Словак та українець – в одній особі

Словак та українець – в одній особі


Купичівський сільський голова Сергій Кость – особлива людина. Бо уособлює здатність успішно працювати задля України, шануючи минуле власного роду та рідного села і дбаючи про краще майбуття для всіх!

Наш «Опель-Астра» пригальмував біля двоповерхового цегляного будинку в центрі с. Купичів Турійського р-ну. Була 10 ранку. Двоповерхівка зі своїми балкончиками, кованими перилами та ажурними портиками нагадувала кораблик, що пришвартувався у сільській гавані. Діставши фотоапарат, взявся фотографувати цікаві фрагменти будівлі, тоді й вуличку. Навпроти сільські будівельники підмуровували крамничку. З того ж боку трохи віддалік виднівся старовинний дерев’яний будиночок невідь-яких часів, з іншого – йшов торговий ряд крамничок та кафе. Судячи з вивісок, у «кораблику» отаборилися сільська рада та поштове відділення. Звісно, я не міг подумати, що своєю цікавістю викличу зворотний інтерес. Та вже за мить із сільськорадівської частини будинку вийшов статечний чоловік.

– Може, когось шукаєте? – поцікавився і простяг руку для привітання: – Мене звати Сергій Михайлович Кость.

Виявилося, це з вікон другого поверху нас пригледів сільський голова.

– Цей будинок Буяльський будував п’ять років і закінчив у 1937 році, – став розповідати. – А ось той, що ви фотографували, має 126 років. Він належав Михайлові Стукалову. Таких у Купичеві два: в одному з них, до речі, народився і я.

Редакцію «Волинської газети» цікавила доля Федора Одрача-Шоломицького та його дружини. Цей видатний український публіцист і письменник брав участь у повстанчому русі, написав сотні, якщо не тисячі, патріотичних есеїв, понад десятка книг. Він народився 13 березня 1912 р. у с. Мисятичі Пінського повіту, здобувши титул магістра філософії на історичному факультеті Віленського університету ім. Стефана Баторія, з 1939 по 1940 рр. учителював на Пінщині, та після кількох допитів у НКВД подався на Волинь, де за переказами, жили його родичі, а відтак через Галичину – у заграниччя, до Берліна. Там одружився, а в 1941 р. повернувся на Волинь, працював у газеті «Ковельські вісті»... З Купичевом його пов’язує дружина, яка тут була у період війни, і, вочевидь, підпілля ОУН та перші відділи УПА...

Та ні про українського письменника-повстанця, ні про його дружину Сергій Кость не чув. Тому, забігаючи трохи наперед, зізнаюся: цю тему я взявся розробляти детальніше, тому і про подружжя Одрачів, і про найменшу доньку письменника та борця – Ермі, котра нині мешкає в Канаді – треба розповідати окремо.

Наразі ж зосереджуємося на Купичеві та його голові.

– У 1870 році чехи купили тут землю. Їх було багато, але в 1947 році вони поверталися на Батьківщину, а на їхнє місце приїхали словаки. Я один із них. За переказами предків, мої діди Михайло й Іван виїхали до Канади, а дід Василь (мав 7 дітей) із парою коней, двома коровами, словом, усією господаркою перебрався у Купичів і поселився у хаті чеха-попередника. Хочете, покажу вам будинок, у якому жили мої батьки і де я народився? Це поряд, – починає відтворювати історію села Сергій Кость.

І ось ми вже цибаємо сільською вуличкою до будиночка, в якому у 1961 р. народився сільський голова. Сергій Михайлович показує село, розповідає про його історію, сьогодення, теперішні клопоти. Хто тут тільки не жив і не ходив цими вуличками! До сільради належать села Купичів, Нири, Чорніїв і Свинарин, проживає 1480 жителів, понад півсотні багатодітних сімей. Є ще два клуби (у Купичеві згорів, щоправда), два дитсадки, одна амбулаторія, два сільгоспкооперативи – СВК «Батьківщина» та СВК «Дружба». Найбільше, 288 дворів, має Купичів, тут проживає 638 жителів, які тримають ще 260 корівчин, є 34 трактори. Ходить у садочок 34 дитини. Село газифіковане, хоча багато людей зараз переходять на дрова або ж торфобрикет.. На тверде паливо вже перевели котельні шкіл, ФАПів, лікарні. Завезли дрова атовцям.


Будинок Буяльського у с. Купичів.



– Ось тому будинкові 126 років, а в цій двоповерхівці після реконструкції буде садочок, – диригує руками сільський голова й зупиняється біля дерев’яного ґанку, що, як у місті, виходить прямо на заасфальтовану вуличку. – А тут народилися я і три моїх сестри – Ганя, Марія та Соня. Цьому будинку понад сто літ, а дерево ще добротне. Він би вам усе розповів, та говорити не вміє.

– Письменник Віктор Лазарук у 80-ті застав у Купичеві вчительку-чешку, – не вгаваю. – Значить, чеська сторінка Купичева мала продовження й після 1947-го…

– У нас народився і вчився чеський письменник Вацлав Кітл, котрий потім частенько приїздив до нас із Чехословаччини. Доводилось і по чарці з ним пригублювати. Із села вийшло кілька інших письменників. У Празі навіть була газета «Купичівський голос», яку редагувала Мілена Жакова.

