Неволя свободи

Неволя свободи

5 травня цього року не пройшло тихо і непомітно. Насамперед, тому, що саме на цю дату припав Великдень. Свято стосувалося всіх православних, і через те світлі та радісні почуття буквально заполонили кожну клітинку єства кожного вірянина. І лише вузьке коло фахівців зафіксувало, що саме 5 травня також відзначають Міжнародний день боротьби за права інвалідів та Всесвітній день акушерки. 

Ще менша кількість співгромадян спробувала пригадати, що саме 5 травня 1912 р. вийшов у світ перший номер нелегальної більшовицької газети «Правда», що стало причиною після перемоги Жовтневого перевороту (згодом ласі до наукових звань та привілеїв партфункціонери та псевдонауковці назвали його Великою Жовтневою соціалістичною революцією) на одній шостій частині земної кулі святкувати День преси. 
Якщо звернутися до епістолярної спадщини основоположників марксизму-ленінізму, то не можна не погодитися з простою, але дієвою формулою: кожна революція лише тоді чогось варта, якщо вона здатна захищатися. Причому більшовики для цементування свого успіху не лише створили регулярну армію та каральні органи ЧК, але й доклали дуже багато зусиль до розвитку партійно-радянської преси. Це було потрібно для того, щоб після перемоги над поголовною неграмотністю кожна людина могла не просто читати й писати, а споживати саме той інформаційний продукт, який був просто необхідним для масового «промивання мізків» та зомбування  суспільства. Тотальна цензура з одного боку та величезні привілеї для ідеологічних лакеїв з іншого приносили упродовж багатьох десятиліть доволі успішний результат: значна частина людей просто не уявляла собі іншого способу життя, ніж радянський, де портрети комуністичних вождів почали замінювати образи святих і де фраза «хто не з нами, той проти нас» була мірилом усіх вчинків. 
Зараз, коли переглядаєш пожовклі сторінки радянських видань, виникає бажання подивитися у вічі не лише тим секретарям, які в партійних органах відповідали за «чистоту генеральної лінії партії» на ідеологічному фронті, але й зазирнути в душу журналістів, які вірою та правдою їм служили. Хоча б для того, щоб спробувати зрозуміти: якими були спонукальні мотиви їхньої бурхливої діяльності. 
Перша відповідь лежить буквально на поверхні нашого буття. А як було інакше, коли існувала лише одна-єдина партія, що створила, а потім і контролювала монолітний пропагандистський апарат? Найлегше пояснити власну безпринципність та продажність словами, ніби часи були складними, й іншого виходу просто не існувало. Або ти вказував іншим, як правильно оспівувати велич марксизму-ленінізму і за це відповідав перед іншим начальством, або замість затишного номенклатурного кабінету перебирався в ливарний цех чи на колгоспне поле. Або ти вправлявся в словесній еквілібристиці на тему комуністичного будівництва та отримував стабільну зарплату, безплатну квартиру та дефіцитну машину, або замість журналістики в гіршому випадку освоював премудрості кустарного виробництва в табірній зоні, а в кращому – елементарні навички вантажника в найближчому овочевому магазині.
Другий варіант відповіді знайти значно складніше. Бо він стосується не матеріальної частини нашого буття, а моральної. Якщо в когось не вистачало сили та мужності виступити проти участі в суцільній фальсифікації правди, то чому не знайшлося можливості хоча б відсторонитися від передових лав «бійців ідеологічного фронту»? І в партійних органах, і в засобах масової інформації існували відділи, які в певний спосіб були відділені від пропаганди. Наприклад, у всі часи хтось повинен вирішувати проблеми транспорту, зв’язку чи комунального господарства. Так само і в газетах, на радіо чи телебаченні існували структури, які висвітлювали спортивну чи економічну тематику…  І кожен міг вибирати: або бути «войовничим атеїстом», або просто не брати участі в суцільній облуді. 
Все це пригадалося саме цими травневими днями, коли на рівні ЮНЕСКО відзначається Всесвітній день свободи преси, заснований ще в 1992 р. з ініціативи африканських журналістів, які закликали всі уряди світу гарантувати та підтримувати свободу преси. Минуло багато часу, але цей заклик не втрачає актуальності. Хоча, як на мене, сподіватися, що носіями свободи можуть бути лише високопосадовці, це теж одна з форм ілюзії. Бо вона може існувати лише тоді, коли кожна людина кожної країни відчуватиме потребу в отриманні об’єктивної та цікавої інформації про те, що відбувається в навколишньому світі. А про яку демократію ми можемо мріяти, коли все більше й більше людей узагалі нічого не читають, не слухають і не дивляться? І не тому, що їм хтось забороняє, а через те, що не відчувають у цьому жодної потреби, віддаючи перевагу елементарнішим побутовим потребам!
І ця проблема – чи не найголовніша. 
Володимир ДАНИЛЮК.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%