Голос крові та мовчання мови

Голос крові та мовчання мови

 

Химерні події в Криму та на Донбасі показали не тільки готовність нинішнього кремлівського режиму вирішувати свої імперські завдання з допомогою грубої військової сили. Вони продемонстрували наявність на території нашої держави людських чинників, які, самі того не бажаючи, стають підставами для обґрунтування агресором своїх загарбницьких намірів. І, на превеликий жаль, часто фактор походження та мови спілкування стає визначальним…

Для початку – ніби про хорошу справу, реалізовану урядом Польщі. Як тільки ситуація в Криму почала набувати форм неконтрольованого розвитку подій, офіційна Варшава вирішила терміново закрити своє консульство в Севастополі та евакуювати весь персонал. Коли ж бойові дії спалахнули на Донбасі, така сама доля спіткала й диппредставництво РП у Донецьку: усіх співробітників негайно вивезли в безпечне місце. Проте надалі питання захисту громадян набуло для влади нашого західного сусіда специфічних форм: із допомогою літаків військово-транспортної авіації та кадрових військовослужбовців Війська Польського з Харкова у Польщу було вивезено майже 200 громадян України… польського походження, тобто тих, хто встиг отримати так звану «Карту поляка». Більшість із них, за логікою подій, спочатку отримає притулок на своїй історичній батьківщині, а в недалекій перспективі й нове громадянство та паспорт із одноголовим орлом. Символічно, що жодного українського громадянина без «Карти поляка» на борт літака «Геркулес» ніхто не взяв.

І хоча цей вияв гуманітарної місії з боку країн антипутінської осі може викликати певну стурбованість, то поведінка нашого східного сусіда на його тлі – суцільний синдром вар’ята. В чому, врешті-решт, полягає основний ідеологічний камінь «Русского мира»? В тім, що Москва сама собі присвоїла право «захищати інтереси російськомовного населення» в будь-якій точці земної кулі та будь-якими (зокрема – військовими) методами. Виходить парадоксальна ситуація: чим більш демократичною є та чи інша країна, чим потужніше вона сприяє розвитку прав та свобод представників національних меншин (у нашому випадку – російської), тим більше вона наражається на небезпеку агресії з боку гігантського військово-державного утворення!

Чому так швидко анексували Крим, де ніхто, крім татарів, не чинив окупантам жодного опору? Все дуже просто: основна маса тамтешнього населення, звідки вона б не прибула на півострів, швидко асимілювалася під стандарти «російськомовних». Поряд із потужними російськими військовими базами, які демонстрували приклад стандартів життя та побуту, усі роки незалежності переважна маса населення поволі сповзала в пучину «Русского мира». Зрозуміло, що Українська держава палець об палець не вдарила, аби показати, що українська мова, культура та історія – це насправді орієнтири, на які треба рівнятися. І коли одна система координат лише нарощувала свою присутність, а інша деградувала, питання анексії залишалося лише питанням часу. Тим паче, коли «зелені чоловічки» висадилися на кримській землі, лише мова татар могла їм підказати, що вони насправді дуже сильно «заблукали». Російська, яку вони чули на кожному кутку, лише підказувала: вони – вдома, а не в чужій країні…

Донбас тільки посилив розуміння прямого зв’язку між способом формуванням думки та мовою її озвучення. Зерно російського сепаратизму впало на благодатний ґрунт місцевості, котру населили привезені з усіх куточків колишнього Союзу люди, об’єднані хіба що шахтою, горілкою та «хохляцькою» буквою «г» у чужих словах із московітською буквою «ґ». Як і з кримським варіантом, наша держава в цій, як виявилося, ідейно-культурній резервації нічого не робила для розбудови фундаментальних принципів незалежної країни. В результаті ми отримали не тільки проблему перемоги в бойових діях із російськими «єдинокровними братами», але й ще більшу: зміни свідомості людей, котрі проживають у підконтрольних Києву містах та селах. Що з ними робити після визволення, скажіть?

Мені скажуть: є й серед російськомовних та громадян неукраїнської національності справжні патріоти нашої держави! Звичайно, є. Але основна маса живе та діє за принципом, вибачте за натуралізм, «скільки вовка не годуй»…  Тому я повністю погоджуюся з тезою, що військового вирішення цих локальних конфліктів не існує. Бо ми повинні зробити конституційні засади існування Української держави не декларативними, а реальними. Слід домогтися, щоб на всій території нашої країни отримали право розвиватися не тільки національно-культурні меншини, але й корінна нація. І якщо румуни, угорці, поляки чи росіяни можуть у нас відвідувати школи з рідними для них мовами викладання та розвивати свої мову, культуру та традиції, то коли, чорт забирай, школи в Донбасі будуть переведені на українську мову, а в ефірі Криму пануватимуть радіо- та телепрограми вітчизняного мовника? І коли ми спонукаємо наших найближчих сусідів до створення умов для розвитку українських меншин за принципами, котрі вже давно в самій Україні стали виявом демократії?

І починати треба із самих себе. Доки в прямому ефірі кожен із держчиновників не складе екзамен із української мови і не виконає Гімн нашої держави, доти жоден із них не має права займати будь-яку посаду: від міністра до вихователя дитсадка.

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7.1%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (12) - 21.4%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 55.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.4%