Січкарні, фаетони, млини

Січкарні, фаетони, млини


У хатині діда Карпа – як у майстерні «Умілі руки». Стіл, стілець, полички – все господар зробив сам. Причому з того, що невмілий давно би на смітник викинув. Стіл такий, як у вагоні поїзда. Стілець – ніби з кабіни трактора. «Бо що я – дарма в совхозі працював?» – жартує Карпо Климович.

Обійстя теж ніби велика майстерня. В кожному закапелку якісь інструменти і пристосування. А в центрі – сільгосптехніка: весна ж надворі, роботи повно.
Балакаємо з Карпом Дригулею, а заодно екскурсію проводимо. Бо єдиний в окрузі коваль має, про що розповісти і – як сам каже: «Молодость згадати».
– Оце – піддувало. Давно вже без діла стоїть. А оце – молот. Тільки кувати ним – сили вже нема, – і 84-річний майстер однією рукою піднімає тяжезного інструмента. Такого самого – котрим іще підлітком почав орудувати.
– О! Давно це було. Я тоді жив у Рівненській області в селі Полиці. Саме там узяв мене коваль у підмайстри. А як його в армію забрали, став я сам у кузні трудитися.
Карпо Дригуля хоч і був молодим, але роботу відповідальну виконував. Під час заготівлі деревини кіньми з лісу колоди вивозили. А для того треба було зрубане вкладати на так звані «передки». Ось їх і виготовляв коваль-початківець.
– Чого я тільки не кував! – продовжує чоловік. – Ріс із поляками. На німця робив. А як прийшли совєти, то з красним воєнкомом подружився. І знаєте, чому? Бо фаетончика йому зробив, а потім санки.
За золоті руки Карпа Дригулі воєнком його навіть до армії не хотів відпускати. Доки дозволялося – відстрочки робив. Та пронюхало начальство (метрику в церкві знайшли), що Карпо не з 35-го, а з 29-го року народження, одразу до Росії служити відправили. І нічого, що тоді чоловік уже шлюб узяв, а дружина первістка чекала.
Про те, як перше дитя всього пару тижнів пожило, а молодого батька на похорон не пустили, Карпо Климович навіть згадувати не воліє. Краще, каже, розповім, як під Брянськом і Смоленськом служилося. Бо, виявляється, і там наш коваль прославився.
– Я ж у залізничних войськах числився. Ми мали, серед іншого, розвалку зазору робити. Раніше для того півзводу треба було залучити. А я такий «прибор-дригуля» придумав, що шестеро чоловіків із роботою стали справлятись, – хвалиться майстер.
За цей винахід його автора до нагородження представили, три тисячі преміальних дали. Більшу їх частину офіцери, щоправда, забрали. Зате Карпові Климовичу слава дісталася.
Ковальські винаходи, втім, не вберегли лейтенанта Дригулю від перебазування в Закарпаття.
– Куди ми їхали? Чому? Ніхто не знав: у вагони позаганяли і «веселим» поїздом – уперед, – пригадує співрозмовник. – Але не це мене смущало. Більше інтересувало, чому серед цілої армії туркменів, казахів я один – хохол?
Відповіді на це питання чоловік досі не знає. Єдине, що зрозумів, – цілковиту засекреченість усього, що відбувалося. Бо не було у військових ні імен, ні прізвищ – одні номери. Та й ті щодня змінювалися. Листи-трикутнички додому скільки не посилалися, жоден не дійшов. Рідні навіть думали, що Карпо й не вернеться. Проте чоловік і вернувся, і ковальську роботу відновив.
Та й як могло стати інакше, коли чи не в кожному господарстві тоді кузня мусила бути. Чи плуга, чи борону зробити, чи яку деталь викувати. Тож працюючи на сільгосптехніці, Карпо Климович мав також за молота братися. І коли на Рівненщині трудився, і коли до с. Зелена Ковельського р-ну переїхав.
– На Волинь мене жінка привезла. Тут разом із Ганною четверо синів і доньку зростили.  Тут хату звели. Я в совхозі трудився. А як на пенсію пішов, то за другий дім кузня стала. Вози, санки, плуги, борони, навіть січкарні робив. За сапки-копаниці й не кажу, бо то так – мєлоч. Потім власть помінялася, і ковальський реманент я додому переніс, – продовжує Карпо Климович.
Зараз на весь цей інструмент пан Дригуля, як на згадку минулого, дивиться. Бо нині людям, каже, такі вироби подавай, аби не руки, а техніка трудилася.
– Найбільше просять корморізку, млинка, щоб зерно дробити. Дзвонять із Ковеля, Ратного, Каменя. Раніше більше майстрував. А зараз щось-то рука не работає, то я кажу: не просіть, бо не здужаю, – провадить чоловік.
На життя коваль не нарікає. Каже, пенсія велика, грошей не бракує. Треба – поїхав до Ковеля засіб для відкачки води придбав. Треба – пішов на базар їсти купити.
– Свиней-корів не тримаю, бо скільки мені самому треба? В полі теж нічого не роблю: під вікнами грядку маю. З усієї живності – тільки мій вовкодав, – і показує рудого песика, що дрімав біля подушки, а зараз не знав, чи лежати, чи втікати.
Нині Карпо Климович віку доживає сам. Дружина Ганна сім років як спочиває. Сини теж свої сім’ї мають. Питаю, чим займаються, а співрозмовник знову жартує: «А хіба я за ними ходжу?». Проте далі вже серйозно:
– Петро, Володя, Толік коло мене живуть, – демонструє три будинки, що стоять один коло одного в рядочок. – Павло в Ковелі, а донька Олена аж у Києві.
Ковальського хисту батька ніхто з дітей не перейняв. А от досвід механізатора є кому продовжити. Петро як пішов на пенсію, разом із батьком трактора змайстрували. Володя, котрий уже п’яте скликання в с. Зелена головує, здобув фах інженера й теж із машинами на «ти». Павло – начальник інспекції держтехнагляду в обласній держадміністрації, тому навіть посада зобов’язує досконало всю техніку знати. А найбільше практичних навиків здобув у царині механіки наймолодший із синів. Бо в Толіка сільськогосподарська техніка вся, крім зернової, в наявності.
Проте єдиний в окрузі коваль відсутністю учнів не переймається. Вік свій, каже, не дарма прожив. І найбільше, чим гордиться, – своїми дітьми та місцевим Свято-Покровським храмом.
– То ж не я, то громада церкву будувала, – скромно каже. Втім син Володимир (котрий сільським головою) батькових заслуг применшувати не став:
– Колись на місці села Зелена був хутір на пару польських хат. Як по війні постав населений пункт, про церкву теж ніхто заїкнутися не смів. Тож зі здобуттям незалежності наше село чи не єдине в районі не мало свого престольного празника. І саме батько взявся мрію людей про власний храм утілити в життя.
На будівництві Карпо Дригуля днював та ночував. За касира, чорнороба й завгоспа був. Такі старання дали гарний результат. І вже через два роки церкву врочисто відкрили, а Карпа Климовича старостою в ній вибрали.
– Да-а… Трудно було… – замислився, з подвір’я хати дивлячись на куполи Свято-Покровської. В цей момент цигаркою би затягнутися, з думками сам-на-сам побути. Але ж кинув. Років уже пару…тому.
– Ви як до Луцька приїдете, Борисові Клімчуку вітання передайте. Бо та церква – то і його заслуга. Як іще в 90-х губернатором був, крепко поміг нам, – і з такими словами прощаємося.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%