Хутірська психологія

Хутірська психологія

Ще ніхто достеменно не може сказати, чим закінчиться процес добровільного об’єднання місцевих рад і яких обрисів після цього набудуть наші укрупнені сільради, що отримають статус громад. Ще тільки в проектах урядовців контури нових районів, які, найімовірніше, називатимуться повітами. І ще вилами по воді писано, зі скількох областей (земель) складатиметься наша держава в недалекій перспективі. 
Проте вже зараз видно, з одного боку, бажання змінити залишену у спадок «першими», «другими» і «третіми» совєтами адміністративно-територіальну систему, а з іншого – доволі помітний саботаж цього процесу представниками навіть досі недоторканної касти голів приміських сільрад, які обліпили найбільші населені пункти Волині, як бджоли мед, і повним ходом використовують свій привілейований статус для безкоштовного використання потенціалу великих міст та розбудови за чужий рахунок своїй територій (хотілося б вірити, що сільських, а не приватних).
То чого, наприклад, колись розвинене та успішне селище Теремне, яке було навіть адміністративним центром однойменного району, вже давно комфортно почуває себе як один із мікрорайонів Луцька, а розташовані під боком Липини й досі виконують статус такої собі «заморської території» якогось удільного князівства?
Почати треба з того, що кожне велике (в історичному, культурному, інфраструктурному та промисловому планах) місто рано чи пізно починає розростатися не лише вгору, а й по горизонталі. Я пам’ятаю, наприклад, як на тодішній околиці Луцька діяв цивільний аеропорт, як на «танкодромі» біля м’ясокомбінату проводилися загальнореспубліканські змагання з мотокросу, а потім сюди прийшли будівельники –  і обласний центр Волині отримав кілька нових кварталів забудови. І тепер уже мало хто уявляє Луцьк без Варшавського базару, ЗАГСу чи «ТамТаму»…
Найцікавіше, що колишні поля, танкодром і аеродром тільки за радянським законодавством – це землі, якими розпоряджалася місцева влада. Бо світова юриспруденція підтвердить: незаконно конфісковані в 1939-1940 рр. ділянки були чиєюсь приватною власністю, і, навіть репресувавши їхніх власників (одних вивезли в Сибір, других розстріляли як «ворогів народу», третіх примусили замовкнути), просто так розпоряджатися чужим добром ніхто на цій планеті не має права. Але сталося так, як уже відбулося, і дядьки, чиї хати й досі залишилися стояти в Луцьку на вул. Чорновола чи в районі Гущі, вже ніколи не зможуть заявити своїх прав на землі, де тепер стоять багатоповерхівки, автозаправки чи супермаркети…
Та річ навіть не в цьому. Кожному великому місту потрібні не лише напрямки для розбудови, але й специфічні об’єкти житлово-комунального господарства, які через перенасиченість території дуже часто перебувають далеко за їхніми межами. У випадку з Луцьком сміттєзвалише в с. Брище чи кладовище в с. Гаразджа – найяскравіші приклади. Як пригадував у студії одного з місцевих телеканалів екс-мер обласного центру Антон Кривицький, свого часу між містом і населенням с. Брище розгорнулася справжня війна: селяни не хотіли, щоб із Луцька просто так до них возили тисячі тонн смердючого мотлоху. І владі обласного центру довелося вступити з місцевою громадою в партнерські стосунки, витративши на ті чи інші цілі чималенькі суми. А щоб до кладовища в с. Гаразджа людям було комфортніше дістатися, Луцьк спорудив дороговартісну тролейбусну лінію, послугами якої, до речі, користуються не лише городяни, але й жителі тієї ж Струмівки чи Гаразджі.
Що натомість пропонувала влада сіл, розташованих під Луцьком? Зазвичай – земельні ділянки під забудову. Виділяли їх на різних умовах, але дуже часто – за гроші тих мешканців обласного центру, яким уже стало тісно навіть у чотирикімнатних квартирах і які прагнули бачити гарні краєвиди з вікон своїх котеджів. 
І «престижні» села перетворилися на розкішно забудовані території, основна маса населення яких на корівчин поглядає, а за «мерседесами» дивиться…
Добре, коли виручені від проданих земельних ділянок місцеві голови та депутати використали на розбудову інфраструктури. Наприклад, у Боратині спорудили спортивний комплекс, яким може гордитися навіть велике місто! Або в Боголюбах відкрили дитячий садочок, чи в Рованцях проклали асфальт. Але хто пояснить, якого дідька було за безцінь віддавати в приватні руки майже збудовану «під ключ» у Струмівці середню школу? 
Зрозуміло, що навіть звівши «хатинку» в Зміїнці чи Рованцях, ці громадяни не втратили свого органічного зв’язку з Луцьком, де продовжували працювати, вчитися, лікуватися, відпочивати і т. д. Тобто формально вони зареєстровані (прописані) в якомусь селі, а реально – використовують усі блага міста. Зрозуміло, що бюджет від цього не отримає ніякої користі, а зазнає лише збитків. А от коли навколишні сільради таки висловлять готовність добровільно приєднатися до великих міст хоча б на правах окремих мікрорайонів, то все одразу стане на свої місця! Бо не можна жити за рахунок інших і при цьому ставити їм палки в колеса… Це – хутірська психологія в найгіршому розуміння цього поняття.
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

«Боротьба влади з коронавірусом SARS CoV-2 – це…

Ефективна протидія смертоносній інфекції. (4) - 7.1%
Нездатність адекватно реагувати на загрози. (12) - 21.4%
Відволікання уваги від чогось важливішого. (31) - 55.4%
Мене це не стосується. (3) - 5.4%