Танкове побоїще під Ковелем

Танкове побоїще під Ковелем

Причини крупної поразки наступальної операції у липні 1944 р. розслідував особисто Йосип Сталін!

Історія Другої світової війни знає кілька боїв, у яких масово застосовували радянські та німецькі танки. Два з них відбулися на Волині, проте про одне з найголовніших і найкривавіших побоїщ – під селищем Мацеїв (тепер – Луків Турійського р-ну) майже не згадують. А дарма! Бо кров, пролита радянськими танкістами на Волині, допомогла знайти причину помилок та успішніше виграти Велику Вітчизняну війну…

Отже, перше танкове побоїще сталося в червні 1941 р. у трикутнику Луцьк – Дубно – Броди і закінчилося загибеллю кількох механізованих корпусів Червоної Армії (це майже 3000 танків). Про нього історіографія розповідає доволі часто, пояснюючи велетенські втрати не бездарністю командування військами Південно-Західного фронту, а необхідністю будь-якими засобами призупинити наступ вермахту на Київ. Техніку та людей втратили, а столицю України, врешті-решт, від окупації так і не вберегли…
Друга масова битва броні, двигунів і гармат відбулася в липні 1943 р. на Курській дузі, де з обох боків (особливо під с. Прохоровка) зійшлися на зустрічних курсах по кілька тисяч бронемашин. І хоча німці відступили, у кілька разів більше на полі битви знищених танків залишили радянські генерали. Щоправда, згодом потребу виконувати наказ, не рахуючись із колосальними втратами, пояснили перехопленням стратегічної наступальної ініціативи.
Про цих два епізоди війни, яку спочатку називали Вітчизняною, а потім – Великою Вітчизною, загалом відомо. А от про трагедію 11-го танкового корпусу в липні 1944 р. на півдорозі від Ковеля до Любомля – майже нічого. Що ветерани-переможці не хотіли про це згадувати, то дивуватися не доводиться. Але чому про смертельний подвиг сотень танкістів мало говоримо навіть у переддень 70-річчя звільнення Волині від гітлерівських загарбників, то тут провину перекласти немає на кого… 
Отже, багатомісячна облога німецького гарнізону в Ковелі закінчилася тим, що на початку березня 1944 р. гітлерівці зуміли прорвати блокаду і знову оволодіти майже повністю зруйнованим Містом залізничників. До початку липня тут тривали бої місцевого значення. Усе змінилося на початку липня 1944 р. Що сталося з боку радянських військ, найкраще відображають спогади маршала Сергія Штеменка в мемуарах «Генеральний штаб у роки війни», де замальовується така картина подій:
«Командуючий Першим Білоруським фронтом Костянтин Рокосовський готував наступ під Ковелем, який повинен був остаточно, причому з флангу та тилу, зруйнувати останні надії ворога закріпитися на білоруській землі. Мета цього удару полягала насамперед у розгромі ковельського угрупування німецько-фашистських військ, яке, за нашими розрахунками того часу, складалося щонайменше з 10 дивізій із засобами підсилення… За планом операції на першому її етапі три загальновійськові армії (47-ма генерала М. І. Гусєва, 8-ма гвардійська – генерала В. І. Чуйкова і 69-та – генерала В. Я. Колпакчі) проривали оборону німецько-фашистських військ»…
Щоправда, як визнає радянський маршал, призначений на посаду командуючого групи німецьких армій «Центр» генерал-фельдмаршал Модель заздалегідь залишив Ковель і в ніч на 5 липня відвів війська на лінію Паридуби – Торговище. 
«Помітивши відхід противника, командарм-47 Гусєв одразу ж кинув уперед передові загони трьох дивізій, які легко збили незначне прикриття ворога, оволоділи Ковелем та іншими населеними пунктами. Одночасно командарм доповів про обстановку командуючому фронтом Костянтину Василевському, котрий перебував під Ковелем, оцінивши її як загальний відступ німецько-фашистський військ. Той у свою чергу доповів представнику Ставки Верховного головнокомандування Георгієві Жукову. Маршал не заперечував можливості такого маневру, але вважав доцільним встановити факт відступу з повною визначеністю. Він наказав командуючому фронтом у випадку підтвердження відступу ковельського угрупування противника негайно перейти в наступ, ввівши в дію 47-му, 69-ту армії, 8-й і 11-й танкові та обидва кавалерійські корпуси. Наступного дня гітлерівські війська продовжували відступати. За 6 липня армії Гусєва та Колпакчі просунулися вперед до 9 км. У вбитого офіцера 342-ї піхотної дивізії було вилучено карту з позначками рубежів відходу цього підрозділу аж до річки Західний Буг. Тепер у командування фронтом не залишилося жодних сумнівів».
