Чужий до чужого по чуже?

Чужий до чужого по чуже?


На українському владному Олімпі скасували споконвічний принцип розвитку нашої держави. Замість постулату «Свій до свого по своє» нас ощасливлюють фразою «Чужий до чужого по чуже»…

Якщо в українському футболі запроваджено ліміт на іноземців, які можуть виступати в складі вітчизняних команд, то навіть далека від спорту людина розуміє: це зроблено для користі національної збірної, оскільки спортсмени з паспортом громадянина України повинні отримувати регулярну ігрову практику в змаганнях найвищого рівня, аби потім під синьо-жовтими кольорами святкувати перемоги над найтитулованішими суперниками. Як результат – наша команда, котру очолює український тренер, в рейтингу ФІФА перебуває на 25 місці.

Значить, можемо ми досягати успіхів, не сподіваючись лише на когось іншого?! То тоді чому зараз стало модним кликати чужоземців нами покерувати?

Одразу зауважу: тема ця наразі невдячна й більшість читачів обуриться. Мовляв, якщо за 23 роки українці не спромоглися виростити в собі гідний кадровий потенціал, то як наша держава може відмовлятися від іноземних фахівців, аби нарешті підвестися з колін?

Але так можна мислити лише за принципами «революційної доцільності», коли віртуальна вигода заполоняє собою далекосяжну перспективу.

По-перше, справді висококваліфіковані та успішні менеджери в чужу країну не поїдуть, а реалізуватимуть свої можливості або у власній державі, або на рівні Європейського Союзу в Брюсселі.

По-друге, скороспішність надання українського громадянства особам, які фактично не володіють державною мовою та не розуміють особливостей нашого менталітету, свідчить про вибіркове ставлення до чинного законодавства.

По-третє, ставка на легіонерів автоматично означає відмову від наших співгромадян, які з успіхом закінчили найпрестижніші світові університети і через відсутність пропозицій із рідної держави змушені приносити користь іншим країнам.

Можна наводити й інші аргументи, але ці – ключові. Тому виникає дуже багато питань.

Чому жодна з політичних партій, яка брала участь у жовтневих виборах до парламенту, не заявляла, що в разі перемоги вона пропонуватиме іноземців до складу нового уряду? З якого дива міністрами чи їхніми першими заступниками свіжоспечені «українці» працювати можуть, а, наприклад, Прем’єр-міністром або головою облдержадміністрації – ні? Хто повірить, що люди великого бізнесу готові добровільно втратити звичні для себе доходи, аби трудитися виключно на мізерну зарплату вітчизняних чиновників? Врешті-решт, чи можна вважати результати їхньої попередньої діяльності такими позитивними та вагомими, що без їхнього розуму, знань та досвіду нам аж ніяк не обійтися?

Не будемо аналізувати інвестиційно-фінансових оборудок, які здійснювали екс-громадянка США Наталія Яресько та екс-громадянин Литви Айварас Абрамавічюс. Але що доброго відбулося в Грузії, яка ощасливила нас міністром охорони здоров’я Олександром Квіташвілі та першим заступником міністра внутрішніх справ Екою Згуладзе й де на екс-президента Михаїла Саакашвілі порушено кримінальну справу, а велика кількість його урядовців уже перебуває за ґратами?

Що, Грузія виграла війну з Росією і не втратила майже половини своїх територій? Хіба ця причорноморська країна стала лідером в організації ГУАМ? Може, затьмарила собою Сінгапур? Як у ОАЕ всі громадяни отримали право на якісне та безплатне медичне обслуговування? Нічого подібного: ні в сфері боротьби з корупцією, ні в галузях оборони, міжнародного життя, охорони здоров’я та фінансово-економічній площині офіційний Тбілісі похвалитися перед іншими нічим не може. То тоді який сенс мавпувати чужий досвід і тішити себе ілюзіями, що грузинський Гіві чимось кращий від нашого Григорія?

На Волині, до речі, вже був досвід масового десантування в органи місцевої державної влади «висококваліфікованих спеціалістів» із-за меж нашого краю. Пригадуєте, як 2002-го Леонід Кучма призначив головою облдержадміністрації Героя України, генерал-майора міліції Анатолія Француза, який був начальником УМВСУ у Рівненській області? І що відбулося потім? Анатолій Йосипович, скептично оцінивши кадровий потенціал нашої області, своїм першим заступником призначив львів’янина Володимира Панчишина, заступником із гуманітарних питань – рівненчанина Степана Родича, начальником облуправління внутрішніх справ – Олександра Кміту… Поміняли начальників ще в кількох «ключових структурах» (наприклад, у ДАІ та ветеринарній медицині), і на тому весь позитив командированих вичерпався. Як і волинський бюджет, за рахунок багатьом із них купили квартири в фешенебельних новобудовах…

Тому в позитивні результати роботи на благо України з боку запрошених з-за кордону урядовців я особисто не вірю. Якщо за 100 останніх років ні турок, ні росіянин, ні поляк, ні німець не змогли перетворити наш народ і нашу державу на щось могутнє та процвітаюче, то чому ми сподіваємося, що цього разу експеримент буде успішним?

Володимир ДАНИЛЮК. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (226) - 44.6%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (149) - 29.4%