Незвичайна професія

Незвичайна професія


Небесні дороги льотчика з Троянівки

Якщо ковельсько-одеські контрабандисти використовували літак Ан-2 для перевезення з Білорусі в Польщу транзитом через Волинь крупних партій тютюнових та спиртогорілчаних виробів, то справжній патріот неба Аркадій Шотік піднімає у повітря свого «кукурудзника» суто з гуманними цілями!


Стежки-дороги на землі топчуть людські ноги. Першопрохідці навіть не задумуються, що їхній вибір у майбутньому впливатиме не лише на долю тисяч людей, а навіть і держав. Але це таки правда: ми прив’язані до доріг. Наші голови мислять дорогами. Збочив зі шляху і, вважай, пропав ні за цапову бороду. Причому теза «пуститися на манівці» актуальна і в прямому, і переносному значеннях…

Інша річ – небо. Хоч і там сонце та зорі ходять своїм шляхом, вітри і хмари – так само мають стежки-дороги, навіть птахи тримаються одвічних маршрутів. І тільки людина в небі «ходить» усупереч земному дорожньо-стежковому мисленню навпрошки – над лісами і болотами, озерами і річками. Розмірений спів мотора, легке похитування крил і не співмірне ні з чим відчуття польоту. Згори міста і села, залізничні колії і дороги, поїзди, автівки, люди, тварини здаються дуже-дуже маленькими.

Льотчики – незвичні люди. З одним із них доля звела і мене. Аркадій Шотік народився у с. Троянівка Маневицького р-ну, здобув фах лісівника та… льотчика. Все життя провів у небі. Згори обдивився шосту частину світу – колишній Союз. Літав над Чукоткою, у Заполяр’ї, на Далекому Сході, над несходженою тайгою Уралу… Має 28 років льотного стажу, у небі – 4 тис. годин. Жив у восьми містах, а якось повернувся із сім’єю до рідних країв і залишився у Луцьку. Ось уже 14 років працює у лісовій авіації України.

– Чи є у небі дороги?– запитую.

– Принаймні перед літаком нема перешкод, як це буває на землі, – каже Аркадій Іванович. – Там не проїдеш автівкою, бо нема дороги. Там і пішки не пройдеш, бо попереду болото, річка чи озерце, або ж урвище чи непрохідні хащі. У небі можна прямувати, як хочеш. Хоча і там не все так просто, як здається із землі, – ми їдемо легковиком. Аркадій Шотік поглядає на дорогу, та серцем – угорі. – Ми літаємо за певними напрямками і маршрутами. У нас завдання – патрулювати ліси, виявляти місця пожеж і повідомляти про це землю. Звісно, небесні дороги мого літака пролягають над малодоступними для спостереження із землі лісовими масивами Волинської і Рівненської областей.

– А скільки триває кожен політ?

– До чотирьох годин, – каже льотчик. – Хіба побачиш щось підозріле і почнеш перевіряти, відтак ухиляння від маршруту вліво-вправо і час польоту може затягнутися й надовше. Але це однаково вважається коротким маршрутом, – усміхається. – Довгі були у Сибіру над тайгою. Там політ тривав по шість і більше годин. Безкраї простори… Пролітаєш сотні кілометрів і – жодного населеного пункту… Або ж – покинуті містечка і села, як це часто доводилося спостерігати у Заполяр’ї.

– Є території, куди вам заборонено літати?

– Це щонайперше кордон із Білоруссю та Польщею. Тут є певні обмеження, – прояснює ситуацію Аркадій Іванович. – Але ми ж не літаємо без діла. Наше завдання – охорона лісів. Тож маршрути завжди прокладаються так, аби побачити, що діється у найнедоступніших масивах.

– Яку небесну стежку згадуєте найчастіше? – цікавлюся.

– До батьків у Троянівку – на борщ, – усміхається й уточнює: – Облітаючи ліси за маршрутом, не раз сідав неподалік батьківської хати. П’ять хвилин ходьби – і вже їм мамин борщ… Але якщо хтось здумає перевірити, то скажу, що історія про борщ – це тільки жарт.

