Дружба, скріплена кров’ю: справа №4201416060000019

Дружба, скріплена кров’ю: справа №4201416060000019

Луцьк став побратимом із Волновахою, тоді як жоден із причетних до вбивства 16 наших солдатів біля цього донецького райцентру ще в травні минулого року до відповідальності не притягнутий, а винним у трагедії зробили… полеглого командира підрозділу майора Полінкевича!

Отже, перша хвиля мобілізації, проведена в квітні минулого року, відбувалася в авральному порядку. Тому у військкомати прибули військовослужбовці різного віку та з абсолютно відмінним рівнем бойової підготовки. Окрім цього, в місцях розгортання підрозділів виявився катастрофічний брак найнеобхіднішого спорядження: люди за власні гроші купували хлопцям не тільки кевларові шоломи та бронежилети, але навіть шкарпетки і майки! Про сучасні засоби зв’язку можна було тільки мріяти, а розмови мобільними телефонами вже повністю прослуховувалися бойовиками.

Саме за таких трагічних обставин і було сформовано батальйонну тактичну групу 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади під командуванням майора Леоніда Полінкевича. Часу на бойове злагодження в цього підрозділу фактично не було, стан військової техніки та озброєння залишав бажати кращого. В пам’яті ще свіжими були масові блокування сепаратистами руху колон Збройних Сил України, внаслідок чого бандити навіть роззброювали цілі підрозділи!

За таких обставин і отримав наказ майор Полінкевич висунутися в район с. Благодатноє Волноваського р-ну Донецької обл., яке майже за 100 км від епіцентру активних бойових дій.

До селища вони прибули 21 травня 2014 р.

З різноманітних джерел наразі відомо, що батальйонна тактична група явно не готувалася до бойових дій із неіснуючим противником у глибокому тилу української армії. Саме цим можна пояснити інтенсивні контакти з місцевим населенням, що завершувалися не тільки запевненнями в дружбі, але й спільним фотографуванням. Як прозоро натякнув згодом тодішній голова облдержадміністрації Григорій Пустовіт, «не все бездоганно в підрозділі було й із дотриманням статутної дисципліни»…

Словом, розвідки не провели. Вартових по периметру розташування батальйонної тактичної групи не виставили. Замінування можливих шляхів підходу ворога не здійснили. Бойову техніку в різних напрямках не розвели, і вона так і залишилася скупченою неподалік одного-єдиного наспіх змайстрованого блокпоста…

А на світанку прийшла біда… Ті, хто вижив і повернувся на Волинь, розповідали про масове побоїще. Серед сутінок біля блокпосту пригальмував бус із раніше знайомими солдатам гостями. Цього разу молодики були в балаклавах, і ледь пригальмували, як відкрили ураганний вогонь зі стрілецького озброєння. Бойову техніку вражали гранатометами, від чого здетонував боєзапас в одному з БТРів: цей гігантський вибух знищив довкола себе все живе. Сонні бійці намагалися організувати оборону, вихопившись із нашвидкуруч встановлених наметів, розосереджувалися в найближчій лісопосадці та на кукурудзяному полі, але скрізь їх доганяли кулі карателів, серед яких були навіть снайпери. Декого з поранених солдатів вони добивали пострілами впритул… У якийсь момент над місцем кривавої тризни сепаратистів, кажуть, навіть з’явилася ланка бойових вертольотів нашого війська, але в умовах хаосу та відсутності реального розуміння обставин бою від неї толку було мало… І це теж питання до наших генералів, на яке мала б пролунати відповідь.

Коли зондеркоманда бандитів відступила, поле біля Благодатного нагадувало Армагедон. Скрізь валялися трупи наших бійців, поранені корчилися від болю, догоряла понівечена військова техніка, зокрема – санітарні «УАЗи». Результат – 16 убитих, кілька десятків поранених. Усі жертви – з Волині.

Що ж відбувалося далі, крім урочистого поховання полеглих та тривалого лікування скалічених?



