Пароль – Кандагар!

Пароль – Кандагар!

Завжди захоплювалася долею свого тата – Юрія Літвінчука. Про війну в Афганістані він добре знає з власного досвіду, адже служив у найгарячішій її точці – м. Кандагар. Тато часто розповідає про ті події в сімейному колі, а ще – учням Колківської школи, де працює вчителем історії і правознавства. Розповідаючи, нерідко він, мужній та сильний чоловік, ледве стримує сльози, адже навіть після стількох років ця війна залишається в його серці болючим спогадом.

Тато народився і все життя прожив у селищі Колки, що на Маневиччині. З дитинства він багато працював, адже сім’я була багатодітна, тож мусили тримати підсобне господарство. Його батьки все життя трудилися на Колківському овочесушильному заводі: батько – бондарем, а мати – робітницею у консервному цеху. Тато згадує, що хоч був у сім’ї наймолодшим, але працювати доводилося на рівні з найстаршими.

У 7 років хлопчик пішов до школи. Захоплювався математикою, історією, географією, а ще – дуже любив майструвати. Тільки хороше згадує він про свою першу вчительку Ніну Авдєєву – саме вона прищепила маленькому Юрієві любов до праці та знань. Коли вісімнадцятирічним юнаком закінчив школу, вирішив отримати водійські права в училищі рідного містечка, але провчитися там вдалося лише місяць – уже 14 жовтня 1985 р. тата призвали до лав Радянської армії першим набором…



Ще до призову моя бабуся уві сні побачила, де він служитиме. Їй наснилося, що вона зайшла в місцевий Будинок культури і побачила серед солдатів свого сина – він сидів у першому ряду обличчям на схід. Сон виявився правдивим – тата першим набором відправили у Туркменістан.

Служити довелося в м. Іолотань (нині Йолетен) Марийського велаяту Туркменської РСР. Служба тут була не з легких, про це солдати навіть склали армійську поговірку: «Есть в Союзе три дыры – Термез, Кушка и Мары, а четвертая дыра – это служба в ДРА (Демократична республіка Афганістан)». Батько служив у мотострілецькому полку, в роті зв’язку.



8 грудня 1985-го він прийняв присягу – з того часу почалася посилена підготовка для відправки в Афганістан. Служба тривала за розпорядком: о 6-й підйом, після цього солдати йшли на зарядку, де разом із сержантом бігали в пустелю Каракуми – три кілометри туди і стільки ж назад. Тато згадує, що це було дуже важко: окремі солдати, які не були фізично підготовлені, не могли пробігти й сотні метрів, тоді іншим доводилося нести їх і їхні речі, хоча й самі не мали сили. Після цього – сніданок і польовий вихід зі своїми рюкзаками та автоматами. Це була та ж фіззарядка – тільки з більшим навантаженням (речовий мішок із піском вагою 40 кг, автомат Калашникова, ЗЗК – загальновійськовий захисний комплект).

У пустелі проводили різні заняття: рукопашний бій, риття окопів, надання медичної допомоги, забезпечення зв’язку… Найважче з усіх – штурм сопок. Після польового виходу й обіду відбувалися навчальні заняття за спеціальністю «зв’язок». Так вони жили щодня, крім неділь, аж до відправки на війну.

– В Афганістан я потрапив 4 лютого 1986 року. Про службу там ми багато чого знали, бо в нашій роті служив комісований звідти солдат Олексій Медведєв. Так склалося, що службою в Афгані нас лякали сержанти, хоча самі там не були і не знали, що це таке. Найнебезпечнішим місцем став Кандагар – там були найбільші бази душманів і поруч – Пакистан. Мені довелося служити саме там, – пригадує тато.