– А до літака вся сільська дітвора збігається…– уявляю вголос. – Тепер навіть міські люди таке хіба у кіно побачать…

– О, не тільки діти, а й дорослі, – каже. – Діди і бабці… Усім цікаво. Всі розпитують, тиснуть руки. Льотчик із Троянівки… Свій сільський хлопець – і льотчик… Звісно, я так само любив і любитиму рідне село і його людей…

Звертаємо на узбіччя – і за якусь мить уже на «лісовому аеродромі». Тут є майданчик для стоянки літаків і злітна смуга. А ось і сам «птах», на якому літає Аркадій Шотік, – Ан-2.

Льотчик може говорити про нього годинами. Про те, який він гарний і надійний. Кукурудзник, як його прозвали у народі, – наймасовіший у світі одномоторний біплан за всю історію авіації, єдиний, виробництво якого триває більше 60 років, зокрема у Китаї – аж до сьогодні. За що й занесений до Книги рекордів Гіннеса. Більшість із цих літаків «ходить» небом по 40 і більше років. У кабінці – два члени екіпажу, може взяти на борт 12 пасажирів. Вантажопідйомність – 1500 кг.

Ан-2 був першим літаком конструкторського бюро Олексія Антонова, який 31 серпня 1947 р. із аеродрому «Єльцовка» у Новосибірську підняв у небо пілот-випробувач Павло Володін (під час війни був збитий над територією ворога, воював в Україні рядовим партизаном, із 1943-го – знову у військовій авіації). З 1949 р. випущено до 20 тис. літаків. На такому вже 28 літ літає Аркадій Шотік – льотчик із Троянівки. Не одну пожежу попередив, хоча, зізнається, це часто залишалося поза статистикою… Пожежі «псували» картинку звітності, тому про них воліли зайве не патякати. Але з неба місця згарищ видно ще багато років…

Сьогодні біля цього борту порядкує льотна бригада із Вінниці, де розміщена авіакомпанія і де, до речі, досі працює найпотужніший у державі авіаремонтний завод. Можливо, саме завдяки останньому і з’явилася у Вінниці авіакомпанія «V АВІА».

– Цей літак, згідно з договором із Державним агентством лісових ресурсів України, цього року працював на ліс – патрулював зелені масиви Волинської і Рівненської областей, – каже генеральний директор авіакомпанії «V АВІА» В’ячеслав Зубенко, який разом із льотчиками та бортмеханіком приїхав на Волинь. – 31 жовтня закінчився сезон патрулювання,  літак повертається на базу і стане на консервацію до весни.



Сам В’ячеслав Якович – полковник запасу, авіаційний інженер. Завдяки йому та таким, як він, українським патріотам-авіаторам і зберігся в Україні повітряний флот, зокрема й ця авіакомпанія.

– Беремося за будь-яку роботу – патрулювання, аерофотозйомку, перевезення вантажів і пасажирів, навіть проводимо повітряні екскурсії, аби вижити, – мовить В’ячеслав Якович. – Наша авіакомпанія існує з 2000 року. Заміни в цьому класі таким літакам немає. Принаймні аерофотознімальні роботи проводять тільки на літаках Ан-2.

…На місцевій заправці закуплено пальне марки Аі-95, залито у баки. Бортовий механік укотре оглядає Ан-2 зсередини і зовні. І я за ним із цікавістю обходжу борт №17769. Обдивляюся фюзеляж, шасі, хвіст, крила… Піднявши закривку, бортінженер заглядає до святая святих – силової установки (поршневого АШ-62ІР). Усе у нормі. Чоловік зістрибує на землю і злегка прокручує гвинт, діаметр якого сягає 3 м 60 см. Ця проста конструкція дуже надійна і перевірена часом. Біплан має автоматичні передкрилки, закрилки і зависаючі елерони… Кинь штурвал – і він сам вийде на горизонтальний режим польоту…



Бортінженер вже прошкує до трапу-драбинки із кількох сходинок, забирається до кабіни. З дозволу генерального директора пірнаю у салон кукурудзника і я, заглядаю в ілюмінатори, а тоді добираюся до кабіни пілотів. Десятки приладів зі стрілками. Перемикачі, карта, записничок… Мені довелося літати такими у студентські роки… Вони курсували між обласними та районними центрами, навіть до найвіддаленіших сіл долітали.