Останнє фото на згадку з місцевим населенням...



Щоб з’ясувати всі причини трагедії, знайти та покарати винних, наші правоохоронці порушили кримінальну справу. Оскільки про це ніхто ніколи толком не говорив, то для отримання інформації довелося звернутися до недавнього Генпрокурора України Віталія Яреми. За його розпорядженням начальник Секретаріату військової прокуратури Південного регіону України, радник юстиції Руслан Гавриленко нещодавно надіслав «Волинській газеті» офіційну відповідь, у якій підтвердив порушення кримінального провадження:

«22 травня 2014 р…. розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №42014051100000062 за фактами недбалого ставлення військових службових осіб військової частини А2331 до служби, що спричинило тяжкі наслідки, за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 425 КК України, а також за фактом терористичного акту за ч. 3 ст. 258 КК України».

Таким чином, слідство працювало за двома рівнозначними напрямками: шукало винних серед військових командирів і серед бойовиків, які здійснили кривавий злочин. Проте зміст відповіді свідчить, що військові пінкертони основну увагу зосередили на пошукові цапів-відбувайлів серед наших військовослужбовців.

«У зв’язку з недбалим ставленням до військової служби, що виявилось у невжитті належних заходів для організації сторожової охорони та інженерного обладнання блокпоста, не визначенні особовому складу підрозділу під час постановки завдань відомостей про противника, завдань із охорони та оборони, місць обладнання позицій, порядку відходу, щодо командира батальйонної тактичної групи військової частини А2331 майора Полінкевича Л. О. 26 листопада 2014 р. складено повідомлення про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 425 КК України. 28 листопада 2014 р. кримінальне провадження №42014051100000062 щодо Полінкевича Л. О. закрито на підставі п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв’язку із загибеллю останнього внаслідок терористичного нападу», – сповістив радник юстиції.

Найбільш дивує в цьому тексті завидна «оперативність» слідчих у погонах, які 7 місяців (!!!) шукали підтвердження провини майора Леоніда Полінкевича і лише 26 листопада 2014 р. для себе нарешті з’ясували, що командир батальйонної тактичної групи поліг у нерівному бою під Волновахою разом зі своїми побратимами!

На превеликий жаль, досудове розслідування не встановило обставин, які сприяли «недбалому ставленню до військової служби» ні з боку тодішнього Верховного Головнокомандувача ЗСУ Олександра Турчинова, ні в. о. міністра оборони Михайла Коваля, ні керівництва Генштабу чи перших осіб із Оперативного командування «Північ», 13-го армійського корпусу та 51-ї ОМБР…  

Словом, винних серед живих немає. За все мав би відповісти один-єдиний 33-річний майор Леонід Полінкевич із смт Колки Маневицького р-ну, але він поліг у бою...

Але хто ж організував та провів терористичну операцію на наших хлопців під Волновахою? Хто з місцевого населення міг бути причетним до здійснення розвідки в розташуванні підрозділу ЗСУ та приспав пильність бійців та командирів фальшивим братанням та брехливими запевненнями у «вічній дружбі»?

І ось тут з’ясовується, що похвалитися нашим слідчим немає чим.

«Після невідкладних слідчих (розшукових) дій 30 травня 2014 р. матеріали досудового розслідування за ч. 3 ст. 258 КК України виділено в окреме провадження №4201416060000019 та спрямовано за підслідністю до Головного слідчого управління Служби безпеки України», – лаконічно повідомив офіційний представник Секретаріату Військової прокуратури Південного регіону України Руслан Гавриленко.

Т. в. о. заступника начальника слідчого УМВСУ у Донецькій області 24 лютого 2015 р. С. В. Соловейко зазначає в листі до редакції:

«…Слідчим відділом УСБУ у Донецькій області 30 травня 2014 р. розпочате кримінальне провадження… Станом на теперішній час зазначене провадження до слідчих підрозділів ГУ УМВСУ у Донецькій області для проведення досудового розслідування не надходило…».

