"Жди мене – і я вернусь..."


Військовий із Волині – нащадок усесвітньо відомого силача!

Коли я вперше дізналася про легендарного українського борця Івана Піддубного, справді горда була тим, що у бідовій черкаській родині виріс славний нащадок українських козаків, який у ХХ ст. шість разів (!) виборював титул найсильнішої людини світу. І при всьому тому чоловік не соромився свого походження. «Я українець!» – заявляв із гордістю. А коли тодішня влада видала багатократному чемпіонові паспорт, де написала «Поддубный», «русский», чоловік од гніву власноруч перекреслив брехливі відомості.

Словом, дізналася я про Івана на прізвисько «Сила» і відклала у шухляду пам’яті. А ось нещодавно мусила знову відкривати цю шухляду. Випадково. І не під час екскурсії в історичному музеї, а на… Яворівському полігоні Львівської області.

Цілий день їзди полями, де тренуються військові більш як десяти спеціальностей, завершився у містечку Гвардійському – такій собі тихій гавані, куди хлопці після виснажливих 10-годинних тренувань повертаються відпочити, перекусити й набратися сил для подальших навчань.

Оскільки об'єкт базування військових є секретним, то аби потрапити за шлагбаум контрольно-пропускного пункту, за поводиря нам зголосився бути заступник начальника Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Юрій Гусар. Зголосився, бо під час розмови на полігоні виявилося: Юрій Володимирович – родом із Любомльщини, тож землякам допомогти – зажди будь ласка.

У розмові з полковником наскрізною ниткою – тема Волині і її найвідважніших хлопців, котрі зараз тренуються на полігоні. Аж раптом Юрій Гусар видає: «А ви знаєте, який я сюрприз для «Волинської газети» приготую? Познайомлю із праправнуком Івана Піддубного! Тим паче, родом цей нащадок – із Волині».

І за хвилин п'ять після «потрібного дзвінка» до нас прямує 27-річний чоловік, у військовому квитку якого значиться «Валентин Піддубний».

– Знайомтеся, нащадок найсильнішої людини світу, – представляє полковник Гусар. – Не заважатиму спілкуватися. Єдине прошу: Піддубний у нас – боєць особливий. Тож фотографувати його – заборонено.


Дивлячись у блакитні очі простого з вигляду бійця, не втримуюся, щоб не перепитати: «Ви дійсно праправнук легендарного борця?!».

– Так точно, – по-армійськи рапортує мій новий знайомий. – Та коли ще точніше, не самого Івана, а його рідного брата (в родині Піддубних було четверо братів і три сестри).

– Ви, мабуть, із раннього дитинства пишалися своїм родоводом? – продовжуємо бесіду.

– Насправді – ні. Бо про старшого брата прапрадід фактично нічого не розповідав.

Перша реакція на таку відповідь – здивування:«Як так?!». Проте біографія Івана Піддубного сама дає підказку: силач-українець не раз і не два потрапляв у немилість більшовиків. То енкаведисти тривалий час мордували борця, вимагаючи зізнатися, на рахунки яких іноземних банків чоловік поклав виграні під час боїв гонорари. То (це вже було після відходу німців із України) Піддубного звинувачували у співпраці з окупаційною владою, позаяк нацисти дійсно шанували силача і поставили його у привілейоване становище.


– Можливо, і боязнь перед радянською владою стримувала мого прапрадіда від стосунків із відомим братом, – міркує Валентин Піддубний. – Але й бабуся моя, коли я закінчив школу, розповідала: про Івана Силу в родині нечасто говорили, бо мій прапрадід тримав образу на старшого брата: той, мовляв, не допоміг у скрутний для нашої родини час.

Словом, у юнацькому віці Валентин тільки чув, що його прапрадід по батьковій лінії був дуже сильним борцем і атлетом, вулицями прогулювався із 16-кілограмовою палицею в руках та вважався заможним і прославленим.

От тільки волинські нащадки Івана Піддубного, котрі нині мешкають у ківерцівському селі Холоневичі, жодного разу не скористалися своєю причетністю до легендарної особи. Хіба тільки генами, чи-то пак – фізичними задатками, що передалася кровним родичам борця.


– Мабуть, не дарма кажуть, що гени проявляються через одне покоління, – продовжує оповідач. – Бо мій тато особливою силою не вирізнявся. А я батька однією рукою піднімаю.

Під час служби в армії (між іншим – в Уршанці на Черкащині – області, звідки родом легендарний прапрадід), Валентин Піддубний без проблем здавав усі нормативи й вирізнявся серед інших бійців своєю витривалістю.

– А ще був випадок: коли я за контрактом служив у Луцькому прикордонному загоні, якось без особливих зусиль підняв дві гирі по 32 кілограми. «Ого! – здивувався тоді інструктор. – Тобі, хлопче, пряма дорога до спортивних звершень!» І позаяк накази командування не обговорюються, то я справді взяв тоді участь в обласних змаганнях і виборов третє місце.

