Додому. Улас Самчук

Додому. Улас Самчук «Гомер» чи «волинський геббельс»?

Дослідники життєтворчості Уласа Самчука, котрі родом з його рідного села, кажуть, що досі у Тилявці старожили мають неоднозначне ставлення до письменника і навіть нині позаочі тихо дорікають йому «зв’язком із тими хлопцями». Натомість нема жодного документа, який би засвідчив його офіційну приналежність до діяльності ОУН. Улас Самчук був радше ярим симпатиком оунівців. Свій особистий міф про радянську Україну, яким горів у юності, розвіяв у тюрмах та в еміграціях. У слові волів завше «залишатися правдивим». Чи не за це совєтська пропаганда називала його «волинським геббельсом»?..

Додому до Уласа Самчука нам випало приїхати фактично через 110 літ після його появи на світ. І через сотню літ, як він почав топтати тилявську землю дорогою від хати до вбогої церковно-приходської школи під соломою. Хата Уласа ще жива. Поруч, на одному подвір’ї, мешкає Лідія Цезарук, у дівоцтві Самчук, чи не єдина у Тилявці, хто бачив письменника на власні очі. У 90-х була ідея саме в цій хаті розмістити музей. Але родичі, подейкують, неохоче сприйняли цю думку. Тому музей діє у школі. Та й, чесно кажучи, оселя така давня, що «підрихтувати» її під сучасні вимоги для подібного закладу, означало б… убити тут усе самчуківське. А так у стінах ніби спинився час. Скраю, вікном до дороги, – Уласова кімната: «лампочка Ілліча» вгорі, грубка, стіл, накритий скатертиною, вишитою ще тіткою Василиною. Це тут, за цими малими вікнами з ватою поміж віконницями, у голові юнака, кременецького гімназиста, зріли перші творчі задуми, пробивалися бруньки націоналістичної свідомості.

Кімната Уласа.

«Він все казав так: «Рим бачив, Париж бачив, Лондон бачив, а Києва не бачив…» – згадує Лідія Федотівна. Насправді ж, як переконані земляки Уласа Самчука, первісна причина усього того, що потім усе життя спонукатиме його до утвердження української національної ідеї, лежить у простому юнацькому прагненні «побачити Київ»…

…У невеличкому селі Тилявка досі є вулиця, яку місцеві зовуть дерманською. Саме тут осіли свого часу переселенці із с. Дермань, що на Рівненщині. По один бік – хати, по інший – поля…

«Онде поле, де Улас ще працював. Те саме… Мати казала, що він любив орати, – махнула рукою у бік вишикуваних копиць соломи на латці землі напроти хати племінниця Уласа Самчука, донька брата Федота Лідія. – А ще казала, що дівки в селі його дуже любили. Ото як неділя, то так і шпацірують оцією дорогою, так і шпацірують…».

Дерманська вулиця.

Пошуки вільної землі спонукали дерманівців, зокрема й батька Уласа Самчука Олексія з родиною, переїхати до Тилявки (нині село Шумського р-ну Тернопільської обл.). Переселенцям велося непросто. Навіть діти бігали й кричали у спину «Дерман! Дерман!»… Та й Тилявка супроти духовно-величнішої Дермані була бідовою. На деякий час Улас навіть повертався в село, де народився: щоб учитися у кращих дерманівських умовах. Жив тоді у дядька Єлісея.

Юний Самчук.

«Вписався він у наше середовище вже тоді, коли став підлітком й почав вчитися у кременецькій українській гімназії. Тоді набув популярності й у Тилявці: в клунях став організовувати вистави, сприяв появі в селі бібліотеки, а з вистав гроші збирав для кременецької «Просвіти», – розповідає директор Тилявського літературно-меморіального музею ім. Уласа Самчука Петро Панасюк. А ще, каже, юний Улас дуже вірив у радянські міфи, зокрема той, що відав про Радянську Україну як «країну раю та спокою» й понад усе хотів потрапити до Києва, щоби безплатно навчатися в університеті. З такою мрією за плечима разом із двома товаришами улітку 1924 р. Самчук нелегально перетнув польсько-радянський кордон. Але тут його сподівання на рай зазнали краху: Уласа затримали прикордонники, а згодом ув’язнили у кременецькій тюрмі. Тюрма і спілкування з ув’язненими там втікачами з радянської України назавше зламали у ньому «совітську мрію». Напевне, десь там, у підвалах кременецьких казематів народився той, кого потім назвуть письменником правди і «Гомером української літератури 20 століття».

У танцювальному гуртку.