Що ж, «Волинська газета» в пошуках відповіді на це запитання скерувала офіційний запит до Голови СБУ Валентина Наливайченка. І поки відповідальні працівники готують на нього відповідь, слід нагадати, що влітку 2014-го прес-центр СБУ повідомила про затримання «першого секретаря Волноваського райкому КПУ Сергія Філіндаша».

Прямо про причетність до вбивства наших солдатів біля с. Благодатноє не йшлося, але що Сергій Миколайович був і залишається невиправним негідником, сумнівів немає!

«Сергій Філіндаш особисто організовував масові антиукраїнські заходи у м. Волноваха Донецької обл., на яких лунали заклики до насильницької зміни конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни територіальної цілісності України. Встановлено також, що він у березні організував у цьому районному центрі мітинг та круглий стіл, на яких усупереч думці більшості присутніх публічно закликав до невизнання центральних органів центральної влади, відокремлення Донецької області від України та приєднання до Росії.

Партійний функціонер також брав участь в організації псевдореферендуму та долучився до створення осередку терористичної організації «ДНР» на території Волноваського р-ну, підбурював представників дільничних виборчих комісій від КПУ до зриву позачергових виборів президента України. Також встановлено, що на початку червня він керував демонстративною заміною українських державних символів із органів державної влади та місцевого самоврядування»,– говорилося в офіційному повідомленні прес-служби СБУ.

І що ж далі сталося з цим червоним покидьком, раз про інших карателів нам нічого не відомо?

На захист кадрового головоріза тоді виступив… перший секретар ЦК Компартії України, тодішній нардеп Петро Симоненко.

«Сьогодні ввечері бойовики в масках із власного будинку викрали першого секретаря Волноваського райкому КПУ Сергія Філіндаша. Бандити без суду та слідства, на очах у дружини та трьох дітей, захопили його і вивезли в невідомому напрямку. Вочевидь, сьогодні влада, під прикриттям АТО, здійснює терор і розправу над інакодумцями… КПУ вимагає припинити беззаконня, звільнити соратника та товариша, який не є злочинцем чи бойовиком, на відміну від тих, хто на нього напав», – говорилося в офіційному зверненні КПУ.

І ось після такої цинічної та хамської заяви Сергій Філіндаш не тільки не був покараний за всією суворістю українського законодавства, а, як стало відомо з поінформованих джерел, вийшов на свободу! Його, як і кількох інших покидьків, обміняли на групу військовополонених українських солдатів та офіцерів. І на цьому, схоже, в розслідуванні Волноваської трагедії поставлено крапку.

Але й досі у цьому неспокійному районі Донбасу фактично нічого не зроблено хоча б для вшанування пам’яті полеглих українських солдатів. Спочатку кілька волонтерів говорили про спорудження скромного обеліска на місці масового розстрілу наших земляків, але віз і нині там. Навіть голова Донецької облдержадміністрації Олександр Кіхтенко, який переселився зі своїми підлеглими в Краматорськ і працює в адмінспоруді за адресою (увага!) площа Леніна, 2, дуже довго зволікав із відповіддю. І лише цими днями за підписом в. о. директора Департаменту з питань внутрішньої політики Донецької облдержадміністрації С. Ю. Кузнецова повідомила:

«За офіційною інформацією Волноваської райдержадміністрації на цей час на території Благодатненської селищної ради пам’ятний знак щодо загибелі військовослужбовців зі складу 51-ої ОМБР ЗСУ не встановлено через проведення в регіоні Антитерористичної операції. Щоправда, пам’ятний знак у вигляді Хреста виготовлений та знаходиться на території Волинської області. За умов припинення бойових дій на цій території планується прибуття офіційної делегації з Волині для встановлення пам’ятного знаку в урочистій обстановці на місці загибелі військовослужбовців ЗСУ».

А раз так, то фраза «Я – Волноваха!» набуває нового звучання та іншого змісту!

