми всі обмануті.

Говорить це не з чужих слів. Адже чернець бував у зоні АТО ще тоді, коли Слов’янськ не був українським, спілкувався там із людьми – «нашими» і «їхніми». Важкі були ці розмови.

А чернечі будні... Отець Никодим, Макарій, Іов та сам Костянтин, які тут від початків, пам’ятають, що було у Жидичині 10 літ тому. Розпочинали вони із братією (були також Марко, він тепер єпископ у Кіровограді, і Святополк (тепер у Луцьку) та отець Миколай (теж нині у Луцьку, Свято-Троїцькому соборі).

– То оце ми тут лишилися зараз чотирьох, інші – прийшли пізніше, – каже ігумен Костянтин. – Ми сумуємо нині за тими часами: не було гарячої води, комфорту, що є зараз, але була здоровіша атмосфера.



У трапезній.


З цього приводу ігумен теж жартує: зараз не треба йти війною: варто вимкнути електроенергію та гарячу воду – і люди не знають, як жити далі.

Чернечої братії у монастирі, який колись через розкіш називали «золотим яблуком», тепер – 14, і кожен має свою роботу та відповідальність.

Ігумену Костянтину скоро буде 34 роки. Десять літ він уже так живе.

Чому такий вибір?

– Маю тільки одне пояснення: віра привела, – відповідає. – Я виріс у нерелігійній сім’ї, ми ходили у церкву тільки на Пасху. А потім мені відкрився Світ віри.

Спочатку Іван Марченко хотів стати священиком. Але подумав так: загалом дуже важко жити подвійним життям. Мати сім’ю, яку треба прогодувати, і служити людям та Богові, не заглядаючи парафіянам у гаманець, непросто. Навіть нереально, якщо врахувати, що зарплата священика переважно – усього 800 грн. Тож визначився одразу: або – або.

– Я дуже повільно розвивався у цьому напрямку. Не знав ні про монастирі, не умів толком навіть молитися. Але все частіше підходив під браму у церкві і просто просив, аби Бог вказав правильний шлях.

І сталося так, як сталося. Ігумен Костянтин приїхав сюди вперше як паломник, побачив страшні руїни, згодом став приїздити і допомагав усе відбудовувати. А тоді відчув, що не хоче звідси їхати. Обітницю перед Богом дав через місяць і шість днів. І так перестав бути журналістом «Аверсу»…

Але всіх, кого раптом осяйнула думка податися в монахи, ігумен застерігає: не варто гарячкувати. Немає дороги у монастир і тим чоловікам, у котрих малі діти – поставиш на ноги, а тоді можеш полишити мирське життя. Більше обмежень нема – практично жодних, головне, аби зумів довести, що справді маєш у серці віру. Особливо не варто приймати кардинальні рішення, радить ігумен, коли сталася біда (так найчастіше трапляється). Адже біль минає із часом, яким би гірким він не був, і тоді знову доведеться приймати важливе рішення.

– Буває, приходять до нас. Я тоді запитую: а як уявляєш собі чернече життя? У відповідь чую: ну, буду молитися. Я тоді показую наш двір, город і кажу, що треба ще й працювати, бо ж усі їсти хочемо. «Неправильні ви монахи, – нерідко чую у відповідь. – Маєте тільки молитися».



І "Межигір’ я"...

– А рідні як реагували, коли ви раптом озвучили їм своє рішення? – запитую.

– Мама плакала, а тато, він такий емоційний, приїхав і ледве не забирав мене звідси. Каже: сину, а як же ти будеш жити без ковбаси і жінки? – пригадує.

З того часу все змінилося. Мама тепер постійно на службу Божу приїздить, тато живе у Нововолинську, але й із ним стосунки не розірвалися. Ігумен має сестру, двох племінників. Сергія, старшого, навіть виховував, то іноді хлопчик називає його… татом.