А в цей час у штабі німецьких військ розмірковували інакше. У книзі Франца Куровські «Німецькі танкові аси» (передрук із англійської московського видавництва «Яуза» 2008 р.) сказано про таке: «Панове, ситуація групи армій «Центр» примушує також нас відступати крок за кроком. 6 липня ми відходимо на «Червону лінію», наступного дня – на «Зелену» і так далі. Бойова група «Мюленкамп» залишається в районі Ковеля прикривати наш відхід, поки не відійдуть усі піхотні підрозділи. Штандартенфюрере Мюленкампе, ваше завдання – стримувати противника», – поставив завдання перед командиром полку дивізії СС «Вікінг» командир 56-го танкового корпусу вермахту генерал Хоссбах.
Радянське командування, за словами маршала Штеменка, діяло на власний розсуд: «Командуючий 47-ю армією Гусєв поставив перед командиром 11-го танкового корпусу генерал-майором Пилипом Рудкіним завдання діяти негайно та сміливо. Але той не здійснив заходів задля глибокої та всебічної розвідки, не забезпечив наступ корпусу вогнем артилерії та авіації, хибно вважаючи, що тепер гітлерівцям «не до жиру»... Командир корпусу та командири бригад також думали, що противник ледь не втікає, і через брак часу поспішили ввести свої з’єднання в бій, також не подбавши про взаємодію з артилерією та авіацією, не проводячи достатньої розвідки. І в 11 год. ранку 8 липня корпус ринувся вперед. Дві танкові бригади розгорнулися без попередньої розвідки місцевості і діяли, по суті, всліпу. Піхота за танками не наступала…».
Яку ж картину побачили танкісти з дивізії СС «Вікінг»? Франц Куровські подає таку інформацію: «7 липня об 00.15 головній лінії німецької оборони було завдано дуже потужного удару. Але важкі бомби падали південно-східніше збору танків, які перебували з іншого боку висот біля Мацеєва. Це було наступом!
– Увага, попереду ворожі танки!
Командир 8-ої роти першим помітив 17 важких танків і піхоту, що слідувала за ними. Вони вийшли з лісу південніше Нових Кошар.
– Усім танкам! Стріляти самостійно!
Радянські танки, що вціліли, почали відступати. На позиції Мюленкампа налетіли сотні радянських бомбардувальників і штурмовиків, але він, умілий гравець у шахи, знову пересунув свої танки…
Проте основні сили радянських танків – понад 400 машин – атакували північніше Мацеєва. Вони рухалися строго на захід. «Пантери» з 2-го батальйону чекали їх у напівзакритих позиціях. Командири та навідники гармат майже не вірили своїм очам, коли бачили цю масу сталі, що, здавалося, не мала кінця.
– Олін, де ти? Ти зайняв свою позицію? – радирував Мюленкамп фінові, оберштурмфюрерові. 
– Олін – командирові: досягнув позиції, бачу танки, на дистанції пострілів. Прошу дозволу відкрити вогонь моїми п’ятьма «Пантерами».
– Нехай перших десять радянських машин пройдуть. Потім знищуй перший та останній танки, інші застрягнуть.
– Слухаюся, штандартенфюрере.
Через кілька секунд Мюленкамп почув звук і побачив спалах пострілу з позиції фіна, і перший радянський танк спалахнув. Через півхвилини знищили десятого, а потім «Пантери» Оліна успішно добили решту. Вся увага радянських танкових підрозділів була звернута на позицію Оліна, і Мюленкамп також почав діяти.
– Всім танкам відкрити вогонь! Максимальний рівень вогню, цілитися ретельно.
«Пантери» майже одночасно вистрелили зі своїх позицій. Після першого залпу поле бою перетворилося на кладовище танків. Десятки ворожих машин стояли на рівнині, диміли, палали і вибухали. Настав другий залп, який завдав противникові нових втрат, і невдовзі 50 із не менш як 400 танків горіли чи перетворилися на руїни. «Пантери» с стріляли 30 хвилин, і весь цей час радянські танки намагалися втекти. Вони з’їжджали в яруги, але снаряди знаходили їх і там»».
