Це мій Донбас!

Це мій Донбас!

Невелике селище Попасна Луганської обл. чи не найчастіше після Дебальцевого та Маріуполя фігурує в тривожних повідомленнях про жахливі результати обстрілів, котрі вдень і вночі здійснювали російсько-терористичні війська. Сотні вщент зруйнованих будинків, доріг, комунікацій… І десь там, серед згарищ і воронок від артснарядів, дотліває самотня хата, в якій жив мій рідний дядько Іван Данилюк зі своєю родиною. Його, як і тітки Катерини, вже давно немає серед живих, проте ворожі снаряди розриваються навіть на кладовищах…

Чому у прифронтовій зоні на Донбасі – десятки вбитих та поранених мирних жителів? Бо путінські окупанти будь-якою намагаються ціною захопити цей та інші підконтрольні українській законній владі населені пункти, а тому гатять по мирних містах та селах з усіх видів озброєння. Так, ніби взяли за приклад дії гітлерівських артилеристів, які кілька років нещадно обстрілювали блокадний Ленінград. Місто, де, до речі, народився та провів молоді та зрілі роки сам Путін, який тепер віддає власні злочинні накази…

Звичайно, той, хто прагне звільнити від ворога рідну домівку, буде воювати запекло та відважно. Але кожної миті він пам’ятатиме, що потрібно не помилитися і не промахнутися, зберегти життя кожної людини і кожну хатину, де вона живе. Та коли застосовується тактика «випаленої землі», виникає цілком резонний сумнів у тому, що своїх земляків та сусідів можуть масово знищувати особи, котрі скромно називаються «сепаратистами». Ні, нацистські методи для боротьби з населенням прифронтового Донбасу здатні застосовувати тільки чужоземні агресори! Або моральні виродки з числа невеликої частини місцевих «жертв абортів». Тому для них і немає нічого святого, бо бути просто не може…

Таким чином, методи та способи проведення війни бойовиками по той бік лінії фронту однозначно підтверджують: ні про яку «громадянську війну» чи «внутрішній конфлікт» говорити не варто. Перед нами – чужі, немилосердні та бездумні істоти-вбивці, що орудують на нашій, донецькій землі.

Чому нашій? Не знаю, як хто, але я регіон Луганщини та Донеччини вважаю рідним, хоча й бував там лише кілька разів. Як уже згадував вище, там жив і там був похований мій рідний дядько зі своєю дружиною, там народилися мої двоюрідні сестри. Мало того, батько – Олексій Данилюк – у молоді роки добував вугілля на одній із донецьких шахт. Тесть – Клим Романюк – також відбув «трудову вахту» під землею на вугільних підприємствах Донбасу. Мало того, у важкі повоєнні роки моя бабуся – Тетяна Ковальчук – разом із сотнями іншими волинськими селянами була примушена різати ліс, вантажити колоди на воза чи санки і своїми кіньми за 20 км возити деревину на залізничну станцію в с. Дерно Ківерцівського р-ну, звідки сировину цілими ешелонами відправляли на відбудову шахт Донбасу.

Тому наша сім’я зробила реальний внесок у те, щоб разом із іншими українцями перетворити цей далекий регіон України на щось позитивне, заможне, квітуче і самодостатнє.

Як бачимо, всі ці зусилля виявилися марними. Дуже велика кількість місцевого населення – обома ногами в радянському тоталітарному минулому, мріє про повернення ковбаси по 2.20 та горілки по 4.12. Вони втратили рідну мову, культуру, більшість із них не знає ні свого роду-племені, ні релігійних переконань дідів-прадідів. Вони нагадують лунатиків, які зриваються з місця у повний Місяць, аби брести невідь-куди… Але вони – не безнадійні, хоч і мало, але є ще шанси, аби допомогти їм усвідомити свою громадянську та національну приналежність та навчитися жити в цивілізованій європейській країні.

Але ось так просто, махнувши чарівною паличкою, ми не перетворимо сплячого хлопчика Кая на веселого та оптимістичного малюка. Та Снігова королева в вигляді нещадної та крижаної Москви ще довго триматиме його серце замороженим, а пам’ять – порожньою.

То що далі робити з тими, хто після неминучої перемоги Української держави над зовнішньою агресією та її патологічними карателями вирішить повернутися в зруйновані міста та села Донбасу?

Одними фінансовими вливаннями та пільгами Україна ніколи не зробить українськими ні Донбас, ні Крим. Так, ми всі рішуче відкидаємо ідеї якоїсь автономії чи федералізму, проте, поклавши руку на серце, слід визнати, що з адаптацією цієї частини населення нашої країни нам доведеться чимало помучитися.

Коли Японія нападом на Перл-Гарбор почала війну із США, заокеанський форпост демократії зрозумів: мирними методами виграти війну із сильним ворогом – неможливо. Тому всі громадяни США японської національності були інтерновані на спеціальні території, де їм давали вільно жити та працювати. Але під особливим контролем, аби ніхто не зміг нашкодити США на користь Японії! Мабуть, і нам доведеться застосовувати цей досвід, бо на Донбасі та в Криму живуть теж громадяни України, проте значна кількість із них подумки злилася з Росією. І просто так спостерігати за їхньою деградацією чи диверсійною діяльністю ми не маємо права.

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7.1%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (12) - 21.4%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 55.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.4%