– Був випадок: узяв племінників, пішов у магазин, там купа людей. А малий на мене: Тату…». В усіх така реакція одразу. Але ж станеш пояснювати – ще більше чуток народиться, тож усе треба віддати у руки Божі, – жартує.



Чернеча братія на господарському дворі не сумує...


Якщо взяти правила життя у жидичинському монастирі, то вони далекі від ідеалу чернецтва. Хлопці тут живуть молоді, позитивні, як про них відгукуються у селі. Але життя і тут втомлює, адже всі ми залишаємося людьми – у будь-яких умовах. Аби не впадати у відчай і мати силу підтримувати інших (бо ж хіба відкрию таємницю, сказавши, що в монастир їдуть переважно ті, у кого біда), тут вигадали собі розвагу.

– Ми щонеділі їздимо у спортзал, граємо у футбол. Хтось скаже: як можна, тож монахи? А я вважаю, що то нормально. От ми зараз із академією (Волинська православна богословська академія, – авт.) беремо участь у чемпіонаті. До речі, наша команда зараз бореться за перше місце.

Мало того, ігумен Костянтин сам іще той футболіст. Він, звісно, грає особисто. А ще розповідає, як навіть Віталій Кварцяний (тренер ФК «Волинь, – авт.) йому форму подарував, свою книгу про футбол.

– Я прочитав уже, – каже. – А раніше, до речі, навіть був уболівальником нашої команди. Ми знаємося з Віталієм Володимировичем, до нас приїздить його двоюрідний брат, дружина була, коли йому операцію робили. Ми за нього молилися. 







На території монастиря.


Монастир, каже ігумен, то місце, де люди знають про святість і хочуть за неї поборотися. То – поле бою, де бувають перемоги і поразки. Бо ж є на світі земна любов, ніхто не може заперечити її дивовижної сили. Історій, коли монахи зраджують Бога, безліч.

– Знаєте, хтось приходить сюди за спасінням, порадою. А хтось (мається на увазі жіноцтво, – авт.), бо тут багато молодих хлопців, які не п’ють і не курять. Є страшні речі, особливо коли починається великий піст. У мене особисто було, що прийшла жінка і в коханні зізнається. Пояснюю людині, що прийшла не за адресою, адже для монаха це погано закінчується. Максимум, що ви можете, відповів тоді, –помолитися за мене. А так – навіть спілкування нам не буде корисним.

Іще одне. Люди тепер масово при одруженні йдуть у церкву і дають обітницю перед Богом, що будуть вірними однин одному. А потім… Така клятва, запевняє ігумен, має не меншу силу, як їхня – чернеча, просто люди чомусь не вважають за необхідність її дотримуватися.

Проте нікого не можна засуджувати, бо ми всі люди, каже ігумен Костянтин, тож маємо однаковісінькі слабкості. Чи витримаємо, аби не зламатися ніколи, – питання, на котре ніхто не може дати стовідсотково ствердної відповіді.

Світлана ДУМСЬКА.






Фото автора.

P.S. Не так давно мала нагоду відвідати Святогорський Успенський Зимненський ставропігійний жіночий монастир, що у Володимир-Волинському р-ні, про що теж писала (стаття «Чернеча розкіш та мирська убогість» у номері 22 (966) від 29 травня ц.р.). Тоді була свято переконана, що добре відома далеко за межами Волині ігуменя Стефана таки знайде час для хоча б короткого спілкування. Дозволу на зустріч чекала три місяці. Не просто чекала, телефонувала у час, який мені строго визначали у телефонному режимі, і просила кілька хвилин уваги. Але так і не удостоїлася високої честі.

До ігумена Костянтина телефонувала на його особистий мобільний. За два дні після розмови ми зустрілися. Він присвятив більше двох годин свого часу, хоча вже навіть за кількістю телефонних дзвінків під час нашого спілкування, було помітно, що справ у ченця того дня було немало.

У Зимному на території обителі – розкіш. У Жидичині – невидима, але така відчутна благодать… Ми ж бо перед Богом рівні.

 

 

 

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%