У ліцеї м. Кременець, що нині носить ім’я Уласа Самчука і розташований поруч із приміщенням, де колись діяла українська гімназія, натрапляємо на копії сторінок гімназійного журналу і документа про соціальний статус учнів, національність та віросповідування. …В українській гімназії на ту пору вчилося лише кілька українців, більшість євреїв та поляків. І якщо перші переважно – «селянин» , то другі – «ремесник», «купець», «чиновник». Влас Самчук (а саме так записаний він у журналі) мав не кращі оцінки: 2, 3… Разом із тим він був активним учнем. Брав участь у гімназійному гуртку «Юнацтво», видавав разом з іншими гімназистами однойменний альманах. Є свідчення навіть про те, Улас Самчук, будучи неформальним членом УВО («Української військової організації» – нелегального революційно-політичного формування) готував атентат проти місцевого єпископа за антиукраїнську позицію, але здійснити його ініціаторам із невідомих причин не вдалося. 

Сторінки гімназійних журналів.

Однак Самчук гімназії не закінчив, на що потім на все життя озлобився на поляків. Бо 7 березня 1927-го його покликали до польського війська. Пройшов вишкіл і був нагороджений відпусткою на один день. Того дня 24 серпня він дезертирував на територію Німеччини, згодом поселився у Празі...

«То був теж переломний рік. 1929-й… Самчук знайомиться з Марією Зоц, вона вчилася там на фармацевта й одночасно має забезпечених братів, котрі її утримують. А Улас був бідним, доходів особливих не мав. Уже 31-го він друкував роман «Кулак», 32-го – перший том трилогії «Волинь», 34-го Марію... – здмухуючи порох із давніх світлин, згадує Петро Панасюк. Раптом бере до рук книгу «Хрестом і мечем» Дмитра Донцова. Її передали в Тилявку з Торонто разом з іншими особистими речами й книгами Самчука.

«У цей же період він знайомиться і з Донцовим, до речі. Долучається до національно-визвольних змагань у Карпатській Україні і певний час працює референтом Президента Карпатської України Августина Волошина. Тримає тісні контакти з оунівцями, вступає до Українського вільного університету. Тоді у Празі зосередився цвіт української інтелігенції. Ось – цікаве фото… – хранитель Самчукового спадку бідкається, що знімки ледве тримаються на стенді, від давності додолу полетіли й підписи під ними, зрештою, показує фото: Улас Самчук поруч із Оленою Телігою. Ще в Кракові. Бо 1941-го вони разом рушать вУкраїну у складі мельниківської похідної групи ОУН.

До речі, насправді жодного документу про приналежність до ОУН Уласа Самчука нема. Тому директор каже, що він радше був палким прихильником оунівців, зокрема – мельниківців, бо дуже вже «шельмував розкол». Вбрід, через р. Сян, зі сторони Кракова Теліга із Самчуком пробираються на Україну. Очевидно, мають певні завдання. Теліга прямує до столиці, де її у лютому 1942-го німці в Бабиному Яру розстріляють. Улас Самчук (разом із Тарасом Бульбою-Боровцем) – їде в напрямку рідної Волині. На зовсім короткий час звертає додому. Дермань. Кременець. Тилявка. В музеї збереглося фото, як Самчука зустрічають у рідному селі. В юрбі дівчата та парубки в національному святковому вбранні, з квітами і навіть синьо-жовтим прапором… Повернувся Влас відомим письменником. Але незадовго настане той час, коли його «Марію» на десятки літ сховають у закапелках старого бамбетеля (так на Шумщині називають скриню).

Директор музею Петро Панасюк.

«Німці цього не хотіли, але погодилися…» – так Петро Панасюк коментує призначення Уласа Самчука головним редактором окупаційної газети «Волинь», що з 1 вересня 1941 р. виходила у столиці рейхскомісаріату «Україна» (стверджують, що Самчук навмисне назвав газету так, як і свій відомий роман). А потім сам себе виправляє: «Офіційну сторону цього призначення ще не досліджено». Чим укотре засвідчує, що навіть нині, коли напівправда української історії така очевидна, дослідники свідомо обходять складні теми: як-от мотиви, обставини зайняття письменником цієї редакторської посади та ретельного аналізу його публікацій у газеті, що видавалася на вулиці Адольфа Гітлера в Рівному…

Навіть племінниця Уласа Самчука на цю тему, здалося, воліла б не говорити.

«Чи правда, що люди в селі недолюблювали Самчука, бо вважали його «бандерівцем»? – спитали ми у сивочолої Лідії Цезарук (а про це нам розповіла кандидат філологічних наук, викладач Кременецької гуманітарно-педагогічної академії Ірина Комінярська, яка досліджує доробок письменника в рамках творчої лабораторії, що діє у вузі, а головне колись вчителювала і жила у Тилявці, тож бездоганно знає місцеві настрої).