А ще більше про минуле Купичева та його людей знає Юлія Тимофіївна. Це дружина Михайла Купчинського. Він, як і Сергій Кость, був агрономом, а ще великим патріотом та краєзнавцем, написав про село декілька книг… Тому прямуємо до неї.

Дорогою розказує про словаків, які вже в 90-х, як їхні попередники-чехи, повернулися назад до Словаччини. Тоді на малу Батьківщину з Купичева виїхало понад 30 сімей, а Сергій Михайлович – залишився. Разом із дружиною Надією Петрівною (вона була вчителем хімії і біології у місцевій школі, а він агрономом із захисту рослин, агрономом-насіннєводом, головним агрономом колгоспу, а потім КСП «Дружба») виховали двох синів – Романа (старший оперуповноважений відділу карного розшуку Турійського райвідділу міліції) і Михайла (бухгалтер однієї з київських фірм).

Сергій Кость, як і його пращури безмежно любить господарку, має 3 гектари земельки, тримає два бики і дві корівчини, коня, з десяток свиней, домашню птицю, обзавівся тракторцем-китайцем… За господарський талан люди й обрали його сільським головою.

За якийсь час ми вже тупцюємося біля ошатного будиночка. Хоч і зима, помітно, що тут живе велика трудівниця і квітникарка. Близько сотні кущів різних квітів уже прикрито теплими «ковдрами», чекають снігу. Сама господиня – 84-літня Юлія Купчинська – розгубилася, та дізнавшись про причину нашого візиту, усміхнулася, добула книги «Купичів – минуле і сучасне», «Наша рідна школа», «Витоки духовності» – покійного чоловіка, а ще й дві власні.

– Мені теж доводилося зустрічатися з Вацлавом Кітлом: він навчався з моїм Михайлом в одному класі, бував у нас удома, – каже Юлія Тимофіївна. – Свого часу до нас приїздили волинські письменники Петро Мах, Михайло Пронько, Іван Чернецький, Віктор Лазарук, цікавилися творчістю Віктора Вербича, Петра Марценюка, Валентини Штинько… Випускники місцевої школи – брати Микола і Володимир Гнатюки…



Юлія Купчинська.


Сивенька вчителька розгортає чеськомовну книгу Вацлава Кітла з дарчим підписом письменника… Це історія чехів, які жили у Купичеві. Багато світлин, сотні прізвищ, імен і по батькові… Ми довго бесідуємо про долі купичівців. Українців, чехів, словаків, євреїв, поляків, росіян – різних націй були вони й разом творили спільну історію, духовність, культуру... У мирний час будували храми (православні церкви, католицький та євангелічний костели, єврейську синагогу), цегельні, фабрики, пивоварні, водяні, вітряні й газогенераторні млини, цехи і крамниці, добротні будинки…

Приходили війни, і їхню працю стирали з лиця землі, що, бува, й сліду не лишалося… Тільки вирви від бомб чи снарядів, попіл від пожеж й могили, могили, могили… А траплялося, що люди лежать непоховані, без могил і хрестів… Так було за Першої і Другої світових… Ще ж у скількох невідомих чужих війнах мусили гибіти купичівці?

Юлія Тимофіївна дістає папку, розв’язує зав’язку і показує нам світлини сільчан, що брали участь у Другій світовій – польсько-німецькій і так званій Великій Вітчизняній…

– Тут у мене зібрані розповіді про учасників війни, – каже пенсіонерка. – Щоправда, декотрі діти не хочуть давати фото і спогади про своїх батьків та дідів, та я все ще сподіваюся, що й ця збірка колись з’явиться друком.



Будинок, де народився Сергій Кость.



Разом із головою обдумуємо, як би допомогти сільській письменниці видрукувати цей безцінний для історії Купичева томик. Юлія Тимофіївна дарує мені чоловікову й свої авторські книги: «Божої благодаті вам і вашій родині…»

Вона з ранніх літ із іншими дітьми любила вирощувати тюльпани, нарциси, жоржини, хризантеми, іриси. Тому Юлія Тимофіївна, в якої на подвір’ї від ранньої весни до пізньої осені цвітуть тюльпани, лілії, троянди, жоржини, хризантеми, сама наче квіточка…

Вже прощаючись із селом, заходжу до поштового відділення. Там сільський голова, словак за національністю й українець за переконаннями, Сергій Кость радить раду з начальником відділення поштового зв’язку с. Купичів Людмилою Навозняк та двома її листоношами Оленою Шворак (її портрет на Дошці пошани в Луцьку, обслуговує вона Літин і Купичів) та Наталею Петрик (щовівторка, четверга, п’ятниці і суботи її веде стежка до купичівців і нирівців).



– Довга і болюча наша історія, – зітхає Сергій Михайлович і додає: – Вже у ці дні із сільради десятеро чоловік призвано у зону АТО, а Михайло Калиновський навіть отримав поранення правої руки в Амросіївці, що біля Донецька…

Невже минулі криваві зіткнення так нічого нікого не навчили? Варто приїхати у Купичів, щоб переконатися, скільки горя і біди завдають війни...

Варто тут побувати і для того, щоб побачити, скільки добра здатні виплекати наші люди в мирний час.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

На фото автора (титульне): сільський голова Сергій Кость.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 44.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.5%