Після прибуття в Афганістан та проходження двотижневих курсів молодого бійця на полігоні його відправили в артилерійський батальйон у першу батарею. Служба проходила так: невелика частина військ стояла на постійному місці, а переважна – розкидана по заставах. Батькові більш як 21 місяць довелося служити на заставі – у їхній 1-й батареї було 56 солдатів та 6 офіцерів, а на озброєнні мали 8 гармат марки Д-30, 8 тягачів до цих гармат, 2 зв’язкові машини, 2 вантажні машини «Урал», автомати, кулемети, гранатомети, а також одну бойову машину системи Град-БН-21 та вантажівку до цієї системи.



Сама батарея була розміщена на двох заставах із назвами «Вілка» та «Табун», відстань між якими – 13 км. Якщо виникали проблеми зі зв’язком, стріляли з освітлювального снаряду, який розкривався у повітрі і освітлював територію, що було сигналом виходу на зв’язок. Служба на заставах або на «точках», як їх називали, була набагато важчою, ніж у частині, адже доводилося щодня ходити на охорону, де часто обстрілювали душмани, а вода та їжа були привізними.

За час служіння траплялися і трагічні, і веселі моменти. Перших, звісно, більше. Найважче – то втрата бойових товаришів, які гинули від куль, підривалися на мінах, помирали від поранень та хвороб…

– За період служби було багато обстрілів, але найбільше запам’ятався один – із кишлака Хушаб. Це було 27 січня 1987 року о третій годині ночі. Душмани випустили по частині, аеродрому, заставах більше 100 снарядів. У результаті обстрілу загорілися склади та аеродром. Це була страшна картина: все палало, розривалися бочки з пальним, вся авіація піднялася в повітря. По нашій заставі було випущено 20 снарядів, – згадує ці страшні хвилини батько.



Тато з гордістю розповідає, як у Кандагар із концертом приїжджав Олександр Розенбаум – тут він уперше виконав свою пісню «Чорний тюльпан». Того дня з’їхалося багато солдатів із різних застав на різній техніці. Концерт відбувався у польових умовах просто неба і тривав кілька годин. Коли стало темніти, солдати увімкнули фари на машинах і продовжили. Перед концертом Розенбаум сказав: до нього написали солдати з Кандагара. Мовляв, якщо він не приїде сюди з концертом, то вважатимуть його боягузом. На завершення співак сказав: якщо хтось із солдатів не зможе дістати квитки на його концерт, пропуском стануть слова «Пароль – Кандагар!».

Приємними були й проводи додому...

Будь-яка війна – це бізнес. Тато розповідав, що в Афганістані воювали і діти, і дорослі, а за це отримували гроші. Душмани проти радянських військ вели мінно-партизанську війну. Вони найбільше обстрілювали з гранатометів та реактивних установок. Частіше – взимку, адже влітку займалися сільськогосподарськими роботами. Служили у важких кліматичних умовах, тож солдати часто хворіли на інфекційні недуги: Боткіна, дизентерія, тиф, малярія…

А ще тато розповідає, що афганський люд жив дуже бідно: у хатах зазвичай було ліжко і декілька скринь із пожитками. Із солдатами місцеві майже не спілкувалися, але хлопці намагалися ділитися з ними тим, що мали, бо ж дивитися, як живуть там люди, було важко.

12 листопада 1987 р. тата демобілізували, а 15 листопада пізно ввечері він уже був удома. З обіймами та сльозами щастя зустрічали його в Колках рідні, а особливо – мама…

Після служби тато продовжив своє навчання в училищі, а в 1988 р.вступив у Луцький педагогічний інститут. Ось уже 23 роки він працює у школі – навчає дітей історії та правознавства, а ще завідує шкільним музеєм.

Цікавий і дуже важливий для нинішній реалій факт: воїни-афганці не забувають один одного, щороку 15 лютого збираються згадати всіх, хто не повернувся з війни або помер уже на батьківщині, та відвідують могили бойових товаришів.

Війна – це завжди смерть і сльози, але разом із тим – великий життєвий досвід. Головне – вона вчить цінувати кожну мить життя і мирне небо над головою.

Тетяна ЛІТВІНЧУК.



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%