«Я такого не знаю. Ну, під час окупації, коли він в Рівному служив і видавав газету «Волинь», там багато дечого писав, мусив трошки хвалити німців, щоб вони його не посадили, бо він в тюрмі вже був. Зрештою, вони його арештували», – відповіла лишень.

Передовиця газети.

Через те, що «багато дечого писав» у газеті, що, наскільки це було можливим в окупації, вона стала своєрідним плацдармом і для українського слова Маланюка, Ольжича, Теліги… В газеті, «шапку» та рубрики якої оформляв повстанський художник Ніл Хасевич. І яку радянська пропаганда на десятки літ сховала у спецфонди. А текст передовиці Самчука «Так було – так буде!» від 22 березня р. досі знайти непросто, хоч фактично всі твори Самчука доступні в електронному форматі. Він написав цю статтю вже після розстрілу подруги Олени Теліги. І якби забрати із неї вставлену наприкінці цитату «вождя», ой якою б актуальною вона була нині – для нас, українців. І вже таким очевидним стає завдання: 41-го скористатися нагодою згуртувати якомога більше свідомих українців, підготувати мешканців Західного регіону до боротьби за незалежність від одного окупантів, і від іншого. «Шельмування окупантів як таких», за словами Петра Панасюка і «не сподобалося» органам безпеки рейхскомісаріату «Україна». Врятував від тюрми Уласа Самчука німецький поліцай Герман Блюмме, котрий служив у Рівному, і був сином родини, в якої Самчук жив до війни у Німеччині. А потім Самчук пристав на пропозицію працювати репортером німецької агенції новин «DNB». Навряд чи в нього був вибір, тому, кажуть у музеї, скористався можливістю… побачити Київ і їздити Україною.

Стіл письменника, який передали з Торонто.

Потім емігрував назавше. Спочатку до Німеччини (пройшов так звані «табори для переміщених осіб»), тоді Канади. Провадив активну літературно-громадську діяльність. Поруч до скону (а помер у 1987-му) була і друга дружина – акторка Тетяна Прахова. А перша, яка їздила на поклон до митрополита Андрея Шептицького просити, щоби поклопотав перед німцями про його звільнення, лишилася в радянський Україні – з тавром «дружини Уласа Самчука», якого радянська пропаганда назве «волинським геббельсом». До речі, так його «охрестив» колишній однодумець, оунівець Юстим Омельчук, який потім пристав до радянської влади і охоче видавав на-гора червоні міфи.

Змусять на роки забути про Уласа і Тилявку. 41-го він був у селі востаннє. Ось як згадує про це племінниця, яка тоді була дитиною: «Як приїхав, то привіз подарунків... Тут у селі була його сестра Василина і брат Федот, і їхні діти. Цукерки привіз і резинові надувні іграшки (тепер теж такі є). Мені попав такий півник, а братові – лялька, то я ще на нього ображалася, але потім – помінялися. Звичайний такий на вигляд чоловік. Ну, елегантніше вбраний. Костюм. Краватка. З дітьми любив гратися, але що нам розказував, уже не пам’ятаю. Сусідів тільки стільки прийшло! Повний двір! З усього села бігли. Мама їсти кликала, а йому не було коли: не міг відірватися, так всі розпитували: як ти, де ти… А вже як був у Канаді, то ніякого зв’язку з ним не мали. Навіть, коли помер, тут ніхто не знав нічого. Багато літ думали, що його нема в живих вже давно. А потім прості люди, які попали в Німеччину, а тоді в Канаду, переповіли, що десь бачили нашого Уласа, що він є. Комусь про це писали в листах до родичів. Наприкінці 80-х люди вже слухали радіо, то й наш директор школи Микола Зотович мені якось казав, що ніби чув щось про нього, а потім –що вже помер».

Племінниця Уласа, донька брата Федота.

Все, що лишилося від Уласа вдома (а це «цікава сумка» на горищі, каже Лідія Федотівна, з листками та зошитами від руки писаними) спалили тоді, як після війни до оселі зачастили енкаведисти: «Бо як зайшли совєти, то дуже багато людей вивозили на Сибір: той куркуль, той бандерівець, той мав зв’язки з-за кордоном. Мама боялися. Але нічого підозрілого в нас не знайшли. Минуло…» – згадує донька Федота, образ якого Улас Самчук переніс і на сторінки своїх творів.

