... А рідних батьків забрала горілки

... А рідних батьків забрала горілки                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

У новій сім’ї хворий на ДЦП хлопчик знайшов любов і навіть навчився ходити. 
Ця дитина жила як Мауглі. У три роки Мишко не вмів ходити й розмовляти. У пошуках їжі на ручках виповзав із порожньої хати. А далі – як поталанить. Коли сусіди побачать – нагодують, а коли – годинами на холоді й у болоті.

Його почорнілі від бруду рученята були єдиним засобом пересування, а відтак – і порятунку від голодної смерті. Бо через порушення центральної нервової системи ніжки дитини фактично не рухалися. Страшний діагноз лікарі встановили не відразу. Адже мама народжувала первістка вдома. Та коли врешті показала фахівцям, ті попередили: немовля потребує серйозного лікування.
Допоки могла, Мишка доглядала бабуся (вона жила зі своїм внуком, сином і невісткою в одному домі). А коли жінку розбив інсульт, хлопчика спіткала доля Мауглі, тобто – виживай, як хочеш.
Де були батьки? Теж жили, ніби джунглях. Днями й ночами шукали горілки. І тільки це було сенсом їхнього існування…
У три роки і десять місяців Бог таки зглянувся над дитиною і подарував нове життя: із любові, ласки, уваги, із можливості самостійно ходити.
НЕ ДИТИНА – ЗАЛЯКАНЕ ЗВІРЯТКО
– Як сюди потрапив? Це довга історія. Хай краще мама розкаже, – соромиться Мишко і тулиться до сивочолої жінки. Тетяна Лук’янець із смт Люблинець Ковельського р-ну якраз і стала тією людиною, котра подарувала хлопчику нове життя.
– Тато Михайлика – це мій зведений брат. Саме я забрала свою маму, тобто бабусю Мишка, коли її розбив інсульт. А за трохи із села Пісочного Ковельського району, де жив хлопчик, подзвонили сусіди: «Рятуйте дитину! Бо пропаде!», – пригадує Тетяна Федорівна події 2005-го.
На той час жінка виховувала трьох власних дітей. Із чоловіком мала клопіт, бо часто випивав. Та коли дізналася про поневіряння маленького племінника, без вагань подалася рятувати.
– Того дня, коли пролунав дзвінок від сусідів, мого чоловіка навіть удома не було. Тому я телефоном йому сказала, що забиратиму Мишка. Разом із сестрою ми попросили у знайомого авто та поїхали. В Пісочному нас чекали брат Володя із дружиною Людою. Я сказала, що хлопчикові в них лишатися не можна, попросила свідоцтво про народження, і ось уже вісім років Мишко живе у нас.
Взяти на виховання чужу дитину – це одне. А от прихистити хлопчика з діагнозом ДЦП – зовсім інше. Але на той момент жінка навіть не хотіла думати про те, наскільки тяжко їй доведеться.
– Михайлик був схожий на залякане звірятко. Він звик жити сам по собі, не знав, що таке нормально їсти, в чистій постелі спати. Коли годували, не жував, а цілим ковтав, аби швидше насититися. Що вже казати за горщик чи норми гігієни, – продовжує жінка. – Спершу всі: і мій брат, і сусіди, і колеги по роботі – казали: «Він же каліка! Нащо тобі цей клопіт?! Віддай в інтернат і будеш тільки провідувати!».
Після цих слів виникли вагання. З одного боку – дійсно тяжко. Бо дитина потребувала цілодобового догляду, немалих затрат на лікування. А з іншого – не хотілося, аби лишився всіма відкинутий.
– Та й чутки лякали, – зізнається оповідачка. – Наскільки вони правдиві, не знаю, але люди подейкували, буцімто у спецзакладах неповносправні стають піддослідними кроликами. Тож ми разом із доньками зібралися на сімейну раду й вирішили: хлопчик житиме в нас.
Сказано – зроблено. Тим паче, що в Пісочному давно лежало направлення на лікування дитини. Однак лише через чотири роки, коли хлопчик остаточно лишилося в родині Лук’янців, він почав отримувати медичну допомогу.
– Вперше прийшовши до лікаря, навіть не питала, чи зможе Мишко ходити. Поклалася на волю Господа та фаховість спеціалістів і – взялася робити все, що призначали медики, – провадить Тетяна Федорівна. А «все» – це щоденні вправи, регулярні масажі, постійне консультування у спеціалістів, щорічні курси в лікувально-оздоровчих установах.
– Ми навіть не очікували такого результату, але повернувшись із клініки Козявкіна, п’ятирічний Михайлик уперше (!) став на ноги. Відразу – на кілька секунд. А потім – на довше й довше! – навіть через стільки років од щасливої миті Тетяна Федорівна не стримує емоцій.
«ТЕПЕР Я – ВІДМІННИК!»
За шість літ, що відтоді минули, Мишко навчився ходити. Із першого класу навчається вдома. Попервах наука йшла непросто. Ще тяжче давалося тримати олівця та ручку, бо м’язи рук були надто напружені. Та ось уже два роки хлопчик – відмінник, учителі ним не нахваляться. І на підтвердження Мишко гортає щоденника із найвищими балами, показує малюнки й саморобки.
– Поки ще не можемо віддати його до школи, – продовжує жінка. – Бо вдома дитина ходить більш-менш нормально, а тільки опиняється на вулиці – його охоплює безпричинний страх.
– Просто як бачу людей, то здається, що вони прямо на мене йдуть і от-от зіб’ють, – зізнається хлопчик.
– Дитина все ще потребує і фізичної, і психологічної допомоги. А нам це не завжди по кишені, – пояснює Тетяна Федорівна. – Я, приміром, уже п’ять років як на пенсії. Мій чоловік помер. Держава теж не може забезпечити всім необхідним. Якщо видають путівку в санаторій, то тільки на дитину, а дорослий мусить їхати, проживати й харчуватися власним коштом. Окрім того, мушу доглядати старенького тестя. Відтак, лікуванням Мишка займається моя молодша донька Оля. Саме вона по оздоровчих закладах із ним їздить, щодня спеціальні вправи з ним виконує.
А рідні батьки? Від них допомоги не багато. Мати Людмила так пила, що в один із нападів білої гарячки покінчила життя самогубством і по собі тільки недопиту пляшку горілки лишила. Батько ж так і продовжує пити, живе з іншою жінкою, підпрацьовує в одному з місцевих господарств. Кілька разів на рік телефонує: «Як справи?» та коли-не-коли грішми поможе. Одначе це – мізер порівняно з коштами, які потребує Мишко.
– Щоб їхати у клініку Козявкіна, треба дуже багато. А тамтешні спеціалісти радять раз на три місяці реабілітацію проходити. Тож вибір зупиняємо на тих закладах, що менш ефективні, але й не дорогі, – зізнається жінка. – Як тисяч три путівка – власних коштів вистачає. А як більше – прошу у знайомих, митників, навіть чужі люди, дізнавшись, помагають. 
…На ніжки Михайлика поставили. Тепер маємо зробити все, аби й у дорослому житті він міг міцно стояти.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 14%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (225) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (145) - 28.9%