Прив’язала дочку до сосни і… пішла

Прив’язала дочку до сосни і… пішла


Усе життя їй снився один сон: темний ліс, ніч, пронизливий дитячий крик «Мамо-о-о!..». Зіна прокидалася, щоразу хутчій шепотіла про себе першу ліпшу молитву і засинала знову. Вона так уже звикла до цих сновидінь, що навіть не дивувалася їм. Але вони повторювалися і повторювалися. То на погану погоду, то коли розхвилюється чи наплачеться…

Бо то був не сон.

Коли Зіні було 4, разом із матір’ю та двома старшими братами вона жила у маленькому селі на краєчку Ратнівського р-ну. У старезній бабиній хаті, в одній частині якої ще до війни був хлів та тримали худобу, в іншій – кімната і кухня. Посередині – спільні сіни. Дитинство Зіна пам’ятає уривками, найбільше – діда Власа, який майстрував бочки та був їздовим на фермі. Іноді, коли їхав на ферму, брав із собою малу Зіну. Вона тихенько сиділа на возі та слухала, як жують зелений силос телички й телята, як випускають пару величезними ніздрями, як впізнають діда, водять за ними великими коров’ячими очима і видають довжелезне «му-у-у».

З дідом Зіна проводила більше часу, ніж із мамою. Та днями пропадала. А свято для дітей бувало тоді, коли мати приходила до хати п’яна. Розімліла, з туманними очима та «шлейфом» міцного перегару, вона тоді не кричала, не нервувалася, пригощала цукерками, а в хвилини найбільшої слабкості пригортала до себе малу Зіну, гладила її білу голову і приказувала: «Байстрючатко моє, за що мені таке наказаніє?..» Тому перших кілька літ свого життя Зіна думала, що нема ніжнішого материнського слова за оте «байстрючатко». Та це все було ДО.

Спочатку помер дід Влас. Бабу забрав дядько до іншого села, та згодом і та Богу душу віддала. Діти лишилися з матір’ю. Та ж – як із прив’язі зірвалася. Пропадала тижнями. Діти звикли ночувати самі, їсти самі собі шукали, за молоком до сусідів бігали. А одного дня мати розбудила Зіну вночі. Була п’яна і сердита: «Вставай, підемо!» – сказала. Вона не пам’ятає, чи казала ненька, куди йдуть. Але йшли в ліс. Мама мовчала, Зіна хникала. Спинилися біля сосни, вийняла рушника, обперезала худеньку дочку попід руки… «Це – щоб тебе вовки не вкрали, постій-но туто, а я за минуту буду» – і пропала.

Зінчин крик почули лісники, які на світанку на роботу поспішали. Вона не пам’ятає, хто її відв’язав, як… Додому вже не повернулася, дядько забрав до себе, в райцентр. А матері вона більше не бачила. І вже підлітком стрілася зі своїми братами. Там же – в інтернаті. Та після нього втратила з ними зв’язок.

Минали роки, Зіна нікому не розказувала про своє дитинство. Після інтернату було в її житті ПТУ, а потім навіть інститут. Стала «модісткою», а згодом уже керувала швейним цехом на фабриці в Рівному. Був у неї і «заміж». Але чоловік у 90-ті пішов працювати далекобійником й повіявся з тим по світах, кращої, видно, шукати. А двох синів Зіна на ноги таки підняла! Хлопці – як соколи. Їх після 8-го класу віддала до столичного військового ліцею.

Саме відтоді, як вони пішли з дому, їй частіше став снитися давній, ще дитячий сон. Чому її мати прив’язала до дерева й покинула в лісі, Зіна так і не знала достеменно. Дядько зразу ніц не розказував. Потім неньку позбавили прав на дітей. Де вона – тільки Богу було відомо. Та з рідними Зіна не спілкувалася: як здали в інтернат, стільки їх і бачила. Не відала й, де брати. Однак спогади боліли з літами все дужче. А одного вечора, як підперло під саме горло: ні вдихнути, ні видихнути. Добре, що не пізно було – вийшла з під’їзду, сперлася на одвірок. Звідти її швидка й забрала: сусіди викликали. І виявилося, що перенесла Зіна інфаркт. Правда, хлопці бігом приїхали, ліків накупляли, кілька днів біля неї посиділи – й полегшало.


Вже прямувала за випискою в ординаторську, як спинилася посеред коридору: санітарочки когось везли на каталці й голосно говорили: «Не буде толку! От побачиш. Трєпанацію черепа їй робили. Але якби-то молоде.. А то баба стара!». Під простинею лежала бабця. Мала, худа… «Син побив, – пояснила медсестра, побачивши, що Зіна пильно дивиться на хвору. – Головою в батарею. Питав, де пенсія. А потім сам скору визвав, тільки знайти його тепер не можуть».

Наступного дня Зіна повернулася в лікарню. Тягнуло провідати стару. Та непорушно лежала в палаті.

«Ви родичка?» – поцікавився лікар.

«Ні», – відповіла. – У сусідній палаті просто лежала».

«Вижила. Але вже не встане, та й говорити не буде. Очима водить – то вже добре. Підлікуємо, а забрати, як не вмре, нема кому».

Лікар пішов, а Зіна присіла поруч. Тут же, на тумбочці лежала торбинка. Бабин паспорт, пенсійне. Розгорнула – і завмерла.  В голові, наче в гучномовець, пролунало дитяче «Мамо-о-о!»…

Галина РОМАНЮК.

P.S. Зіна забрала матір до себе. Лежачу. Німу. Так і не ясно, чи зрозуміла та, хто її, каліку, глядить. Єдине, що могла стара – дивитися. Коли Зіна бачила, як її вицвілі очі іноді мокріють, свято вірила, що мама її впізнала…

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (199) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (116) - 26.5%