Скажете, підфартило хлопцеві? Можливо. Однак і його прапрадід вважався асом гирьового спорту, самостійно розробив методику тренувань і коли їх результати демонстрував на арені цирку (що в тодішні часи давало і славу, і престиж, і можливість заробляти немалі гроші), то просто вражав глядача своєю віртуозністю.


Проте скромний нащадок відомого борця ніколи не марив славою. І щоб заробляти на кусень хліба, Валентин по завершенні контракту в прикордонному загоні вивчився на маляра-штукатура у професійному ліцеї смт Торчин Луцького р-ну (між іншим, у цьому селищі є музей краєзнавця Гуртового, де зберігаються відомості про волинського борця Янковського, котрий неодноразово змагався з Іваном Піддубним і навіть виходив із двобою переможцем!). А після здобуття будівельного фаху наш оповідач працював за спеціальністю в Києві.

Працював, доки громадянський обов’язок не покликав боронити рідну землю.

– Коли восени приїхав із Києва до Холоневичів, прийшла перша повістка. Відразу вирушив у військкомат. Там почув: «Очікуйте дзвінка». Потім, десь через місяць, знову викликали й попередили: «Будь готовим». А в січні прийшли до хати, вручили повістку. 28 числа я прийшов на комісію. 29-го вже був на Яворівському полігоні, де проходив навчання.

За якою саме військовою спеціальністю, Валентин не говорить. Таємниця. Каже тільки: байдики бити нема часу. Зранку о 6-й підйом, видача зброї, особиста гігієна, сніданок і – на заняття. Адже той досвід, що його передають викладачі Академії та інструктори, на вагу золота. За що від бійців – велике спасибі.

– Хоча в мене за плечима – роки армії та служба у прикордонниках, дізнався я багато нового, – зазначає Валентин. – Щодо фізичних навантажень, то ясно: тут не дитсадок. І хто перед мобілізацією більше розумовою працею займався, той мусив звикати. Але нічого: втягнулися.

Сам же Валентин на труднощі не нарікає. На роботі, каже, не менше втомлювався. А ще снаги додає впевненість: під час навчань отримав те, що згодом у бою допоможе. Не дарма на одному із пропагандистських плакатів, які десятками розташувалися вздовж тренувальних полів, говориться: «Більше поту на занятті – менше крові у бою».


– Щоб тої крові й не довелося проливати, тренуємося по-дорослому, – жартує боєць. – Патронів нам не шкодують. Пального для техніки вистачає. Радує, що на відміну від попередніх хвиль мобілізації, ми забезпечені всім необхідним: взуттям, бронежилетами, шоломами. Форми декому навіть по дві діставалося. Із їжею також нормальок. І коли рідні, друзі чи просто знайомі телефонують, уже втомлююся повторювати: в мене всього вистачає.

Між іншим, про знайомих. Чимало з них, так само, як і Валентин, отримали повістки. Проте з усього села тільки четверо пішли до військкомату і їх відразу відправили на бойові навчання.

– Про тих, хто «відкосив», відкупився чи переховується, слова поганого казати не буду. Мені й самому серце щемило, коли мама з бабою плакали, за руки тримали, щоб до військкомату не йшов, – зізнається чоловік. – Одначе я така людина: треба – значить треба. Кожен із нас робить так, як йому підказують совість і обставини. А от чи завжди правильно вони підказують?... Бог нам усім суддя…

Тим паче, таких, як Валентин Піддубний – відважних, рішучих, відповідальних – на одному тільки Яворівському полігоні – тисячі.

– Перезнайомитися з усіма в нас і часу нема. Але вечорами, коли запалимо буржуйку у наметі, без душевних розмов не минає, – зізнається оповідач. – Серед 25 бійців найстарший у наметі – комбайнер, йому вже 47. Тому до нього, як до батька ставимося. Є «Прокурор» (він у цивільному життя був юристом). Ще один товариш – «Патріот» – перед тим, як узяти автомата, працював ветеринаром. А мобілізований із Одеси (від того й прізвисько отримав «Одеса») полишив роботу біля верстата на одному з тамтешніх промислових гігантів.

Попри те, що поруч із «западенцями» – російськомовні маріупольці, херсонці, запорожці – мова у бійців одна: боронити кожен метр нашої української землі!

У березні хлопці потраплять у різні військові частини. Пройдуть бойове злагодження. Вирушать на передову. Будуть потом і кров’ю добиватися найзаповітнішої мети – вернутися з перемогою. І хтозна, чи козацьке прізвище Піддубний не ознаменує героя вже нової, Незалежної України?..

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 44.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.5%