Катастрофа під Мацеєвом буквально шокувала радянське командування на чолі з маршалом Георгієм Жуковим. Його колега Сергій Штеменко в мемуарах пише про це так: «Танкові бригади 11-го корпусу зненацька натрапили на міцну оборону противника, намагалися прорвати її власними силами під кинджальним вогнем закопаних у землю танків, але, зазнавши великих втрат, так і не могли виконати бойового завдання. Урок був жорстоким. «Поранений звір» безжально огризався… Г. К. Жуков, дізнавшись про це, негайно запропонував провести розслідування та доповів Й. В. Сталіну. «Я вважаю, – підсумував Георгій Костянтинович свою доповідь, – командира корпусу генерал-майора Рудкіна треба зняти з корпусу і на його місце призначити більш талановитого та більш турботливого командира. Гусєву за проявлену халатність оголосити догану.
Верховний Головнокомандуючий поставив вимогу додатково надати інформацію про причини невдачі, що й було зроблено командуючим бронетанковими військами фронту генералом Г. М. Орлом. Командира корпусу зняли з посади».
Зовсім іншим був настрій у гітлерівського командування.
«Доповідь командира полку Мюленкампа про знищення 103-х ворожих танків викликала недовіру з боку генерала Хоссбаха. Він відіслав підполковника Петера Зауербруха перерахувати втрати противника на полі бою. Той нарахував 103 розбитих танків.  Ще понад 15 ворожих машин зазнали ушкоджень і сховалися в лісах. В одному з розстріляних танків знайдено мертвого командира полку, а при ньому – карту: головний напрямок наступу в них був Ковель – Буг-Холм…
За це досягнення штандартенфюрера СС Мюленкампа представили до нагородження Дубовим листям до Рицарського хреста, які він отримав 29 вересня 1944 р. А про другий великий успіх під Ковелем навіть оголосили в комюніке Вермахту від 11 липня 1944-го. Через кілька днів в інтерв’ю німецькому радіо Йохан Мюленкамп сказав: «Там з’явилася велика маса танків, раніше просто небачена. У них були нові гармати та посилена броня. Але ця битва небагатьох проти багатьох продемонструвала переваги наших «Пантер». Особливо важливо, що жоден із німецьких танків не був знищений в цій трудній битві!».
Врешті-решт, радянська армія вщент розбила всі гітлерівські війська (зокрема й дивізію «Вікінг» під Будапештом), які капітулювали 9 травня 1945 р.  
Знищені з обох боків під Мацеєвом танки переплавлено в доменних печах. Місця, де покоїться прах убитих під Ковелем німецьких солдатів, заросли травою небуття. А от монумент загиблих радянських танкістів і піхотинців біля навколишніх сіл зберігся й донині. 
Серед викарбуваних на граніті прізвищ загиблих – два Герої Радянського Союзу: капітан О. П. Мін (командир батальйону 132-ої стрілецької дивізії) і старший лейтенант А. О. Молєв. Є згадка  й про інших убитих офіцерів: полковник Є. І. Зайцев, майори І. А. Голодухін та В. М. Одінцов, капітани Д. П. Антошко, М. А. Борисов, Д. Ф. Демидов, І. К. Доманицький, Н. М. Жарков, А. В. Клименко, Р. М. Кривицький, Н. К. Леонов, В. С. Ліханов, В. Ф. Немальцев, А. Н. Пашков, Н. С. Родін, Ю. А. Роде, А. К. Родіонов, Н. П. Смірнов, П. Є. Смірнов, Н. В. Шалімов, Н. Г. Шапошніков…
Проте більше нічого не нагадує тепер про «Волинську Прохоровку» – запеклий танковий бій між Ковелем та Любомлем. Один із багатьох, який наблизив визволення Волині від нацистських загарбників! Але навіть інформаційної таблиці, котра б розповіла про трагізм і героїзм минулого, тут немає. А без цього пам'ять про минуле стає абстрактною… Може, все б змінило спорудження тут обеліска на честь героїв-танкістів, які і в 1941-му, і в  1944-му заплатили високу ціну за наближення 9 травня 1945-го?
Роман УСТИМЧУК.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%