Так, нам, волинянам, дуже шкода 12 цивільних людей, котрі 13 січня ц. р. загинули внаслідок підступного обстрілу бойовиками пасажирського автобуса на блокпосту біля Волновахи. Світ сколихнуло обурення після отримання звістки про цей нечуваний злочин, відбулися масові акції протесту, на місці смерті громадян встановлено скромний обеліск. Окрім цього, Голова СБУ Валентин Наливайченко поклав провину за організацію та здійснення цього злочину проти людяності на лідера злочинного угрупування «ДНР» Олександра Захарченко, щодо якого порушено кримінальну справу.

Але чи не займаємося ми всі лицемірством, коли закриваємо очі на ще більш жахливий злочин місцевих бандитів – убивство 16 волинян та важкі поранення ще кількох десятків солдатів та офіцерів, які сталися 22 травня 2014-го?! І чи варто після всього, що сталося, ініціювати підписання договору про дружбу саме з владою м. Волноваха, а не якимось іншим донецьким містом, яке не викликатиме в нашій області такої неоднозначної реакції?

Розуміючи всю неоднозначність та делікатність ситуації, влада м. Луцька перед тим, як зважитися на підписання договору про співпрацю з Волновахою, вирішила поспілкуватися з родичами полеглих бійців.  Про настрої рідних загиблих у боях під цим містом волинян Віталія Махновця, Володимира Прокопчука, Володимира Зарадюка та Дмитра Йовзика повідомив громадськість секретар Луцької міськради Сергій Григоренко. Мовляв, вони не проти дружби з Волновахою, адже в цьому місті більшість населення – українські патріоти.

Згодом, 25 лютого 2015 р., до нас прибула донецька делегація.

«Ми зібралися в цій залі для того, щоб фактично формалізувати ті напрацювання, які були зроблені за дуже нетривалий період часу. Ми цим ще раз підтвердимо, що Україна жива і буде жити, Україна буде єдиною, але для цього потрібно робити якісь конкретні кроки. Підписання меморандуму, на мою думку,  є цим кроком в напрямку до зближення народу України Заходу і Сходу», - наголосив перед депутатами та запрошеними після підписання меморандуму про співпрацю з владою Волновахи Луцький міський голова Микола Романюк.

А Волноваський міський голова Сергій Демченко переконаний: Схід і Захід разом не лише на словах.



Сергій Демченко під час візиту у Луцьк вшановує загиблих під Волновахою.



«Ми не говоримо про економічні дивіденди від нашої співпраці. Ми говоримо нині, що в нас єдина країна, назва якої Україна. Ми представники Сходу, а ви – Заходу. Ми єдині, у нас спільні завдання і цілі, аби наша країна стала заможною, тому маємо спільно будувати її прекрасне майбутнє», – наголосив він.

Слово взяли також нардепи-мажоритарники, обрані від Волновахи та Луцька –Дмитро Лубінець та Ігор Лапін.

Присутні також подивилися відеоролик про місто Волноваха, де, крім усього, є уривок, як мешканці цього донецького міста на чолі з  головою Сергієм Демченком вшановують українських солдатів, розстріляних у травні минулого року під Волновахою.

Але доки під с. Благодатноє немає хоча б скромного обеліска на місці загибелі наших хлопців, а центральну площу Волновахи не названо на честь 51-ї мехбригади, тішити себе ілюзіями про «дружбу, скріплену кров’ю», мабуть, не варто. Після Помаранчевої революції ми вже приймали донецькі делегації на чолі з нардепом-регіоналом Володимиром Зубановим, і він на Волині також заявляв, що Схід і Захід разом… Тому ми повинні бачити від населення та влади Волновахи не вербальні запевнення в дружбі, а хоча б якісь реальні дії! Особливо після того, як навіть після кривавого побоїща простягнули цьому донецькому регіонові руку дружби, як у Волноваху поїхала навіть гуманітарна допомога з нашого краю…

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото Світлани ГАВРИЛЮК та з архіву. 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (194) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (113) - 26.5%