Панський скарб досі у Серхові

Панський скарб досі у Серхові

За селом, якщо їхати вглиб лісу, на горі є склеп. Сірий і порослий мохом. Вхід туди замуровано, є лише невелика щілина. Там, у Серхові Маневицького р-ну, похована польська пані Софія Дунін-Вольська. Вона спочиває разом із донькою та крихітною онучкою.

Історія цього журналістського пошуку розпочалася із кількох рядків тексту, надрукованого у науково-краєзнавчому нарисі «Маневиччина крізь віки». «В середині 30-х років приїхала сюди з-під Варшави лікар Софія Дунін-Вольська, купила невеликий маєток, лісок, озерце. Вдова колишнього царського генерала жила дуже скромно, а незначні доходи роздавала найбіднішим селянам-сусідам. Ця доброзичлива жінка безкоштовно лікувала серхівчан і користувалася серед них неабиякою пошаною. Лікувала хворих вона майже виключно травами. Знала безліч способів зцілювання різних недуг та ран, навіть вогнепальних. У Красному Бору лікувала партизанів», – ідеться у розділі про Серхівський р-н.

От і все. Чи знає-відає хтось про диво-жінку з порівняно недалекого, але вже неживого минулого невеликого поліського Серхова, можна було лише здогадуватися.

– Що хтось розповість, не впевнена… Але все це щира правда і ми про таке знаємо, – потішила під час телефонної розмови Серхівський сільський голова Валентина Верештко. – Приїздіть. Я вам покажу склеп – там досі кісточки їхні збереглися. Правда, той склеп у не надто гарному стані, але…

Їхали далеченько за село, у ліс. Піщані дороги долали автівкою, а потім іще пішки піднімалися на Паніну гору.







– Ось тут був панський дім, – каже, показуючи на місце, щедро поросле березами, акаціями та соснами, сільський бібліотекар Наталія Ящик.

Після радянських «визволителів» – ревних поборників польського засилля в Україні – там лишилися хіба цегляні уламки. Місцеві тут раніше частенько гостювали, а тепер, коли стало очевидно, що все вже забрано і знайдено до них, покинули ту затію із чорним копанням у пошуках панського добра. Та й, кажуть, не збирала пані ніякого багатства, хоча й могла.

Вершечок Паніної гори – теж у густих деревах. Ліс гарно тут господарює – йому час не завада. І склеп. Він теж завмер у часі. Не красою і розкішшю, а трохи моторошним мовчанням. Про те, що це – насправді могила, свідчить камінний хрест нагорі. І про те, що двері тут були, чітко каже інша сірість мурованого каменю.


– Вхід ми мусили закрити. Тож самі розумієте: людська цікавість, а ще більше – бажання щось унікальне знайти чи принаймні побачити, вело сюди чимало охочих, котрі не завжди вели себе по-людськи, – розповідає Валентина Володимирівна.


Колись склеп був розкішний – весь у золоті. Принаймні таке тут пригадували старожили. Чи правда тому і наскільки, хто його вже зна. Але те, що пані могла дозволити собі таку розкіш – факт. Як і те, що її душа прагнула хоча би так возвеличити улюблених доньку та онучку, котра померла, щойно народившись, разом із мамою-породіллею. І паніне чар-зілля, і її щирі молитви не врятували найрідніших… Так три покоління панянок навіки лишилися разом.



Крізь щілину, котру хтось із цікавості якось розкулупав у мурі, не видно нічого. Темінь. А цікавість переповнює, хоч і моторошно. Намагаюся зловити у кадр. Ледве простягаю у дірочку руку із фотоапаратом – виходить! Видовище на фото не з приємних – розкидані людські кістки та крихітна домовина на невеликому підвищенні.



«Їх треба перезахоронити. Не по-християнськи все це». Валентина Володимирівна однозначно за таке – лише переживає, що не знає, якої віри була пані. Адже з померлими треба обережно – не хочеться сполохати і так стривожений спокій. Просимо прощення у жінок за те, що непрохано увірвалися в їхній вічний сон і йдемо на Паніне озеро.

А озеро живе. Правда, теж потроху втрачає свою колишню красу, заростає лозою. Тут навіть «на згадку» про себе лишили пластиковий слід відпочивальники, а глибокі специфічні ями – бурштиношукачі, котрі, очевидно, і янтарного скарбу не знайшли у цих землях.

Колись пані хотіла облагородити це озеро для місцевих. Навіть розпочала цю справу. Правда, не встигла.




