Від Слов’янська до Парижа

Від Слов’янська до Парижа


Із Франції в Раків Ліс  на Камінь-Каширщину 21-річний Анатолій Устимюк повернувся на двох ногах, а міг назавжди бути прикутим до візка.

Його рятували всім миром. Фото упевненого військовослужбовця в повен зріст облетіло газети й сайти. Волонтери та рідні благали земляків і не тільки допомогти врятувати йому ногу.  Волинського десантника лікували в Парижі, а тамтешні представники української діаспори ділили з Толею та його мамою свій дім.

Люди в його рідному селі  називають хлопця «наш Толя». Радше підсвідомо, ніж спеціально. Просто – ні тут, ні деінде на Волині нема таких, хто не взяв би його історію до серця. «Наш Толя» повернувся з Парижа на двох ногах, сам хазяйнує помаленьку вдома, в с. Раків Ліс, зустрічається з дівчиною, їздить у справах до обласного чи районного центру…

Саме тому з першого разу Толю нам вдома застати не довелося: був у Камінь-Каширську. А пообіді енергійно вийшов із кімнати перед наші ясні очі. Позаяк то був четвер, ми прийшли в хату зі свіжою газетою в руках. Він глянув – і на мить ніби знітився…

Це вже потім стало зрозуміло – чому… На першій шпальті того номера був матеріал про те, як с. Залізниця Любешівського р-ну добивається звання Героя України землякові Іванові Пасевичу  і як всією громадою колишні односельці відзначали його день народження 25 листопада під час вечора пам’яті.

«Я з ним служив, – із ноткою невимовного болю мовив раптом Анатолій, згадавши командира взводу. – Пліч-о-пліч. У Львові…»

Із січня 2012-го розпочав службу в ЗСУ, у 80-й аеромобільній бригаді. Вдома – мама Наталія, тато – Ярослав, брат Сергій та сестра Люда. Ніщо, як кажуть, не віщувало біди…

АТО. Анатолій на Схід поїхав у березні, як тільки все почалося. Разом із ним – побратими з 80-ї бригади. Ворожа куля знайшла його під Слов’янськом ще  27 червня під час масованого обстрілу. Свідомості не втрачав й практично відразу зрозумів, що з ногою справи кепські. Толю вивезли з блокпоста, надали допомогу в польовій реанімації. Далі були «мандри» госпіталями: Ізюм, Харків, Київ і Париж.

Про те, що Анатолій може втратити ногу в 20-річному віці, йому повідомили лікарі у київському військовому госпіталі.

«Лікар прийшов і сказав: мовляв, ситуація складна. Пошкоджено артерію, нерв перебитий…» – згадує Толя.

Після того почалося пекло для усієї родини. Не знали, куди піти й кого просити про допомогу… На щастя, Господь привів до волонтерки, волинянки Наталії Соколової-Попової. Родичка, шукаючи різні рятівні варіанти, зателефонувала пані Наталії.

«Це такий мій добрий ангел, – з надзвичайною ніжністю розповідає Анатолій про цю жінку. Жінку, яка підняла Волинь та Україну на допомогу солдату Толі. – Якби не вона, не знаю, що було б зі мною. Та й не тільки зі мною. Он позавчора ми з нею та ще з кількома хлопцями були на врученні премії «Людина року»: там можна було переконатися, що я не один».

Операція у Парижі коштувала неймовірно дорого (а як для родини із поліського с. Раків Ліс – тим паче) – 117 тис. дол.!  Увесь цей час поруч із Толею була його мама Наталя.

А дізналися рідні про біду із сином не відразу…

«Він же спершу нам нічого не казав, – розповідає батько Анатолія Устимюка Ярослав. – Повідомив про тяжке поранення тільки тоді, коли був у Києві, в госпіталі».

І ось аеропорт. Наталія Соколова рапортує про успішну волонтерську місію світлинами, зробленими перед відльотом. Завдяки волонтерам там, у Парижі, камінь-каширська родина не відчувала себе забутою світом. Знайшлися українці, які виявили готовність там, у Франції, підтримати їх. Устимюків зустріли представники нашої діаспори в Парижі,  допомогли їм зорієнтуватися в місті й навіть ділилися з ними дахом над головою.

«Ми жили в українських сім’ях, спілкувалися там українською, на екскурсії навіть разом ходили. Всі визначні місця ми бачили», – згадує Толя.


5 вересня йому упродовж кількох годин оперували травмований нерв на нозі. Після операції у Франції Толя лікувався ще деякий час.

На рідну раковоліську землю Анатолій ступив  трохи більше місяця тому… Тривалою, каже, буде, схоже, його реабілітація. Ще й досі прооперовану ногу мало відчуває. Показує спеціальний «чобіток», який вдягає на ногу, коли ходить. Лікарі попереджували хлопця, що чутливість буде відновлюватися довго: в ідеалі півроку. Щоб не атрофувалися м’язи, ногу треба масажувати, постійно робити відповідні вправи.

Толя випромінює оптимізм. Із особливою ніжністю розповідає про маму і дівчину Катю із сусіднього с. Нуйно Камінь-Каширського р-ну, яка теж тими днями була з ним, біля лікарняного ліжка. А позаяк нині Анатолій із армійським життям розпрощався, бо солдат із нього вже ніякий (вистачить на його долю сповна), то, усміхається, буде воювати на особистому фронті.

Після того важкого шляху, який йому судилося пройти,  колишній десантник не опускає рук, вірить у власні сили. А найбільше вірить у силу людської доброти. Там, у госпіталі, коли лежав прикутий до ліжка й розбитий тривожними думками про власне майбутнє, відчував кожною клітинкою тіла, як переживають за нього рідні, друзі, земляки. Біда, каже, допомогла переоцінити багато що.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора та з відкритих джерел: 


Врятована нога солдата.



Зупинка рідного села.







  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%