Тепер на місці повітряних воріт Луцька – колишнього пасажирського аеропорту – неподалік «Варшавського базару» – кілька супермаркетів та мікрорайон житлової забудови. Тільки пара ялинок, що вціліли на місці колишнього аеровокзалу, нагадують про колишню повітряну славу обласного центру. Врізав дуба й новий цивільний аеропорт у с. Крупа Луцького р-ну: його розікрали доморощені нувориші. А військовий у передмісті Луцька – на Вишкові – й досі діє за принципом «Ні собі ні людям»: бойової авіації тут давно нема, а цивільні авіакомпанії облітають цей об’єкт на висоті майже 10 км… Тільки й згадують, як колись тут президенти та спікери чартерними авіарейсами приземлялися…



Другий пілот нашого трудівника-кукурудзника Микола Новосельський всідається у крісло ліворуч, погоджується розповісти свою історію дружби з небом.

– Що потрібно, аби стати льотчиком? – запитую.

– Бажання, здоров’я, рішення і відповідна освіта, – каже Микола. – Першу свою професію – менеджера туризму – я здобув у КУТіПІ. Та не був би я сином льотчика, аби й собі не захотів політати. Адже народився у цьому. Виростав у сім’ї льотчика, виховувався на полі, що пахнуло авіаційним бензином і романтикою. Дух авіації витав повсюдно у нашім домі… Батькові друзі – всі льотчики. Це якась особлива категорія людей… Я змалку їх полюбив. Коли для української авіації настали трудні часи, мій батько Леонід Григорович став збирати пілотів… Він гуртував їх, підбадьорював, вони разом змагалися за небо. І я пішов у Кіровоградську льотну академію… Перший політ здійснив на ХА-33 Бекас… Спершу потрібно налітати 50 годин і отримати ліцензію приватного пілота, а тоді вже може відкритися шлях в авіацію. Так трапилося і зі мною. Я став льотчиком… Ось літаю на Ан-2.

Чую, як командир зв’язується з авіадиспетчерами, доповідає про готовність борту 17769 до польоту, запрошує дозвіл на зліт. І ось прибираються підпорки з-під коліс, звучить команда «Від гвинта!», льотчики тиснуть руки всім, хто залишається на землі, співає-гуркотить двигун, повітряна хвиля котить сухолист, пригинає траву. Ще мить – і кукурудзник повільно вирулює на злітну смугу… На якусь мить літак завмирає, мов збирається із силами, потім розбігається злітною смугою і відривається від земної тверді. Ось він уже схожий на велику птаху, маленького горобця, бджілку, цятку у небі… Усе, розчинився в повітрі.


Провести на базу літак прийшла і сторожа – Іван Кунц та Микола Терлецький. Весь сезон вони стерегли літак. Тепер – зимуватимуть без сталевої пташки.

– До наступного літа! – каже Аркадій Шотік.

Він полюбив цей 17769-й борт найбільше. І зараз стає задумливим та мовчазним, а мені спадає на думку «Маленький принц» великого льотчика і письменника Сент-Екзюпері, тож я, мабуть, недоречно прошу: «Напишіть про свої подорожі небом! Читачам буде дуже цікаво…» І враз з’являється іще якесь відчуття: «А як житиме цей чоловік взимку без неба? Тож тепер потрібно звикати до сухопутних доріг і стежок, вчитися обходити перешкоди. І думати, і жити потрібно навчитися приземлено…

Аж до наступної весни».

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото автора.






 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%