Баба без паспорта нікуди не рихтується!

Баба без паспорта нікуди не рихтується!

Чому мешканці іваничівського Кречева особливо не переймаються проблемами євроінтеграції, про яку так дбають на найвищих рівнях?

Питання європейської інтеграції жителів віддаленого волинського села під назвою Кречів, що розкинулося на території Іваничівського р-ну (під самісіньким Західним Бугом, а відтак – і Польщею), мало цікавлять. І хоча про добросусідство вони знають не з чуток (не перший рік неподалік села відбуваються Європейські дні добросусідства – важлива складова українсько-польського співробітництва), одначе не стають його носіями та активними учасниками. 
Словом, навіть тоді, коли кордон на кілька днів тут відкривають, жителі Кречова до Польщі не рихтуються. Чому? 
У статті «Добросусідство без сусідів?» («Волинська газета» від 25 квітня ц. р.) ми здійснили спробу прокласти міст логіки між грандіозними євроінтеграційними ідеями творців ідеї Європейських днів добросусідства та реаліями життя простих волинян, яких у першу чергу й повинна стосуватися ця акція. Особливо це актуально для іваничівського Кречева та шацьких Адамчуків, які щосерпня намагаються дружити з польськими сусідами – Крилувим і Збереже.

Здавалося б, нині модно їздити, наприклад, «на закупи». Та й родичів чи давніх знайомих можна по обидва боки Західного Бугу відвідати. Процедура переходу кордону для місцевого люду не надто складна: іди до річки, де працюватимуть українські та польські зелені кашкети, показуй їм закордонний паспорт із візою або «карткою малого прикордонного руху» і – ступай ногою на понтонну переправу, яка виведе прямісінько на територію Європейського Союзу.
Але не все так просто. Для тих волинських селян, хто узагалі немає закордонного паспорта, ця процедура апріорі неможлива.
– У баби паспорта немає! – каже старенька жіночка, котра на момент нашого приїзду порпалася по господарству коло своєї хати. Баба Катерина всі роки (а їх за плечима – чимало десятків) мешкає на вул. Інтернаціональній. Правда, на тому весь інтернаціоналізм у селі завершується. 
Бабця зроду-віку не відає, що воно таке – закордонний паспорт. Пам’ятає ті часи, коли селяни взагалі не мали жодних документів. Каже: таке добро, як закордонний паспорт, їй не потрібне, бо ніколи за домашніми турботами збиратися до сусідньої держави на прогулянки. У неї – худоба та поле.
– Коли ті Дні добросусідства проводять, то в селі стільки люду! – ділиться враженнями бабця. – Яблуку ніде впасти. Але всі приїздять тіко погуляти. Збитків не роблять, нікого не займають, але без горілки діло не обходиться. А хіба то добре?..
Кречів – невелике село: 265 людей та сотня дворів. Більшість населення – люди поважного віку. Вони тримаються власних обійсть і живуть спогадами про минулі роки. Пусток у Кречеві – до кольору й до вибору. Молоді – небагато. А діток узагалі кілька. В селі діє лише початкова школа, де навчається… семеро учнів. Щоби отримати ще трохи знань, дітям доводиться їздити до сусідніх Мовників.
«Ми давно говоримо з Європою спільною мовою», – кажуть у Києві владні мужі. У Кречеві ж на пристойному рівні польську знає кожен другий пенсіонер. Вони, а особливо старожили, пам’ятають, як раніше ходили вбрід до костелу, що на тому березі річки. 

