У редакцію - з пекла

У редакцію - з пекла

Головні опозиціонери пройшлися обласними центрами, гукнувши: «Вставай, Україно!», й повернулися до звичного життя: до оксамитових крісел Верховної Ради, дорогих ресторанів із екзотичними наїдками, чартерних рейсів та польотів бізнес-класом. Натомість звичайні громадяни, не відаючи, що нардепи – на словах, як на цимбалах, направду встали. Натомість… отримали – в писок. 

Микола Брунець прийшов до редакції (попередньо причастившись… пивом), аби повідати про наболіле всьому світові. Напередодні вночі оте наболіле щиросердно виклав на два аркуші паперу. Певно, добряче пройняло уродженця с. Холопичі, що на території Локачинського р-ну, бо взявся, наче Тарас Шевченко, писати «дружнє посланіє землякам», тим, що мертві, живі й ненароджені. «Вставаймо Україно – порвімо кайдани, бо якщо не зараз то ніколи, ніколи, ніколи», – пише Микола (текст подаємо в оригіналі, – авт.). – «Бо ж не для цього Шевченко побувавши кріпаком і ставши великим Кобзарем хотів би бачити, слухати і робити вишневу Україну. Не робімо ніби «моя хата скраю», а вигукнемо «моя хата не скраю». Всі гуртом на цілий світ – вперед, вперед, вперед!!!».
Отак, ідучи на заклики повстати, Микола Брунець прибув на мітинг опозиції, котрий проходив у Луцьку 9 квітня 2013 р. Прибув, як сам розповів, із… пекла. Бо на хліб заробляє нелегко, випалюючи чорні дрова для шашлику: працює пан Брунець на одного підприємця в обласному центрі. Одначе не відав молодий чоловік, що вирвавшись із одного пекла, потрапить в інше… Словом, Микола як прихильник демократії вирішив не просто постояти в натовпі й плескати після кожного з виступів столичних та місцевих опозиціонерів, а долучитися до самого процесу.
– Я вам скажу за «Батьківщину», – зауважив Микола Брунець. – Диму без вогню не буває! І на мітинг під Качанівську колонію не пішов би. Ні! А перед якимись виборами, ще був тоді студентом, приїжджав Олег Тягнибок. І я йому повірив. Плакав, коли він говорив! Тож прийшов я на майдан… Коло намету із символікою «Свободи» побачив партійний прапор, узяв його, бо державу люблю! 
А за півгодини до того хлопець потрапив до когорти тих, хто ніс величезний синьо-жовтий стяг, ідучи перед колоною опозиціонерів, котра рушила Луцьком у напрямку від Київської площі до Театрального майдану. Словом, у такий спосіб Микола Брунець красномовно засвідчив свою позицію. Згодом із прапором «Свободи» подався вул. Лесі Українки. Каже, що невідомий чоловік навіть пропонував йому продати стяг, але прапороносець не зголосився. Мовляв, такими цінностями не торгуватиме. Коли ж повернувся на майдан, то зчепився у словесній перепалці з юнаками – членами політсили, прапором котрої і озброївся Микола. Претензії молодиків: навіщо без дозволу привласнив їхнє майно? Пан Брунець узявся доводити, що в такий спосіб хотів продемонструвати наочно, які політичні погляди поділяє, одначе… Затіялася шарпанина. Унаслідок стяг у Миколи забрали. Під враженням він і написав «Притчу про пасічника», де, прикриваючись метафорами, розкритикував і попередню, і нинішню владу. Мовляв, і для одних, і для інших люди – лише бджоли-трудівниці, котрі носять мед. Згадав автор із Холопичів братів Кия, Щека і Хорива, Богдана Хмельницького, гайдамаків і часи Козаччини. На тому піднесенні й подався вранці до партійного офісу, аби свій шедевр показати мислячим людям. А раптом згодиться? Усе-таки – глас народу!
Одначе в партійних кабінетах Миколу Брунця зустріли не з обіймами як автора-початківця, котрий надумав словом піднімати народ із сучасної руїни, а як… волоцюгу, котрий нахабно поцупив прапора. Партійного! І хоча чоловік доводив: прибув на аудієнцію до самого депутата обласної ради, проте візитера все ж вивели попід руки ті ж молодики, які вчора відібрали стяг.
– Один із партійних керівників дав вказівку вивести, – обурюється Микола. – У коридорі мене штовхнули, і я вдарився головою в стіну. Я – спокійний, але ліпше мене не зачіпати. Реально міг тих двох хлопчаків побити, але ж я – не дурний. Знаю: за стіною – депутати, і правди не доведу нізащо. Вони ж навіть не вийшли, хоча чули, що триває шарпанина. Один ударив мене у брову, а я йому порвав сорочку.
Одначе жодні перепони не спинили пана Брунця. Пізніше він таки повернувся до офісу опозиціонерів, воліючи поговорити з депутатом облради. Буцімто той мав посприяти у публікації написаного Миколою. Чи побачився із обранцем? Ні. Шукати правди у правоохоронних органах уродженець Локачинщини також не збирається. Каже: подібні непорозуміння – справа житейська. Мовляв, на селі й не таке буває.
Звісно, на селі всіляке трапляється. Та й не лише на теренах глибинки.  Не раз і футболка із написом: «Симінін» (у котрій герой цієї історії прийшов до редакції) – особливо вагомий аргумент у дискусії, а ще – ознака неабиякого статусу. І наче й запалу вистачає, і потенціал є, але він, як у героя  Панаса Мирного, – пропащий. І досі, попри те, що минуло багато років, покоління Чіпок існує. Вони в еру неймовірного технічного прогресу ніби й відірвалися від кобили та воза, пристрасно шукаючи правди, одначе до… мерседеса ще не дійшли. Тому й не ревуть воли, коли ясла повні, а безталанні діти свого віку беруться робити революції. 
Світлана ГОЛОВАЧУК.
На фото автора: Микола Брунець озвучує колективу «Волинської газети» свої зауваження до публікації про акцію «Вставай, Україно!».

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%