Оповідаючи про шкільний музей, заступник директора Кременецького ліцею ім. Уласа Самчука Віра Трачук, пригадала, як сама вперше у 70-х прочитала «Марію»: «Я знайшла її вдома, заховану на дні шафи, замотану в якусь тканину багато-багато разів. Це була якраз та «Марія», що видана 41-го на редакційному комплексі газети «Волинь». Потайки читала і – так плакала! Мене, тоді школярку, вразило, що брат-більшовик може бути таким жорстоким. Пам’ятаю: давала читати друзям. Дивом ніхто не видав»…


І цей порох в унікальному музеї, що здається забутим, дещо занедбаним, і той факт, що у самісінькій Тилявці ще живий дух «червоних міфів», і ніяковіння вчительки Кременецького ліцею від простого, здавалося б, запитання: чи є нині у шкільній програмі твори Уласа Самчука, хоча б легендарна «Марія»… – все це під час поїздки колишньою Волинню навіювало думку, що ярлик «волинського геббельса» із Самчука ще не знято. Принаймні від нього ще видніється слід. Десь на лацкані його піджака, що припадає пилом на спинці стільчика за його власним робочим столом. Цей стіл, до речі, як і чимало інших особистих речей письменника фундаторка музею у Торонто Євгенія Пастернак передала саме музею в Тилявці. Тож у селі на Тернопіллі зберігаються унікальні речі, навіть сакральні з точки зору цінності… Земляки розповідають навіть історію про недавній суд у Здолбунові, на Рівненщині, затіяний ріднею Уласа Самчука з Дермані, за право володіти цим спадком. Суд став на бік Тилявки… Але хочеться нині казати не про цей спадок, а про той, яким «нагородила» радянська система. От якраз над ним остаточний суд ще не відбувся. Попри все. 

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.

ДО ТЕМИ
Паралелі

(Уривки з передовиці газети «Волинь», що вийшла у Рівному 22 березня 1942 року під заголовком «Так було – так буде!»)

Війна наложила свою печатку на все, що нас оточує… У людини створилась специфічна воєнна психологія, яка дає можливість і в час найбільшого напруження життєвого нерву заховувати рівновагу духа. Це зрештою, і є своєрідний закон природи, який без сумніву відіграв величезну роль в житті одиниць і народів. Нужда, позбавлення життєвих вигод, каліцтва, хвороби і смерть – всі ці явища на кожному кроці змушують людину ще більше і більше триматися за життя. Видерти, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і дуже конечні вимоги, які ставимо перед собою і як недосяжну ціну дотримати мусимо (…).

Знаємо буревії Ченгіз-Ханів і Батиїв. Знаємо  і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню тупоти коронованих Російської імперії і нарешті диспотів скретинізованого марксизму. І з кожним цим ударом, ми як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь планети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовності. Правда. Було це заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю – і тепер чуючи кожним атомом нашої душі наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте!

Війна, яку переживаємо, і всі плани з нею зв’язані, – в основному нічого для нас не міняють. Можливо, міняють зовнішні ознаки чи навіть форми. Але основна суть лишається та сама. Та сама наша життєва сила. Те саме хотіння. Ми ніколи не тратили переконання, що буде змінена бодай одна літера того закону, на підставі якого ми жили до цього часу. Рівнож, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самих себе виріклися. У цьому напрямку робились спроби… І то поважні! Не раз ми згадуємо того чи іншого Валуєва. У наших вухах звучать слова: «Нєбило, нєт і бить нє может!». Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили, і місце їх рештків ніхто тепер нам не покаже. Натомість народ України був, є, і вічно буде! Так!

І безперечно так… Історія вписує нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачують в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя і лилась кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалася віками, і яка діяла, і діяти буде! Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше не винищать тих міліонів і міліонів дуже цупких по суті духом людей, які коли треба, лізуть і під землю, щоб тільки не бути зметеним з поверхні планети (...).

Ми одначе далекі від того, щоб сугерувати собі не існуючі речі. Знаємо, що Україна в даний момент не грає ролі рішаючої. Особливо на фронті. Але ми одночасно не потребуємо заперечувати, що від нашого наставлення, від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля Європи. Так само, як було це недавно з СССР. Хай нам не кажуть, що голод, який червона Москва вчинила на наших землях в роках 1932-1933 не заважив на долі держави. Заважив і ще важить зараз. Нехай не кажуть, що колективізація  і все, що з нею було зв’язане, отак даремно обійшлося Сталінові та його сатрапії. Наївні так можуть думати. Але крім наївних є ще один дуже переконливий факт, як мобілізація величезної частини сили українського народу, яка у своїй суті була направлена проти СССР. І зараз це дає себе відчути.

Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки Українського народу. Не все одно, як хто з ними поводиться. Не все одно бути з ними у приязні чи оголосити йому війну. Бо Український народ, як і всі решта народів нашого менталітету, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити. Це приносить лише одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті було впевнили себе, що Україна – це тільки Малорросія. Помилились. Україна – це жива, діюча дійсність, яка домагалася права і яке їй по глухості завжди відмовлялося. А без того права не може бути здоровою ціла Європа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є, і так буде…»

Улас САМЧУК.






  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%