Від Криму до Кунаширу

Від Криму до Кунаширу

Хроніка подій останніх 7 років показує, що кремлівський режим не тільки не віддає загарбаних територій після завершення Другої світової війни, але й усе активніше вдається до чергового переділу карти світу. Й Україна стала вже третьою його успішною спробою анексії, котру аналітики вже охрестили «гібридною війною».

Чому третьою? Бо якщо про події 2008-го, пов’язані з відторгненням у Грузії автономних республік Абхазія та Південна Осетія внаслідок прямого військового втручання, ще свіжі в пам’яті, то епізодичний візит путінського васала Дмітрія Мєдвєдєва на острови Курильської гряди пройшли ніби як повз увагу. Але події чотирирічної давності варті нагадування. Хоча б для того, щоб зрозуміти, чи варто сподіватися на добровільне повернення Україні нашого Криму?

Отже, 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» міністр закордонних справ переможеної Японії Мамору Сігеміцу, начальник Генштабу генерал Йосідзіро Умедзу, верховний головнокомандувач союзних військ генерал армії США Дуглас Макартур, радянський генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко (етнічний українець) та адмірал флоту Великої Британії Брюс Фрейзер підписали акт про безумовну капітуляцію «Країни Сонця, що сходить». У принципі, імператорський режим не мав іншого виходу після двох атомних атак американців на Хіросіму та Нагасакі, що показали неминучість цілковитого знищення населення всієї держави. Не вселяла оптимізму й поразка потужної Квантунської армії в Китаї та Монголії, яку завдали японцям радянські війська, в складі яких, до речі, було чимало мобілізованих на фронт волинян.

Але навіть беззастережна капітуляція не відбирала в Японії територій, які належали їй із давніх-давен. Зокрема й чотирьох островів на Курилах – Ітурупу, Кунаширу, Шикотану і Хабомаї. Взагалі, за них, як і за далекосхідний Сахалін, між Росією та Японією завжди точилася війна з перемінним успіхом, і вони почергово належали то одній, то іншій стороні. Але коли в 1951 р. між союзними державами та Японією було підписано мирну угоду, то 4 японських острови не мали відходити під юрисдикцію СССР. Здійснена в 1956 р. Микитою Хрущовим спроба помиритися з японцями шляхом «компромісу» (по 2 острови кожній стороні) успіхом також не увінчалася: Токіо навідріз відмовився поступатися «північними територіями», котрі «совєти» в односторонньому порядку приписали до Сахалінської області Хабаровського краю Росії. З тих пір, до речі, Москва і Токіо перебувають у стані війни, оскільки мирного договору між ними не існує.

Проте нинішнім кремлівським правителям абсолютно байдуже, що про них думають японці і весь цивілізований світ. Вони навідріз відмовлялися обговорювати тему «спірних територій», а восени 2010-го на острів Кунашир приземлився перший офіційний лідер Москви – тодішній Президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв. Суть була не в оперетковій нараді з «партійно-господарським активом» і не в пристрасті до фотографування самого візитера: весь світ побачив, що Росія захопленого не віддає!

І ось тепер – тема «кримнаш», на якій спекулюють усі, кому не ліньки. Опираючись на результати соцопитувань в Україні, де більшість населення продовжує вважати автономію невід’ємною частиною нашої держави, та розуміючи, що правду сказати для політиків – це щось схоже на самогубство камікадзе, то один, то другий громадський чи державний діяч обіцяють повернути Крим до лона неньки-України якщо не військовим, то мирним способом. Проте ніхто не задумується: якщо Москва не те що Грузії, але навіть Японії за 70 літ не віддала жодного сантиметра землі, то з якого це дива вона має розпрощатися з територією, де міститься один із основних міліарних її кулаків у зоні Чорного та Середземного морів?  Відтак висновок очевидний: не бачити нам Криму в складі нашої держави років так зі сто. А може, й більше. І раз так, то треба припинити будь-які спекуляції з цього приводу, зосередившись хоча б на виконанні завдання-мінімуму – звільненні всього Донбасу від бойовиків та російських агресорів та налагодження для всіх громадян України гідного рівня життя.

До речі, про камікадзе. В «перше пришестя» на посаду Прем’єр-міністра України Арсеній Яценюк сказав, що очолить «уряд камікадзе». За дивним збігом обставин, багато міністрів справді за кілька місяців пішли в політичне небуття (як і вся «гвардія Януковича», без харакірі, звичайно), а сам Арсеній Петрович залишився. Йому не те що «диктаторська куля в лоб» не влучила, але навіть із його мізинця не впала й краплинка крові (її він бійцям АТО не здавав). Не відомо, хто з політтехнологів нагадав панові Яценюку про камікадзе, проте він (і ми всі також) мав би знати, що право віддати своє життя за батьківщину та імператора в Японії мали право лише молоді та неодружені чоловіки. Під час Другої світової війни острови взагалі шокував надзвичайний вчинок японки, яка була дружиною льотчика, котрий заявив про намір стати камікадзе: щоб дати право своєму коханому ціною власного життя знищити американський корабель, нещасна убила двох синів-немовлят, після чого наклала на себе руки…

Переконаний, що нам такі жертви для повернення Криму не потрібні. Бо саму Україну доводиться відроджувати з руїни… І це наразі – головне!

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7.1%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (12) - 21.4%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 55.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.4%