Лікар від Бога

Лікар від Бога

Династія медиків – сім’я Васильчуків – відома далеко за межами турійського села.

У чергу на прийом до знаного лікаря – нині вже покійного Олександра Васильчука – шикувалися навіть тоді, коли він лежав на смертному одрі. Люди не йняли віри, що Олександр Степанович покинув їх наодинці із власними хворобами. «І як же нам бути?» – питали стривожені пацієнти, котрі з’їжджалися в Мокрець, що на Турійщині, звідусіль. Уже згодом справу фельдшера в пам'ять про батька продовжила його дочка Людмила: хоча жінка працює у столиці, щомісяця проводить прийом у стінах отчого дому.

Коли розмовляла із секретарем сільради й поцікавилася, чим славиться їхнє село, жінка тужливо мовила: «Якби раніше! Про Васильчука, нашого лікаря би написали. А так уже відійшов у Вічність…». 
… Більше про покійного, котрий залишив цей світ ще далекого 2006 р., не запитували. Коли ж прибули на територію с. Мокрець зовсім із іншою метою, спілкуючись із тамтешніми мешканцями, не від одного чули добре слово про фельдшера. Тож просто не могли не поцікавитися: у чім крився талант медика? 
– Навіть люди з інших областей приїжджали до нього на прийом, – каже бухгалтер сільради Валентина Пацигон. – Лікар від Бога! Окрім того, був дуже доброю, чуйною, культурною, освіченою людиною.
Нині з Васильчуків у Мокреці ніхто не проживає. Самого Олександра Степановича разом із дружиною поховали на Житомирщині (там мешкає донька), хоча родом чоловік із Кіровоградської області. Народився 1922 р., тож бачив війну і решту бід. Причім довелося не просто пасивно споглядати, а пройти через усе це пекло: юнак закінчив Першотравневу фельдшерську школу неподалік Одеси, тож як фельдшера відрядили на фронт. У 1941 р. Олександра Васильчука взяли в полон окупанти й вивезли в Австрію. Потім був знову фронт, а згодом – повернення на Батьківщину.
Тож уже після війни доля привела Олександра Степановича саме на Волинь. Спочатку – в с. Овадне Володимир-Волинського р-ну, а згодом у с. Мокрець. В медінститут не вступав, а відразу пішов працювати у сільську лікарню. Саме у турійській місцині чоловік поклав десятки літ невтомної праці: лікував не лише тіло, а й душу. Бо люди пам’ятають і добре серце Олександра Васильчука, котрий був небайдужим не тільки до здоров’я пацієнтів, а й до особистих драм кожного й проблем громади. Свого часу обирали депутатом районної, обласної рад тож пан Васильчук був серед тих, за чийого сприяння до села провели газ, проклали асфальт. Земляки називають Олександра Степановича не лише лікарем від Бога, а й Людиною з великої літери.
…Окрім численних спогадів мокречан, як пам’ять про талановитого фельдшера височіє монумент, котрий громада звела коло храму. На честь лікаря назвали й одну із сільських вулиць. Навпроти пам’ятного знаку – будинок, де мешкала сім’я Васильчуків. Колись на подвір’ї було людно, а тепер обійстя пустує. Син покійного Олександра Степановича – Олександр – проживає у Володимирі-Волинському, донька Людмила – в Києві, тож за помешканням доглядає добра подруга родини – Надія Сільчук. Жінка каже: скупчення люду тут тепер не побачиш, бо Людмила Олександрівна, коли приїжджає до рідного села, проводить прийом пацієнтів за попереднім записом. Надія Володимирівна розповідає, що і донька, і син Васильчуків люди дуже скромні і не публічні, тож із пресою не спілкуються. Тому жінка зголосилася сама розповісти нам про талановиту родину лікарів і безпосередньо про покійного Олександра Васильчука: чи не все життя Надія Сільчук була поряд, їхні сім’ї товаришували і навіть покумівчалися. 
– Олександр Степанович був лікарем від Бога. То якось на їхньому роду було написано, бо і діти, і внуки пішли його слідами, – каже пані Сільчук. – У їхньому домі телевізора не дивилися: із самого малечку Олександр Васильчук учив лікарської справи дітей, а вже згодом, коли ті стали студентами, у будинку велися жваві дискусії на медичну тему. Навіть коли картоплю на городі садили, без цього не обходилося! – посміхається. – Всі конспекти з власними лікувальними рецептами і свої знання передав дітям: вони часто казали, що батько більше їх навчив, ніж викладачі інституту. 
Жінка знає деталі навіть із дитинства фельдшера. Розповідає, що його бабця добре зналася на травах і навчила цього внука. Однак народним цілителем Олександр Степанович себе ніколи не називав, а підходив до роботи комплексно – поєднував традиційну медицину з нетрадиційною. Дуже вже розумівся на лікуванні хвороб шкіри; часто до нього приїжджали пацієнти, на житті котрих лікарі ставили крапку онкодіагнозом, а мокрецький фельдшер після огляду спростовував страшний діагноз, вказував справжню причину хвороби, призначав лікування – й люди поверталися до нормального життя. 
– Хоча був терапевтом, бувало, і кістки доводилося складати, коли ногу чи руку хтось у селі ламав, – пригадує Надія Володимирівна. – Він усе життя вчився, читав багато медичної літератури, назубок знав усі хімічні компоненти - як і що поєднувати у лікувальних цілях! 
Коли читали листи, що надходили на ім’я лікаря вже після його смерті, траплялося чимало подяк від людей, котрим Олександр Степанович заочно призначав лікування!
Не дивно, що слава про талановитого медика швидко розносилася всією Україною. Люди розповідали один-одному, як їх вилікував звичайний фельдшер медпункту, котрий гідний порівняння із кращими фахівцями відомих клінік. І люд ринув у волинське село… Олександр Васильчук ніколи не робив собі реклами, був людиною скромною і порядною, жив на зарплатню, потім на пенсію. Та в допомозі – нікому ніколи не відмовляв, навіть жоден із листів не лишав без відповіді. 
– Не любив він розкоші, – провадить односельчанка. – А спочатку дуже бідно жили. Були у фельдшера одні-єдині биті валянки, то ходив у них навіть болотом на виклики. Коли кращі часи настали, теж не розкошував і з людей гроші не тягнув, як багато наших врачів. Серед простого люду казали: «Нам до того мокрецького лікаря, що і бідних лікує».
На прийомі в Олександра Васильчука бували навіть чиновники. Повчитися в талановитого колеги приїжджали також великі лікарі «при посаді».
– Олександрові Степановичу хотіли навіть дати звання Героя України, та, знаєте, завжди знайдуться заздрісники й недоброзичливці, – твердить Надія Володимирівна. 
Лікар не відмовляв у допомозі згорьованим пацієнтам навіть тоді, коли вже і в нього самого смерть стояла за плечима. Адже лікувати – його покликання. Олександр Васильчук не зраджував його до свого останнього подиху…
Ірина ВОРОБЕЙ.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (71) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%