Поки голова на війні

Поки голова на війні

У рідних Тоболах він доглядає могили російських солдат донського полку часів Першої світової, а там – донські козаки вбивають його побратимів.

«Коли мої там починають у всіх гріхах мобілізації звинувачувати місцеву владу, я кажу: «Хлопці, та що ж ви так? Я ж теж … сільський голова!» – Костянтинові Борбичу в лавах 51-ї довелося «вигрібати» від бійців за всіх голів Волині. Він – один із тих керівників, які змінили місце служби: із затишного кабінету сільської ради – на полігони…

Таких, як він, на Волині – всього 12. Костянтин Борбич – у складі 51-ї в АТО з весни. Коли прочитала якось його прізвище у репортажі з Широкого Лану – очам не повірила. Федотович – один із найкомунікабельніших голів на Волині, а через його захоплення краєзнавством я для себе «охрестила» його «тоболівським романтиком». І от на тобі: «романтик» на війні. Це тепер я розумію: що він – один із найсовісніших керівників, бо напевне… Але зараз не про це.

Тоболи. Глибинка. Село, що пережило дві війни. Село, яке під час «третьої» першим у районі хоронило земляка – молоденького Миколу Королька. Це, до речі, племінник Костянтина Федотовича. Пригадую: коли скорботне фото з дружиною Миколи облетіло весь інформпростір України, я зателефонувала Федотовичу «туди». А він каже: «Та я міг поїхати на похорон. Але як подумав, що своєю присутністю ще більше болю рідним завдам, то й зостався». …З Тоболівської сільської ради навесні мобілізували похапцем шістьох: Віталія Охоту, Сергія Мороза, Ярослава Приходька, Миколу Королька, Анатолія Швиднюка, ну і його – Борбича.

«А що – ми могли не йти? Он Охота з нами їхав: він із багатодітної сім’ї. То таких брати треба, таких, як ми – ні?» – дивується мій співрозмовник. Упродовж усієї розмови він частіше говоритиме «ми», ніж «я». А все тому, що повсякчас згадує іншого голову з району – Михайла Оліферчука із Боровного, з яким пліч-о-пліч пішли у воєнкомат. І, здається, навіть почувається винним, що «Міші трохи попало». Бо після миколаївського полігону колеги опинилися в різних місцях: Костянтин – як замкомандира автомобільної роти опікувався підвезенням паливно-мастильних матеріалів до бойових частин, а Михайло – стояв на блокпосту, втратив здоров’я, але вижив в «Іловайському».

Вдома у Федотовича – надійний тил: дружина, діти. За плечима – майже 50. Увесь час думала, що він – учитель історії, а тепер виявилося – лісівник. Відверто каже: думав, що 45 днів – і все. І у сільській раді так думали, де всі клопоти впали на плечі секретаря Людмили Мазурик.

«Я й не сподівався, що вони так гарно справлятимуться самі. А спочатку, бувало, дзвонили крізь сльози… Просив адміністрацію, щоб робили цим жінкам «пом’якшення». Вони ж два воза тягнуть за одну зарплату. Казав: «Дайте ж їм хоч премію якусь до Дня незалежності чи як!». Це ж навіть до райцентру треба вдвічі більше їздити, і не безкоштовно. Але … нехай!» – киває головою.



На мій превеликий подив керівник із більш ніж двадцятирічним стажем роботи на цій посаді каже: «Все закінчиться – не хочу цього крісла. Мрію, знаєте, про що? Це навряд чи можливо, звичайно, але був би ліпше вчителем допризовної військової підготовки… Бо коли мобілізувався, то найгірше враження отримав не від того, в якому стані армія, а від того, у скількох молодих людей відсутнє почуття патріотизму. Казав їм: «Хлопці, я пройшов армію Радянського Союзу, але в мені більше патріотизму, ніж у вас, які майже ровесники Незалежності». Потім уже ситуація трохи змінилася. Але на перших порах я стільки побачив негативу. Не в армії – в молоді».

Переломним моментом для старшого лейтенанта Костянтина Борбича стало 22 травня, Волноваха. Тоді, зазначає, почали вперше розуміти, що відбувається. Як і всі бійці 51-ї, він щиро захищає комбрига Яцківа. А ще відверто говорить, що мобілізація навесні була проведена абияк. І це далося взнаки…


«Вони там до мене – як до батька. Бо так і є: мені 50, їм по 23… Лягав спати і повторював: «Діти, діти, чи я думав, що кластиму коли під подушку автомата і дві гранати?». За іронією долі, від побратимів дуже часто чув нарікання на сільських голів. Й коли вже емоції зашкалювали, мусив втручатися і розказувати, що, мовляв, «не заступається», та не всі голови – негідники. Тоді хлопці сміялися в очі, а він змушений був запевняти, що і сам – звичайнісінький сільський голова. Чим дивував присутніх.

Говорити про армійське життя з Костянтином Федотовичем важко. Він і сам каже, що тепер розуміє, чому хлопці-афганці неохоче йдуть на зустрічі в школу і відмовляються розказувати про пережите. Це те, що хочеться забути. Але були й епізоди незабутні: «З Мішою ми домовилися кожен день зідзвонюватися. То було як закон. Ви не уявляєте, як я ждав того дзвінка….» Не менше, зізнається, чекав вісточок із дому. Не забували й підтримували, крім рідних, звичайно, і Віктор Пащук , і Юрій Стохід, і Віктор Мартинюк. А ще – згадує, як одного разу з району привезли на Донеччину цілу фуру продуктів для військових: «Хлопці розбирають, аж тут кажуть: «Федотовичу, тут вам посилка!». Та не мало мені там бути нічого. Думаю, жартують… Та й собі відповідаю: «Ні-і-і… Нема в мене коханки, щоб посилки передавала, а дружина не планувала». Аж дивлюся: дійсно, ще й підписана – Борбичу. Це з адміністрації спакували. Так було приємно, що не передати. Бо не чекав…»

На час розмови Костянтин Борбич був у відпустці, хазяйнував у Тоболах, а зараз – уже у Володимирі-Волинському. Та службу він уже сприймає як належне. Міркує філософськи: «Військова машина така: туди двері відчиняються, назад – уже ні».

Не знайшов відповіді лише на єдине філософське питання… Як людина, котра цікавиться історією, він достеменно дослідив події Першої та Другої світових воєн на теренах Тоболів. З особливими почуттями опікувався похованнями часів війни. Адже у Першу світову на тоболівський землі загинуло багато донських козаків, котрі воювали в російській армії. Саме тут, на Камінь-Каширщині, стояв свого часу їхній корпус донських козаків. Мало того – у його рідному селі є цілий меморіальний комплекс, облаштований за Польщі, де на одному кладовищі – могили австрійських жовнірів та російських. Доглядав, мріяв облаштувати по-новому… А тепер виходить: дбав про могили предків свого найзапеклішого ворога.

Йдемо по цвинтарю: «Бачте, нема господаря, – бідкається Федотович. – Я завжди тут обкошував, а цього року – не зміг. Ось у центрі – росіяни, довкола – німці, австріяки, а загалом тут – 140 могил. Є поховання «незнаних жовнєжув росєйскіх», а є з прізвищами… Весь час думаю: чи ті донські козаки були такі ж, як нинішні й чи не їхніх прадідів могили ми тут бережемо?..»

Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото автора: 



Могили донських козаків у Тоболах. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (168) - 31.1%