– Пам’ятаю той костьол, – розповідає тамтешня медичка Тетяна. – Як була дитиною, то за сіном туди ходили. Старі розповідали, що колись на річці функціонував пором. То ще до війни було. Кому треба, то їхав. Що тепер? Ще часом гонять туди корів на пашу. Але вже менше, бо весною вода довго стоїть. Цього року – тим більше. Правда, як іде хто, бере із собою паспорта. Бо ж як подасися без документів, то прикордонники затримають. Їхня застава зовсім близько.
Сільська медичка, коли відбуваються Європейські дні добросусідства, не відпочиває. Їй доводиться слідувати клятві Гіппократа й працювати. Щоправда, жодного разу не ставалося надзвичайних подій, хіба – які дрібниці: в голові кому запаморочиться чи тиск від спеки підскочить. Один нюанс – медикаментами сільський ФАП ніхто забезпечувати не береться. Чим хочеш, тим і рятуй учасників дійства. Одначе якщо українцеві допоможе й… добре слово, то поляки такого підходу не зрозуміють точно. У них усе продумано щодо надання медичної допомоги. На кого нарікати? А ні на кого. Якщо сусіди налагоджують добрі відносини переважно за європейські гроші, то волиняни шукають ресурсів у власних коморах.
– От для поляків то дійсно свято, – розповідає далі пані Тетяна. – Вони три дні відпочивають. Усіх же з того боку пропускають, а для наших людей не все так просто. Тому й не ходять із Кречева люди! Стільки мороки з документами, що найменше бажання переходити кордон відпадає. Сусіди ж дуже полюбляють наш магазин. Щойно подолали контроль  – і туди. А нам що? Нам дорога потрібна! Оце – перша проблема!
Шлях до цього села поганим назвати язик не повертається. Він –жахливий. До сусідніх Мовників дістатися автомобілем можна, але їхати доведеться зі швидкістю не більше 20 км на годину. Стара бруківка і ями… У Мовникові – центральній садибі сільської ради – ще півбіди. А от у Кречеві справи геть кепські. Тут шляхи вимощені червоною породою із териконів.
– Хіба ж то добре? Ціла біда! – не ховаючи емоцій, розповідає один із місцевих чоловіків. – Насипали якоїсь біди! Та й хіба насипали? Привезли три роки тому породи з шахт, скинули на вулиці й усе. Що було робити? Узяв кожен лопату і пішов розгрібати.
– Всі люди в селі чекають дороги як манни небесної, – зауважує медичка. – Мені було 37 років, коли сюди прийшла: й тоді хотіли дороги. Зараз уже маю 62 роки, а селяни продовжують очікувати. Дехто вже й не дочекався. Як дощ піде – одне болото. Що хоч те й роби! Тепер колгоспу нема, вантажівок теж, то як в таку негоду в якій хаті – покійник, то чим хочеш його вези на кладовище!
Тож для мешканців Кречева триденний фестиваль Європейських днів добросусідства, чесно кажучи, особливої погоди не робить. До і після дійства люди живуть своїми клопотами. Хіба що сільські аматори орієнтуються на серпень, коли й відбувається фестиваль. Голосисті жіночки готують номери й долучаються до концертів.
– Щороку виступаємо колективом, – зауважує Олена Любеля, вчитель музики Мовниківської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів. – Хоча ми готуємо номери до багатьох свят, які відзначають у селі. От відбудемо 9 Травня, то думатимемо і про Європейські дні добросусідства. Співаємо, звісно, українських пісень. Правда, треба подбати ще й про костюми, бо в будь-чому на очі людям не вийдеш.
Зрозуміло, що дисбаланс між польськими та українськими Днями добросусідства існує. І тут фінансове питання відіграє не останню роль. Проте є чимало інших. Зокрема й таке: на кого розраховане дійство? На поважних посадовців, котрі приїздять налагоджувати добрі стосунки, чи також і на кречівського жителя? Певно, формат традиційного дійства варто було б злегка відкоригувати. Хоча б для того, аби в очах місцевого люду масштабні міжнародні заходи не виглядали, як типовий пікнік із напоями, наїдками, піснями й розвагами.
А чи не краще як реальний вимір добросусідства збудувати з допомогою ЄС хоча б дорогу від Кречева до Мовників?!
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Хто в раді головний: депутати чи голова?

Голова, бо обраний всенародно. (0) - 0%
Депутати, адже можуть його звільнити. (0) - 0%
Виборці, бо вони носії влади. (0) - 0%
Мені байдуже. (1) - 100%