Справа на стрічках

Справа на стрічках

Олена Бабійчук та Ірина Смірнова, мешканки Володимира-Волинського, товаришують не рік і не два. Тож частенько навідуються одна до одної на гостину: кави попити, потеревенити від душі про своє, жіноче, та… повишивати. Щоправда, гаптують не нитками, а стрічками. Ефект – нічим не гірший, якщо й не кращий. Увесь шарм у тому, що узор об’ємний, а відтак квіті – наче живі.

Олена та Ірина – безперечно талановиті жінки, одначе його величність випадок усе ж зіграв свою роль у їхній творчості. Обоє – педагоги за фахом, та й діти в обох –практично одного віку. Словом, якось під час жіночих посиденьок подруги вирішили вишити своїм донечкам до свята останнього шкільного дзвоника сорочки. Вирішили – зробили. Ірина й собі наряд вигаптувала. Звісно, на схвальні відгуки сподівалися, бо добре слово – цінне для кожної майстрині, одначе про те, що викличуть справжній фурор навіть не думали.
– Що не кажіть, а для вчителів останній дзвоник – особлива подія, – розповідає Ірина. – Тож я й одягнула вишиту блузку. Колеги роздивилися, сказали: гарно. Але після завершення свята не одразу пішла додому, подалася по справах. Зайшла до магазину –  обступили всі. На зупинці – теж саме. Навіть телефон брали, аби згодом замовити. 
– А дівчаткам нашим на чорних шифонових блузках вишили жовті соняхи, – каже Олена й демонструє сорочки. – Згодом фотографії виклали у соціальній мережі і пішли схвальні відгуки.
Тоді жіночки й зрозуміли, що на стрічках можна спробувати зробити власну справу. Щоправда, то – діло непросте, бо потребує і часу, і терпіння. Тепер Олена жартує, що вишивкою її подруга заразила. Мовляв, якби не вона… Ірина ж каже: аби не дитяча допитливість, то дорослі б і не стали майстрами. Пані Смірнова – вчитель трудового навчання в одній із володимир-волинських шкіл. А в навчальній програмі передбачено кілька годин на вишивку стрічками. Хто-хто, а педагог мусить уміти все.
– Так і вийшло, що втягнули діти, – усміхається вчителька. – Бо все прохали: покажіть те, покажіть те. А щоби показати, то слід самому вміти. Довелося вчитися. Добре, що зараз технології – на висоті, та й літератури всілякої вистачає, тож є де почерпнути потрібну інформацію. 
Одначе володимир-волинський творчий дует нині практично не користується відомостями з Інтернету. Кажуть, сорочки й вишитий стрічками одяг – особливий, тут жодна схема не допоможе. Мовляв, спершу слід вивчити премудрості технології, а далі – лише творити.
– На перший погляд, то – простіше, ніж вишивати хрестиком, але ні, – ділиться міркуваннями пані Бабійчук. – Не раз здається: ще день – і роботу завершу, а де там! Ще день працюєш,  ще день…  Схеми ж немає. На тканині лише намічаємо узор, від нього й відштовхуємося. 
– Буває, що вишиваємо, як задумали, а потім приміряли, кожна оком кинула, а не те, – додає Ірина. – Кажемо: давай так і так…
Тож кожен виріб – унікальний. Скопіювати його практично не можливо, хоч би як хотілося. Чи діляться секретами? Їх не шкодують, одначе одразу наголошують: передати можна лише технологічні моменти, а решти слід дійти самотужки на практиці. От, до прикладу, надміру об’ємні квіти для оздоблення одягу зовсім не підходять, хоча й ефектно виглядають. А все тому, що так декоровані речі майже неможливо попрати.
Нині майстрині гаптують не лише сорочки – виготовляють цілі комплекти з корсетами, сумочками й прикрасами для волосся. Тож і шанувальників шедеврів зі стрічок, а відтак і замовників, у подруг вистачає, без діла володимир-волинські жіночки не сидять. Та й байдикувати – для них не характерно. Кажуть, не можуть уже навіть просто дивитися телевізор – руки сверблять, просячи роботи.
До речі, напередодні Великодня мисткині взялися оформляти стрічками пасхальні кошики. Виходили – справжні шедеври. Олена ж виготовила 600 (!) яєць, декорованих квілінгом (мистецтво виготовлення плоских та об’ємних композицій зі скрученого у спіральку паперу). Жінка узагалі навдивовижу творча натура: за яку ручну роботу не візьметься – все горить. Цікаво, одначе натхнення до творчості в її родині передається жіночою лінією. Мама Олени багато років пропрацювала в місцевому педагогічному училищі викладачем трудового навчання. Вона й прищепила доньці любов до всього делікатного й навчила бачити красу в усьому. Зокрема й – уміння виготовляти картини із соломки. Нині вони прикрашають стіни оселі Бабійчуків.
– Вироби із соломки побачила в одному з мистецьких журналів, – кількома словами про таке захоплення розповідає Олена. – На сторінках видання білоруська майстриня представляла свій доробок. Мені дуже сподобалася, тому перемалювала… й відклала. А діло було ще в шкільні роки. Коли ж завершила навчання, влітку вирішила й собі повправлятися. Отоді й скопіювала роботи з журналу. 
Згодом жінка почала реалізовувати власні ідеї. Правда, зробила перерву… на одруження й народження донечок. Нині у творчому доробку – персональна виставка картин із соломки у Культурно-мистецькому центрі Володимира-Волинського. 
Одначе найбільша пристрасть – усе ж стрічки. Добре, що рідні жінок розуміють і – головне – вірять, що їм таки вдасться виплекати власну справу. 
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото з особистого архіву Олени БАБІЙЧУК.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Чи справилася б центральна влада з епідемією коронавірусу без підтримки органів самоврядування Волині?

Звичайно, адже вона використала для боротьби з Covid-19 весь потрібний державний ресурс. (10) - 13%
У Києві тільки імітують бурхливу діяльність. Насправді під прикриттям коронавірусом вирішують інші справи. (38) - 49.4%
Якби не місцеві ради, то епідемія б стала масовою. (17) - 22.1%
Мене це не стосується. (9) - 11.7%