Та нас чекав іще один скарб. Волинський письменник Микола Гаврилюк – єдиний, хто намагався знайти слід пані Софії, дивовижної польської лікарки із Серхова, котра свого часу врятувала від смерті його бабусю – Надію Гузар.

Та й хіба одну бабусю? Микола Григорович каже: пані Софія лікувала всіх у селі. Мало того, що взагалі не брала за це грошей, а ще й свої віддавала найбіднішім, хворим та знедоленим. Слава про пані-цілительку ширилися з неймовірною швидкістю.

Був воєнний 41-й рік. Микола Коніщук спільно з Юзефом Собесяком організовують тут партизанський рух. Згодом Юзеф Собесяк у своїй книзі «Бур’яни» згадає і про Дунін-Вольську. Окрім інших слів, там таке: «Наші партизани теж ставилися до неї з великим довір’ям. Дунін-Вольська робила нам неоціненні послуги». Він же розповість, що польська пані не лише допомагала пораненим, а й у своєму домі ховала їх від поліцаїв та німців. Знаходили тут розуміння та підтримку і вояки АК. Хоча не виключено, що зцілювала вона й українських повстанців – де було знайти в цілій окрузі гарного доктора?

Дунін-Вольська лікувала хворих майже виключно травами. Юзеф Собесяк у книзі також пригадував, що вона знала безліч способів зцілення вогнестрільних ран, нашкірних захворювань та інших недуг. «Довідавшись, що у таборі лютує цинга, вона негайно прибула у Красний Бір і заходилася лікувати партизанів. На її думку, найрадикальніший засіб проти цинги – відвар із соснової хвої. Наші табірні лікарі не дуже вірили в ефективність цього лікування, однак скоро впевнилися, що Дунін-Вольська добилася успіху. Вже через два тижні хворі почували себе значно краще».

Тож не дивує той факт, котрий досі пригадують місцеві, що коло Паніної гори часто бували різні люди. Вони приїздили з усіх усюд, вдячні за свій порятунок. Приїздили і поляки, але ніхто із серхівчан ніколи не цікавився, хто вони і звідки знають цю пані.

У Серхові завдяки сільському голові ми знайшли ще один скарб. Микола Гаврилюк каже, що його дядько Степан Гузар – з родини, котра була наближеною до панської, і сам служив у Дунін-Вольської. Проте пані не ставилася до нього як до слуги, швидше – як до брата. Але така довіра не завжди була. Спочатку пані перевірила свого слугу: вона нібито загубила гроші, а коли дядько Степан їх повернув, стала довіряти, як собі. Тож коли чоловіка призвали на службу, їхнє прощання було дуже зворушливим. Та й останнім.

А бабусі Миколи Гаврилюка за гарну службу пані подарувала скарб. Коли почалася війна, жінка його закопала. Скарб і досі у землі.

– І вам не хотілося знайти? – щиро дивуюся.

– Та хотілося колись. А зараз якось байдуже стало, – відповідає. – Бо ж за життя я зрозумів, що насправді скарб – геть не гроші.

У своєму нарисі «Хто ж вона, пані Софія?», котрий увійде у збірку «На Нивках», Микола Гаврилюк розповідає, що жінка відчувала свій відхід і ще за життя збудувала той склеп.

«Трапилося це невдовзі після передчасної кончини її дочки під час пологів. Якось прийшла наша мати і каже: «Пані буде вмирати. Ходімте, діти, до неї». А ми всі в плач… Так важко було чути ці слова», – пригадувала врятована тією ж пані Надія Гузар.

Її труна була засипана квітами – лише так односельчани, котрі всією душею любили свою пані, могли висловити почуття, передати той сум і біль.

Але найбільше вражає спогад Миколи Гаврилюка про собак пані Дунін-Вольської. Вони були поруч із труною, йшли у процесії, а коли вже всі розійшлися по домівках, коло склепу лишилися тільки собаки. Більше вони те місце не покинули – за тиждень чотирилапих друзів не стало…

Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора.

 P.S. «Волинська газета» звернулася з офіційним запитом до керівництва Генерального консульства РП у Луцьку з пропозицією спільно вшанувати, перезахоронивши останки доньки, онучки та самої Софії Дунін-Вольської – полячку зі щирим серцем, котра у справі примирення та гарних взаємин між двома народами зробила надзвичайно багато.

Та й раптом у сусідній Польщі знайдуться представники знатного і свого часу впливового роду, котрі навіть не відають про трагічну, але велику долю рідної їм пані Софії?..



 

 

 

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%